Для матерів, дружин, наречених, доньок зниклих безвісти та військовополонених психологиня, консультантка в методі арт-терапії проєкту "Ми думаєм про вас. Ми знаєм, що ви є…" від громадської правозахисної організації "Егіда-Запоріжжя" Ольга Опілат проводить групи психологічної підтримки.

Зустрічі відбуваються раз на місяць, і групи залишаються відкритими – до них можна долучитися у будь-який момент. Це не психотерапія в класичному розумінні, а простір взаємної підтримки та самопідтримки. І якщо підтримка одне одного зазвичай зрозуміла, то як підтримати саму себе і навіщо це потрібно, для багатьох стає відкриттям, каже фахівчиня.

– Після зникнення близької людини часто виникає ніби "застиглий" стан. Життя починає відбуватися за інерцією: щоденні справи, робота, дім, постійний перегляд новин і пошук будь-якої інформації. Зовні людина функціонує, але внутрішньо весь її світ звужується до очікування. Здається, що все в порядку, але все важливе проходить повз, максимально звужуючись до кількох тем. Вони не можуть ні проговорити свій біль, ні прожити його. Невизначена втрата – це постійне перебування між двома станами: страхом, що близької людини вже немає, і надією, що вона жива. Таке тривале напружене очікування дуже виснажує. І ось на таких групах члени родин зниклих безвісти розуміють: дозволяти собі життя поза очікуванням – це не зрада і не забуття. Турбота про себе, відновлення сил, нові маленькі інтереси допомагають витримувати цю невизначеність і не втрачати здатність жити, – пояснює Ольга Опілат.

Пані Ольго, чи є момент, коли просто необхідно долучитися до таких груп підтримки, щоб не було пізно?

– У ситуації невизначеної втрати немає підтвердження життя, але й немає підтвердження смерті, тому психіка не може завершити процес горювання. Цей стан створює високий ризик розвитку ускладненого горя. Саме тому ці переживання не мають часових меж – тут не буває ні рано, ні пізно. Потреби людей змінюються залежно від того, на якому етапі переживання вони перебувають: коли звістка щойно отримана, більше потрібна індивідуальна підтримка і стабілізація – допомога впоратися з шоком і невизначеністю. Коли приходить усвідомлення тривалості цієї ситуації, важливою стає можливість бути серед тих, хто має подібний досвід. Групова робота в цьому випадку – не про пропрацювання травми, а про ресурс, підтримку і відчуття "я не один/одна". Тому, коли жінки долучаються до групи вперше, я прошу одразу не ділитися своїми історіями, щоб уникнути ретравматизації. Ми розкриваємо учасниць поступово – через досвід інших, безпечний простір, власні можливості, усвідомлення. Фактично ми допомагаємо не "відпустити", а навчитися жити в умовах невизначеності: не існувати за інерцією, а поступово повертати контакт із реальним життям і власними ресурсами.

За вашими спостереженнями, такі зустрічі корисні? Стан учасниць, коли вони приходять на зустріч групи і коли йдуть, змінюється?

– У нас були окремо групи мам і дружин та наречених. Крім того, що кожна переживає біль по-своєму, помітила, що мами і кохані теж по-різному проходять шлях. Звісно, ще чимало залежить від підтримки родини, друзів, від особистості. Тому всі приходять різні: хтось у розпачі, інші – як змогли, адаптувались у соціумі. Між тим, після зустрічі вони більш розслаблені, більш стабільні, посміхаються. І приємно чути фрази на кшталт: "Коли я йшла сюди, ні на що не розраховувала, але йду з таким гарним настроєм, мені стало легше". Для нас це важливий результат, коли людина хоча б на певний час відчуває полегшення і опору всередині. Ми не відволікаємо від реальності і не забираємо надію, а допомагаємо витримувати невизначеність, зменшити напругу і відновлювати власні внутрішні ресурси

Пані Ольго, зараз так багато говорять про внутрішній ресурс. Чи всі розуміють, що це таке і навіщо потрібно?

– Справді, про "внутрішній ресурс" зараз говорять дуже багато, але не всі однаково розуміють, що це означає. Часто люди думають: якщо я можу встати зранку, щось зробити по дому або кудись поїхати – значить, у мене є сили. Насправді, це радше про функціонування, а не про ресурс. Коли говоримо про ресурс, то кажемо не лише про відпочинок, а й про наповнення. Тут добре допомагають хобі, арттерапія, творчість – вони повертають відчуття "я можу", а разом із ним і сили витримувати невизначеність, чекати і не втрачати віру.

То впродовж зустрічі учасниці щось створюють власними руками?

– Не тільки. Ми вітаємося, коротко обговорюємо правила та знайомимося. Потім я проводжу психоедукаційну частину, бо інколи саме брак правильної корисної інформації посилює тривогу. Звісно, послухати лекції в інтернеті вони можуть і самі… Тож ми працюємо через діалог. Скажімо, минулого разу я обрала кілька питань, з якими до мене зверталися, і ми в групі обговорили те, що вже робили чи могли б зробити наші учасниці. В такій живій розмові народжуються цікаві та корисні інсайти. Також використовуємо прості практики стабілізації: дихальні вправи, короткі медитації, тілесні та арттерапевтичні вправи. Ми можемо працювати з образами, робити щось руками, малювати мандали, іноді використовуємо елементи казкотерапії. Багато часу відводимо спілкуванню. Тобто в групі всі рівні, всі мають право говорити чи мовчати, дати волю емоціям або прожити їх усередині. Також як і право долучитися чи ні до наступної зустрічі. Таке коло підтримки жінок, які мають подібні переживання, справді додає внутрішніх сил. Тут вони розуміють, що їх відчуття та почуття, стан, які ними переживаються індивідуально, – це нормально. Через це усвідомлення приходить інше: дозвіл радіти, маленькими кроками рухатися далі, жити.

А потім вони виходять у соціум і залишаються знову сам-на-сам?

– Залежить від того, хто поруч. Найкраще підтримують рідні, друзі. В практиці цих груп є панянки, яких підтримують сусіди чи клієнти. Якщо ж такої підтримки немає, учасниці спілкуються одна з одною, зустрічаються, навіть починають приятелювати. Це теж сильна підтримка… Тут проблема в тому, що невизначена втрата часто залишається малопомітною для оточення. Коли немає підтвердження життя, але й немає підтвердження смерті, людям складно зрозуміти, що саме переживає родина. Через це жінки нерідко почуваються самотніми у своєму досвіді і не завжди наважуються про нього говорити – адже вони самі щодня живуть у стані невизначеності.

Але ж усіх усвідомити не примусиш навіть на законодавчому рівні…

– Звісно. Тут більше про людяність і уважність одне до одного. Невизначену втрату складно зрозуміти тим, хто з нею не стикався: коли немає підтвердження життя, але й немає підтвердження смерті, родина ніби залишається між двома реальностями. Немає можливості попрощатися, віддати шану, і водночас неможливо припинити чекати. Тому важливо не тиснути на цих людей і не вимагати від них швидких рішень або "прийняття".

Якими фразами зазвичай тиснуть?

– Їх чимало. Але одна з найшкідливіших фраз – найпростіша. Ми її використовуємо ледь не постійно: "Тримайся". Ні, вона має місце бути в певних ситуаціях. Наприклад, коли ми вночі сидимо в коридорі, поки літають безпілотники, сказавши чи написавши комусь так, ми ніби висловлюємо підтримку, додаємо сил. Але при спілкуванні з людьми з невизначеною втратою ця фраза доволі шкідлива. Вона така ж невизначена в часі та діях, як і те, що переживають рідні зниклих безвісти. Натомість, при спілкуванні з людьми, які в постійному очікуванні хоч якогось результату, краще використовувати я-повідомлення та питання: "Я поруч", "Чим я можу допомогти?", "Можеш на мене розраховувати", "Я готова тебе вислухати" тощо. Жінки шукають розуміння і безпечного простору, де можна говорити чи мовчати без осуду. Саме це і дають групи підтримки: не готові відповіді і не зняття болю, а можливість його витримати разом з іншими.

Кожна така зустріч триває близько чотирьох годин. Бо кожній учасниці є що сказати, спитати чи почути.

Групи підтримки не дають готових відповідей і не прибирають повністю біль, але дають простір, у якому його можна проживати. Тут не вимагають бути "сильною", не підштовхують до висновків і не змушують ставити крапку там, де її немає. Натомість дозволяють бути живою: з втомою, страхом, надією і правом жити далі, навіть коли очікування триває.

Довідка

Групи психологічної підтримки для родин зниклих безвісти, військовополонених і цивільних заручників відбуваються в межах проєкту "Ми думаєм про Вас. Ми знаєм, що Ви є…", який реалізує громадська правозахисна організація "Егіда-Запоріжжя".

Проєкт спрямований на комплексну підтримку цивільних осіб, незаконно позбавлених особистої свободи внаслідок збройної агресії РФ, а також їхніх рідних. Йдеться як про психологічну допомогу, правовий супровід та інформування родин.

Проєкт реалізується за підтримки Програми Партнерство за сильну Україну, що об’єднує міжнародну допомогу задля посилення стійкості українських громад в умовах війни.

Детальну інформацію про діяльність проєкту, формати підтримки та актуальні заходи можна знайти на офіційних ресурсах ГПО "Егіда-Запоріжжя" у Facebook та Telegram.

Не пропустіть

"Чи буде колись своє?": хто нині мешкає у модульному містечку в Запоріжжі 25.02.2026, 15:01 Сили оборони проводять наступальну операцію під Степногірськом на Запоріжжі – деталі 25.02.2026, 14:45