До четвертих роковин повномасштабної війни "Справжнє" запитало у запорізьких біженців, розкиданих війною по обох півкулях:

• чи змінилося ставлення до них у країнах перебування за цей час;
• чи змінилося їхнє ставлення до країн, у яких вони опинилися.

Раніше я злилася на країну – тепер прийняла

Пані Віта Воробйова на зв’язку з Німеччини (Дрезден):

– Насамперед змінилося моє ставлення, точніше – мій кут зору. Якщо раніше я злилася на себе, на країну, у якій перебуваю (бо я не хотіла їхати з України), на обставини, людей тощо, то відповідне й притягувала. Мені здавалося, що мене всі ненавидять за кордоном.

Щойно заспокоїлася, прийняла себе вже у цій країні – не бачу жодного поганого ставлення.

Я прийняла той факт, що я тут. Доти, доки так треба буде. Так, я дуже емоційна людина. І зрозуміла наступне: емоція – це теж енергія, усе залежить від того, куди ти її спрямовуєш. Який заряд ти їй даси. І це не про придушення емоцій, а про перенаправлення енергії.

Мені здається, що європейці вже втомилися від війни

Пані Анна Кулькова на зв’язку з Польщі:

– Моє оточення ставиться так само, як і раніше. Але я бачу все більше новин про те, що місцеві ображають українців або навіть можуть нападати на людей, якщо просто почують українську мову. Особисто з цим не стикалася.

Мені здається, що європейці вже втомилися від війни в Україні. Але при цьому я знаю поляків, які постійно донейтять на потреби наших військових.

Коли я вимушено виїжджала з України, свідомо обрала Польщу. Вважаю, що не помилилася. Тоді, на початку вимушеної еміграції, я отримала дуже багато підтримки в усьому.

Звісно, я дуже сумувала і сумую за домом. Але можу сказати, що за цей час Польща теж стала моїм домом, тому рада, що обрала саме її.

Ніхто не хоче бути постійною дійною коровою

Пані Ганна Пономарьова на зв’язку з Канади (Лондон):

– Канада підтримує Україну фінансово – значні кошти надаються з податків усіх канадців, які працюють. І вони це розуміють.

З початком війни багато хто підтримував, переживав за українців. Зараз – значно менше. Навіть не раз чула, що війна вже набридла, бо ніхто не хоче бути постійною дійною коровою.

У самій Канаді багато проблем: підвищення цін на продукти, проблема з житлом, зовнішньоекономічні труднощі.

Щодо мого ставлення до Канади – воно не змінилося. Мені подобається ця країна. За три роки вже більш-менш звикла до нового суспільства та правил.

У Канаді толерантність – на першому місці

Пані Валентина Крець на зв’язку з Канади (Торонто). Пані Валентина – полтавка, яка працювала на підприємстві групи "Мотор Січ":

– У Торонто дуже велика українська діаспора. Новоприбулі українці започаткували серйозний волонтерський рух – концерти, ярмарки, виставки, де збираємо кошти та закуповуємо спорядження для наших воїнів.

Мер Торонто та інші представники влади підтримують українців – приходять на наші заходи, говорять слова підтримки.

Ставлення пересічних громадян до українців – добре, воно не змінилося.

Канада – країна емігрантів: тут представлені всі нації світу, і нашого цвіту додалося. Тому толерантність – на першому місці.

У 2022 році уряд країни започаткував спеціальну програму CUAET – для швидкого прихистку українців та їхніх сімей від війни.

Після прибуття кожен дорослий отримував одноразову виплату 3000 канадських доларів, на кожну дитину виплачували 1500.

Українці швидко асимілювалися, відкривають бізнеси, працюють, роблять свій внесок в економіку країни – це постійно відзначають урядовці.

Але туга за Україною дуже сильна. У багатьох доходить до депресій. Кращого місця за Україну у світі немає.

Змінилося ставлення до окремих рішень американської влади

Пані Еліна Волотко на зв’язку зі США (Сакраменто, Каліфорнія):

Моє ставлення до країни та людей не змінилося – я й надалі відчуваю вдячність за підтримку, безпеку й можливості, які були надані українцям у найскладніший момент.

Однак змінилося ставлення до окремих рішень влади. Під час війни, яка триває, біженці змушені постійно доводити очевидне – що вони не можуть безпечно повернутися додому. Постійне збирання документів, невизначеність щодо продовження дозволів створюють додатковий стрес.

Йдеться не про ставлення до країни чи її громадян, а про політичні рішення тих, хто сьогодні перебуває при владі у Сполучених Штатах Америки. Хочеться більшої послідовності та розуміння реальності, у якій живуть українські біженці: війна не завершена, небезпека зберігається, а стабільність правового статусу – це не привілей, а необхідність.

Попри це повага до країни та її демократичних інституцій залишається.

Я в США, але з Україною в серці. Працюю на слов’янському радіо та маю власний проєкт "Доброго вечора, ми з України!" – жіноче ток-шоу. Звучить українська мова, українська музика, є гості з України, благодійні заходи, збори коштів, радіомости – усе це не з обов’язку, а за покликом серця.

Бо де б ми не були – ми залишаємося українцями.

Для пересічного німця українці – ще одна група людей, що шукають захисту

Пан Михайло Буряк на зв’язку з Німеччини (острів Фьор):

За моїми спостереженнями, ставлення німців до українців за цей час суттєво не змінилося. І це не ознака байдужості, а радше наслідок специфіки самої країни.

Німеччина десятиліттями приймає іммігрантів з усього світу. Для пересічного німця ми – ще одна велика група людей, що шукають захисту або кращого життя, поруч із громадянами Сирії, Туреччини чи балканських країн.

Німцям притаманний прагматичний нейтралітет: вони загалом зберігають спокійну дистанцію. Вони поважають правила, і якщо ви їх дотримуєтеся – ви "свій" у межах суспільного договору.

Хоча на початку була хвиля емпатії, зараз ми стали частиною загального міграційного ландшафту. Це дає певне відчуття рівності, коли до тебе ставляться просто як до людини, а не лише як до біженця.

Якщо ставлення німців залишилося стабільним, то моє сприйняття Німеччини пройшло велику еволюцію. Ставлення змінилося на краще, і ось чому:

• Прийняття правил гри. Німецькі закони та бюрократія, які спочатку здавалися складними, з часом стали зрозумілими. Коли починаєш розуміти, як працює система, зникає страх і з’являється почуття безпеки.
• Клімат та середовище. Навіть погода, до якої треба було звикнути, тепер сприймається як рідна. Комфортна інфраструктура та передбачуваність життя роблять свою справу.
• Відчуття дому. Через 3,5 року я можу впевнено сказати: я адаптувався. Це вже не "тимчасовий прихисток", а місце, де я почуваюся стабільно та впевнено. Німеччина стала для мене зрозумілою, а отже – своєю.

Гострота шоку війни у середині Європи притупилася

Пані Еріка Равич на зв’язку зі Швейцарії (Цюрих):

– Європа, зваблена нафтою, намагалася закривати очі на російську агресію та окупацію української землі. Бо ж непересічний факт: війна точиться вже понад 10 років. Щоб змінити це ставлення, українці, зокрема й ті, що постійно проживають за кордоном, доклали великих зусиль. З лютого 2022 року закривати очі на війну стало неможливо, і ставлення місцевих до біженців та України було найтеплішим і найсердечнішим.

Але ми живемо в епоху масмедіа, кліпового мислення, перевантаження інформацією, коли у світі постійно точаться понад сотня війн… Люди не здатні безперервно пам’ятати про чужий біль – це виснажливо. Гострота шоку війни у середині Європи притупилася. Та й українці-біженці не ходять 24/7 зі своїм болем на транспаранті. А ворог вливає мільярди у свою пропагандистську машину – і це працює.

І ще один факт: українці за кордоном різні, так само як і українці в Україні. Я живу в Швейцарії, тому говоритиму про швейцарців. Пересічні корінні швейцарці співчувають Україні й на її боці, і це ставлення не змінилося.

Швейцарці другого покоління подекуди ставляться з певними ревнощами, бо статус S, який застосували до українських біженців, дає право і на допомогу, і на роботу. Так само ставляться й нечисленні, але активні у соцмережах групи деяких співвітчизників, яким роки тому довелося попітніти, щоб оселитися у цій країні. Заздрість породжує токсичність. Як не соромно, але це теж українці…

Хоча я б не побажала нікому й ніколи мати такі причини полишати рідний дім!

Стараємося бути саме такими українцями, якими хотілося б пишатися, — самим створюючи осередок добра та гідності навколо себе. Така частка попередньої діаспори теж є, і вона не втомилася (хоча – втомилася). Ця діаспора продовжує активно допомагати Україні й не дає забувати мирній Швейцарії про палаючу біду – про те, що щодня злочинно знищують мирних людей, окуповують території України.

Коли ти нагадуєш про біль та війну, ти не завжди приємний: негативні емоції неприємні. Це ціна, яку ми також платимо за підтримку України, окрім зборів допомоги.

Рашисти – "приємні", їхня ідеологія спокуслива: "Всі браття, припинимо стріляти й узаконимо віджаті землі й населення, а ми вам газу й бабла". А ще є "велика культура", епігони якої розоряють дім сусіда й убивають сусідську родину. Для пересічного громадянина Європи, який за допомогу голосує гаманцем, це – пряма індульгенція нейтралітету. Нейтралітету, якого в епоху ядерної зброї не може існувати: навіжені імперці не мають меж у своїх вологих мріях.

І українці за кордоном мають пам’ятати, що ми не просто люди, викинуті за межі батьківського дому хвилею смертельної небезпеки. Ми – амбасадори нашої Батьківщини, кажу без жодного пафосу. Ми можемо робити багато речей: донейтити, плести сітки, збирати допомогу, допомагати рідним і друзям, волонтерам та захисникам, які залишилися й тримають Україну. І бити в набат – не заспокоюватися, привертаючи увагу на всіх рівнях до цієї війни, до злочинного нападу на нас.

У цьому контексті моє ставлення до країни перебування не змінилося. Усе передбачувано. Я вдячна за прихисток. Я – яскрава квітка України на альпійських луках Швейцарії. Я не заспокоїлася. Я не заспокоюся, доки ми не подолаємо цю війну й не виженемо окупантів з України. Нам із вами доведеться з цим жити, моя дорога Швейцаріє.

Змін я не відчула

Пані Ольга Ліщук на зв’язку з Польщі:

– Я змін не відчула. Як на початку траплялися люди з різними поглядами, так і зараз.

Моє ставлення теж не змінилося. Я дуже вдячна Польщі, але хочу додому. На жаль, моя квартира вже знищена, але я все одно хочу на запорізьку землю.

Місцеві часто в курсі наших останніх новин

Пані Олена Івченко на зв’язку з Канади (Оттава):

– Я вважаю, що ставлення до українців у Канаді дуже хороше. Місцеві мешканці співчувають українцям. Часто – в курсі наших останніх новин.

Звісно, я не можу говорити об’єктивно, бо перші два роки війни моя родина провела в Україні.

Але за два роки я жодного разу не чула чогось на кшталт "Повертайтеся звідки ви приїхали". Тільки підтримка, співчуття, допомога.

Особисто я знаю багато неймовірних історій про велике канадське серце. Наприклад, історія моєї родини. Абсолютно чужа канадська родина запропонувала нам жити в їхньому будинку. Майже вісім місяців ми разом ділили радощі й сумні моменти. Вони ніяк не були пов’язані з українцями — вони просто хотіли допомогти. Сьогодні для нас ці люди — наша родина. Ми продовжуємо спілкуватися, проводимо разом свята і ніколи в житті не забудемо їхню доброту й підтримку.

Коли ми тільки приїхали до Канади і місцеві чули, що ми розмовляємо українською мовою, вони просто підходили і висловлювали підтримку Україні, українцям. Часто питали: "Чим ми можемо вам допомогти?". Це було в саме серденько.

Якщо говорити відверто, ми приїхали до Канади, щоб врятувати дитину від війни. І думали: тільки-но все закінчиться – повернемося додому. Але зараз ці рожеві окуляри вже зняті. Наша квартира розташована у найнебезпечнішому районі Запоріжжя, і там навколо – одні руїни. Наш улюблений будинок на березі Каховського водосховища, місце, де так любила проводити час уся наша родина, – знищений. Зараз там точаться жорстокі бої. Каховське водосховище теж залишилося лише в нашій пам’яті.

Водночас дитина повністю інтегрувалася в канадське суспільство. Вона ходить до канадської школи. Вільно розмовляє англійською. І я вже помітила, що англійська стала мовою експресії: коли моя донька радіє або сумує – вона робить це саме англійською. Вона також вчить французьку (адже Оттава – двомовне місто), відвідує різні гуртки. У неї багато друзів.

Її світ – вже тут.

А мій світ – там. Мені дуже болить від розлуки з рідними і друзями. Коли ти не плануєш еміграцію, а життя відправляє тебе з однією валізою на інший край землі, – це не може бути легкою історією.

І таких сімей, як наша, тут багато. Ми ніби застрягли у двох світах. В одному ми були щасливі – там наші рідні, наші спогади, наше життя. Другий світ – тут і зараз. Світ, де треба дарувати щасливе дитинство своїм дітям, думати про їхнє майбутнє.

Нещодавно ми з донечкою відвідали неймовірне льодове шоу, де було багато принцес і мультиплікаційних героїв. Діти сюди, як правило, приходять у костюмах улюблених персонажів. Це таке справжнє свято дитинства. Я на цьому шоу плакала. Плакала – бо моя дитина раділа, бо вона в безпеці. І плакала – бо знаю, що зараз переживають і відчувають діти в Україні. Діти, в яких це щасливе дитинство забрали.

А під час зйомки відео цього чарівного шоу на моєму екрані постійно висвічувалися повідомлення з одного із запорізьких Telegram-каналів: "Тривога. Балістика. Перебувайте в укриттях. Вибух. Потужний вибух…".

Фото надані учасниками проєкту

Не пропустіть

Потрощені квартири, вибиті вікна: який вигляд має Запоріжжя після атаки 24.02.2026, 14:17 Агент ФСБ намагався проникнути на оборонний завод у Запоріжжі – деталі 24.02.2026, 12:15