Ось-ось буде вже чотири роки, як я з сином і ще багато інших людей з України залишили свої домівки не з власної волі. Чимало знайомих українців роз’їхалися по всій Європі: хтось – у Канаді, хтось – в Америці, а хтось знайшов собі місце на острові (у Великій Британії, – ред.).

Я не буду говорити за всіх, бо про всіх я не можу знати. Я писатиму про свої відчуття. Виключно своїх. А кому відгукнеться – значить, ви моя людина.

Заробляти і відкладати треба, але важливіше – жити

Ці мої чотири еміграційні роки не пройшли дарма, бо, як казала Леся Українка, "щоб не плакати, я сміялася". У мене вийшло схоже, але трохи видозмінене: щоб не плакати, я народжувала.

А ще – вчила і продовжую вчити мову. Працювала 1,5 роки з дітками. Вела чи керувала тимчасово-створеною школою для дітей (чотири місяці), далі – ляльковий театр, викладання акторської майстерності, прибирання в готелі, багато волонтерських проєктів (десь за зарплату, десь за маленькі гонорари, а десь взагалі безкоштовно).

А ще з квітня 2022 року і до народження Адама восени 2023-го я була однією з найперших учасниць українського хору "Воля" у Дрездені. До речі, назву хору запропонувала саме я. Українці, які були змушені покинути свої домівки через сусіда-"освободителя", об’єднали зусилля в Німеччині, щоб українська культура процвітала й ширилася світом – через українську пісню, національний костюм, українську душу та українську пристрасть до свободи.

На постійній основі – мітинги на підтримку України та протести проти російської агресії. Благодійний тур від кордону України до берегів Ла-Маншу… Народила двох дітей у 2023-му і 2025-му. Влаштовувала свій побут і намагалася вчитися жити наново…

Без внутрішніх своїх опор, без своїх регалій і свого визнання, бо в новій країні я просто чергова жінка-біженка. Але я знаю, що так буде не завжди.

З моменту повномасштабного вторгнення змінилися мої цінності. Раніше я думала тільки про те, що потрібно заробляти, відкладати гроші, купувати житло, інвестувати в бізнес, який був у мене в Запоріжжі та тримав мене і мою сім’ю понад 18 років. Зараз я прийшла до іншого: заробляти і відкладати треба, добре, але важливіше – жити. Жити тут і зараз. У моменті. Підлаштовуватися під обставини і не відкладати життя "на потім". Я це зрозуміла, прийшла до цього… Але, якщо чесно, на практиці ще важкувато.

Невизначеність забирає 99% усього мого життєвого ресурсу

Я думала, що їду з сином, ну максимум на два тижні – пересидіти, перечекати, бо були обіцянки на 2-3 дні і 2-3 тижні… Але все склалося інакше. І це "інакше" я не хотіла і не приймала дуже довго.

До народження Адель (червень 2025) я жила на валізах. Щодня чекала, молила, благала про закінчення війни і мріяла тільки про одне – про повернення додому. А зараз… зараз я вже і не знаю: чи хочу повертатися? Чи хочу залишитися? Чи рухатися кудись далі? Чого я хочу взагалі? Я не знаю.

Найболючіше для мене – я не можу на це вплинути. Хоча я дуже сильно цього хочу, але вся ця воєнна ситуація від мене не залежить…

Єдине, що можу підтвердити: я, люди з мого оточення і ще дуже багато українців за кордоном допомагають Україні – цивільним, військовим. Це та найменша частина, що я і вони можемо зробити, перебуваючи далеко.

До того ж я бачу і знаю, що відбувається в Україні (повірте: тривога є, вона присутня). Я живу в постійній невизначеності. А невизначеність забирає 99% усього мого життєвого ресурсу. Тобто тільки 1% я вкладаю у своє життя, дітей, справи тощо. А 99% ідуть у стан мого підвішеного життя.

Я не знаю, як буде далі. Чи залишуся я в цій країні, де живу зараз? Чи буду змінювати країну? Чи повернуся назад в Україну? А ось моє найулюбленіше питання: "А що було б, якби я залишилася, якби не виїхала?". Уявляєте – і так уже майже чотири роки. Мій чотирирічний шпагат тримає тиск, і цей тиск уже стає нестерпним.

І так щодня в моїй голові – одні й ті самі питання: "Що буде далі?", "Як жити далі?", "А що було б, якби?..".

На 16-річчя син попросив подарунок: додому, у Запоріжжя

Моєму сину, який виїхав у 14 років, уже 18. І я бачу, що йому теж важко. Він втратив друзів, звичне для нього оточення. Інший менталітет, інші діти, інші цінності. І це великий виклик для його психіки. На 16-річчя він попросив подарунок: додому, у Запоріжжя...

Буває, що до мене звертаються знайомі за консультацією щодо переїзду. Люди мають страх за своє життя і життя своїх рідних. І це нормально — шукати безпечніше місце. Вони питають про країну, в якій я живу: чи подобається мені, чи ні? Бо кожен хоче, щоб йому, його дітям і рідним було якнайкраще.

Я не можу сказати, де буде краще. Яка саме країна підійде для еміграції. Як на мене, мені було б скрізь складно на початку. У кожного свій шлях. Комусь підходить одна країна, комусь — інша. Хтось залишається, хтось їде далі. І я нікого за це не засуджую. Бо кожен має право на вибір.

Захоплююся українцями, які залишилися

Мої знайомі, рідні, друзі в Україні – близькі й незнайомі мені люди, які ухвалили рішення залишитися. Я захоплююся вами. Вам щодня доводиться жити під обстрілами, без світла, без води, в холоді й страху. Але навіть за таких умов ви знаходите сили і вихід із тієї чи іншої ситуації. І ви так само, як і я, не знаєте, скільки це ще триватиме.

І це зараз не про те, кому гірше, кому складніше, хто молодець тощо. І всі ці слова, речення, абзаци я писала не для того, щоб мірятися, кому гірше, а кому краще, у кого кількість горя більша, а хто молодець.

А для того, щоб донести думку, що я, ми, ви… хочемо жити, а не виживати. Жити у спокої, у стабільності, без постійних страхів, сумнівів і роздумів: "А що далі".

На жаль, відповіді на це питання зараз не має ніхто. Хоча саме його сьогодні ставлять собі мільйони людей, зокрема і я.

Я прагну кращого, бо я гідна. Я вірю в краще і хочу бути цілісною. Зі здоровою "менталкою". І тілом. Тому для себе обрала такий шлях: обома ногами я стою тут і живу зараз.

А що далі? – Буде видно.

Усім добра! Миру! Любові!

Світлини надані пані Вітою Воробйовою

Учасники проєкту переважно відповідають на письмові запитання видання "Справжнє"

Не пропустіть

Поїзди сполученням із Запоріжжям курсуватимуть до Дніпра, – Укрзалізниця 16.02.2026, 09:15 "Підказав" ворогу, як зневоднити місто: запоріжця судитимуть за держзраду 16.02.2026, 07:33