Співробітники совєтських спецслужб у 1940-1950-х роках уважно стежили за поведінкою тих "східняків", які в силу різних обставин побували на заході України, охопленому збройною боротьбою проти совєтов. Що й недивно: прикладів залучення уродженців українських сходу та півдня до націоналістичного підпілля вистачало як під час німецько-совєтської війни, так і по її закінченню.

Таємниця криївки "Орлика"

От і в квітні 1949 року, розробляючи прибулих з західних областей, "чекісти" отримали від інформатора "Доброго" дані про повернення до Василівського району Запорізької області з Рівненщини зоотехнікині Лідії Оникієнко.

Приблизно у цей же час рівненські "чекісти" вийшли на слід боївки Вербського районного проводу ОУН під керівництвом Федора Федика – "Орлика". "Здобиччю" стала порожня повстанська криївки у селі Великі Сади Дубенского району на території садиби Івана Якобчука. Утім, у цьому "підземному офісі", окрім загальної документації націоналістичного підпілля, совєтська спецслужба знайшла рукописні протокол допиту, автобіографію та зобов’язання про співпрацю з ОУН за підписом Лідії Оникієнко.

Документи з криївки "Орлика". Фото з матеріалів справи

Документи оперативно передали до Запоріжжя, де слідчі МГБ, підозрюючи, що Лідія прибула зі спеціальним завданням від націоналістичного підпілля, завели на неї справу-формуляр як на потенційного агента Служби безпеки ОУН. У документах "чекістів" Лідія Оникієнко проходила під прізвиськом "Втікачка".

Лідія – "Марія"

Відомо про дівчину було наступне. Лідія Оникієнко народилася 1927 року в селі Щербаки Василівського району Запорізької області. Під час німецької окупації була неповнолітню, проживала за місцем народження. Після повернення совєтської влади відправилася на навчання до Оріхівського агротехнікуму. Закінчила його 1947 року і була розподілена до Дубенського району Рівненської області задля "підсилення кадрами радгоспного будівництва".

Там, у селі Повча, в березні 1948 року Лідія була "відведена в ліс" учасниками місцевої боївки СБ ОУН. Після допиту та роз’яснювальної бесіди про цілі і завдання боротьби українських націоналістів, оунівці отримали від Оникієнко письмове зобов’язання про співпрацю в якості інформатора. Дівчина мала готувати для підпілля звіти про стан колгоспного будівництва в тих місцевостях, де працювала, підписуючи їх псевдо "Марія".

У згаданій криївці провідника "Орлика" совєтські оперативники знайшли кілька таких документів.

Лідія Оникієнко (крайня ліворуч) у селі Повча Рівненської області. Фото з матеріалів справи

За пів року Лідія Оникієнко повернулася до Василівського району, оселилася зрештою у селі Кам’янське. Оперативники МГБ вважали, що вона має завдання від СБ ОУН щодо створення вдома законспірованої бази для спеціальних посланців націоналістичного підпілля і збирання інформації про совєтських й компартійних активістів.

Полювання на "Марію"

Співробітники МГБ планували викрити дівчину саме як агентку СБ ОУН на заході України. Крім того, їх цікавили її зв’язки з підпіллям ОУН після повернення до Запорізької області.

Тож до Василівського району направили співробітника обласного відділення по боротьбі з бандитизмом. Спільно з начальником місцевого райвідділку через наявну агентуру він мав вивчити зв’язки Оникієнко, забезпечити подальшу розробку та спостереження за квартирою. Уся поштова кореспонденція Лідії була взята на перлюстраційний контроль.

Для початку "чекісти" вдалися до спецкомбінаціїя з виведення на "Втікачку" агента МГБ "Охотніка" (Антон Антонов) під виглядом зв’язкового підпілля ОУН Рівненської області. Особливої підозри у Лідії молодик не викликав, адже був уродженцем заходу України, спілкувався характерною для "західників" говіркою. (МГБ завербувало його вже на Запоріжжі – у Розівському районі, куди хлопець прибув як переселенець).

Паралельно розробкою дівчини займалася агентка МГБ "Орловська", яка видавала себе за комсомолку, що розчаровується у совєтській владі.

Зокрема, в одному зі звітів у справі йшлося, що у лютому 1950 року "Орловська" відвідала "Втікачку" в її квартирі. У бесіді щодо прибулих на територію району переселенців із західних областей України, "Втікачка" на питання джерела, в якому порядку вони переселялися, заявила: "Ці переселені сюди добровільно, а взагалі із західних областей виселяють чесних й хороших хліборобів до Сибіру, а всілякий набрід залишається там й організовує колгоспи".

Ця й інша інформація, отримана від агентів "Охотніка" та "Орловської", примушувала МГБ активізувати розробку "Втікачки".

До справи стає "Корчагіна"

Тож МГБ вдалося до наступної комбінації – із рейдування до Василівського району агента 2 відділу Управління по боротьбі з бандитизмом "Корчагіної". Ця жінка також вдавала з себе зв’язкову підпілля ОУН.

В "іншому" житті вона була вчителькою української мови та літератури Таїсією Демиденко, а націоналістичне підпілля знала, так би мовити, зсередини. Адже під час німецької окупації працювала у Мелітопольському районі й входила до близького кола одного з керівників місцевого підпілля ОУН Іларіона Курило-Кримчака.

"За своїми особистими й діловими якостями вона є цінним, перевіреним агентом, проявляє ініціативу, має можливість входити у довіру й розробляти ОУНівський елемент", – писали в її характеристиці МГБісти.

Перше завдання "Корчагіної" полягало у налагодженні зв’язку з Лідією Оникієнко із використанням паролю, отриманого від "Охотніка". В якості зв’язкової СБ ОУН агентка мала вимагати, ніби як для звіту оунівським зверхникам, інформацію про діяльність Оникієнко на території Запорізької області та про осіб, залучених тут для роботи в інтересах ОУН.

Після першої зустрічі "Корчагіна" надала своїм кураторам в МГБ детальний звіт. Його навряд чи можна вважати цілковито правдивим, але можна припускати, що загальну картину він відобразив.

Отже "Втікачка" радо зустріла "зв’язкову" ОУН. Повною мірою підтримувала ідеї та ідеали боротьби українського націоналістичного підпілля. Не відмовлялася від зобов’язань, даних на Волині.

"У подальшій бесіді "Втікачка", висловлюючи свою ненависть до совєтського устрою й відданість справі ОУН, стала вимагати від джерела дати їй завдання й прохала підтримувати з нею регулярний зв'язок, запевнивши, що вона буде до кінця вірною справі ОУН й ніякі муки не примусять її зрадити справі або видати відомих їй учасників підпілля", – йдеться в документах МГБ.

Справа Лідії Оникієнко

Звіт від агентки багато важив для справи-формуляра, але не вистачало матеріалів, власноручно підготовлених самою Лідією Оникієнко. Саме з метою отримання письмових доказів, "Корчагіну" повторно відправили до "Втікачки". Однак Лідія під різними приводами відмовлялася будь-що писати. Єдине на що погодилася – надиктувати інформацію.

Професійний агент на те і є професійним, щоби добиватися свого. Планомірна робота з об’єктом, проведення бесід, надання завдань тощо призвели до того, що "Втікачка" таки власноруч намалювала "схему розташування найбільш безпечних й вигідних місць можливого укриття "повстанців" у випадку прибуття їх на територію Василівського району.

За пропозицію джерела завірити схему особистим підписом "Втікачка" власноруч написала під нею: "Друже-провідник, все, що записано – з моїх слів, вірно. Марія. 20.VI-1950 р. Вівторок".

Очевидно, цей документ став останнім, необхідним для реалізації справи-формуляра.

Арешт і присуд

Лідію Оникієнко заарештували 10 липня 1950 року. Під час проведення слідства, 18 квітня 1951 року, дівчина підготувала скаргу на ім’я міністра держбезпеки СССР, де нарікала як на слідчого Єрецького, який вів її справу, так й на слідчого Гнєденка, що провадив додаткове розслідування. Вона наголошувала, що усі її свідчення було перекручено цими двома совєтськими "законниками". Кожен допит супроводжувався моральним тиском, лайкою нецензурними словами тощо. Не відставав від своїх підопічних й начальник слідчого відділу підполковник Точілкін.

У скарзі Лідія прохала лише про справедливе розслідування у будь-якому обласному Управлінні МГБ, окрім Запорізького. Однак, на подібні прохання тоді не реагували.

Лідія Оникієнко. Фото з матеріалів справи

Цікаво, що документів, які агентка добула у Лідії Оникієнко з підписом останньої, у слідчій справі немає. Очевидно, документ добутий агентурним шляхом, не мав бути засвічений серед матеріалів справи. Однак, до справи підшиті документи, знайдені в криївці в Рівненській області.

Навколо них під час слідства досить довго "ритуально танцювали" "чекісти". Вони мали їх за беззаперечний доказ співпраці Оникієнко з СБ ОУН. Лідія ж заперечувала автентичність документів: не писала й не підписувала.

Довелося робити графологічну експертизу. І то не одну. Однак, однозначного висновку експертизи не дали. Ніби й так, а ніби й ні…

Окрім того, на допитах Лідія заявляла, що повернулася на малу батьківщину, бо вирішила втекти від своїх зобов’язань оунівцям і таким чином продовжити життя без будь-якої підпільної діяльності.

Тож "чекістам" довелося допитувати під протокол своїх агентів. Тим самим, розшифрувавши їх у матеріалах слідства. Через що й справу передали не до суду, а на розгляд Особливої наради при МВД СССР.

Присуд "за пособництво учасникам антисовєтської банди українських націоналістів і антисовєтську агітацію" – 10 років виправно-трудових таборів. Відбувати його Лідію направили до Берегівського табору системи ГУЛАГ на Далекий Схід.

Як і під час слідства, так і після присуду Лідія Оникієнко не переставала боротися за свободу, писала скарги, зокрема з Магаданського табору. У 1955 році листи про помилування почали писати й її рідні.

Зрештою у червні 1956 року її звільнили з ув’язнення рішенням Комісії Президії Вєрховного Совєта СССР. Лідія повернулася до Запорізької області, оселилася у Василівці.Реабілітована після розпаду СССР, у 1992 році.

Не пропустить

Не дожив два тижні до 30-річчя: Запоріжжя простилося з аеророзвідником "Лео" 05.08.2025, 16:09 Зайшла до лісу Лідією – вийшла "Марією": що взнав КГБ про селянку з Запоріжжя у порожній криївці 05.08.2025, 14:01