Далекого 2002 року, на самому початку досліджень проблеми діяльності ОУН на Наддніпрянщині загалом і Запоріжжі зокрема, я мав нагоду працювати у затишній кімнаті будівлі на вулиці Ярославів Вал, 9, у Києві. На той час там містилася бібліотека націоналістичних видань, де серед інших були представлені архівні документи з історії націоналістичного руху в Україні. Саме тоді у "Альманаху "Гомону України" за 1987 рік – україномовної канадської газети, яку видає Ліга українців Канади (до 1991 року – Ліга визволення України) – на очі потрапив спогад "ОУНр в Запоріжжі: Один день ОУНр", підписаний криптонімом "О.І.М.".

На семи сторінках автор описував одну з нарад, яку проводили члени ОУН у Запоріжжі восени 1941 року. Якраз напередодні першої хвилі арештів оунівців – як прибулих із Західної України членів Похідної групи, так і місцевих. На той час це були перші віднайдені мемуари про націоналістичне підпілля в Запоріжжі. Багато прізвищ та псевдонімів ще були невідомими, як і не зрозумілим місце проведення цієї наради. А за великим рахунком, це була перша "штаб-квартира" ОУН у Запоріжжі!

З часом, опрацьовуючи документи совєтських органів державної безпеки, вдалося встановити, що нараду проводив обласний провідник Василь Пастушенко ("Кальба"), якого в Запоріжжі знали більше як Дмитра Ясенка. Відбувалися ж збори на вулиці Інженерній, 5, в сучасному Шевченківському районі міста (зараз ця територія забудована промисловими об’єктами), де мешкали деякі учасники Похідної групи ОУН. Серед них – і відомий Іван Клим, який загинув пізніше у 1944 році від рук нацистів. А передувало цій нараді знищення нацистами організаційного приміщення на вулиці Олександрівській, 18 (сучасна адреса), в самому центрі старої частини міста.

Голова Проводу ОУН в Запорізькій області Василь Пастушенко. Архівне фото

Однак, хто такий "О.І.М." й далі було невідомо.

Утім, архівна революція, яка відбулася в рамках декомунізації, відкрила до опрацювання величезну кількість документів спецслужб. Саме у матеріалах контрольно-наглядових справ Запорізького Управління КГБ за середину 1950-х років вдалося знайти, хто ховався за цим криптонімом.

О.І.М. – Олійник Іван Максимович, 1919 року народження, з родини працьовитих заможних селян. Мешкали вони у старому козацькому селі Вознесенка, територія якого увійшла до складу міста Запоріжжя. Ще у 10-річному віці Іван дізнався чим насправді є влада Совєтів для українського селянина.

Іван Олійник. Архівне фото

У спогадах про ці роки, під назвою "Українці в російських спец-переселенських таборах за Уралом", Олійник розповідає, що батька зарахували до "куркулів": "Він не хотів вписатися до колгоспу, та й другим радив не лізти в пекло. Сільські комуністи вирішили його знищити".

На той час батько Івана в списках сільської ради рахувався заможним середняком; мав двох коней, корову, свиню, п’ятеро овець, сорок курей і приділ наділеної землі на шістьох осіб – 15 гектарів. Іван додає, що до революції ані батько, ані дід власної землі не мали – орендували у поміщика. До 1927 року батько жив в одній хаті разом зі старшим братом: "разом працювали, разом сіяли, орали, але мали роздільний акт". В акті було зазначено, що кому належатиме по смерті діда.

"Дід помер в 1924 році. Коли господарство велось ще в купі, батько з братом в 1926 році продали майже всю рогату худобу і троє коней та купили американський трактор "Фордзон". Та недовго користувалися трактором. В 1927 році влада трактор відібрала. Батьків брат, відчуваючи надсуваючу небезпеку, продав своє майно і виїхав з України. Починаючи з 1929 року, нас почали обкладати великими податками: зерном, грішми, облігаціями. Осінню 1930 року нам принесли "плян до двору" – 2,500 карбованців і 500 пудів збіжжя. Цього пляну батько виконати не міг. Коли б батько продав все своє майно і хату, то "плян до двору" він би не виконав, не вистачило б. З дня на день ми чекали грабіжників, що прийдуть і пограбують наше майно, а нас виженуть з хати", – писав Іван Олійник.

Зрештою, родина потрапила під розкуркулення, а її майно було розпродано за безцінь на користь "сплати державних податків". До прикладу, хату, що коштувала близько 2 тисяч рублів, голова колгоспу викупив для себе на "аукціоні" за 250 рублів.

Родина Олійників була вивезена на Урал. Перед тим батько Івана пробув півроку під слідством й дістав вирок у 10 років примусових робіт. Виїжджали зі станції Янцево неподалік Запоріжжя, куди протягом двох днів було привезено близько 200 "куркульських родин":

"Потім нам сказали грузитися до вагонів. На дверях колійного вагона було крейдою написано: "На 60 чєловєк". Батько був з нами. В наш вагон вмістили вісім родин – 47 осіб. Двері закрили і замкнули. Вночі 26 травня 1931 року наш етап із 61 вагона під охороною ҐПУ рушив на Схід. У вагонах було тісно і душно. Двері були закриті і замкнені, через маленьке вікно з дротами мало проходило повітря. Люди тяжко дихали, діти плакали, їсти давали мало та й то не кожного дня. На десять осіб давали одну чорну хлібину і пів відра чаю або рідкої зупи. Хотілося пити, люди стукали в двері і просили води та двері не відчинялися. Вартові були глухі, а цивільних до вагонів не допускали", – згадував Іван Олійник.

Спецпоселення на Уралі

На новому місці ситуація особливо не покращилася. Їсти "спецпереселенцям" не давали: хтось голодував, хтось доїдав сухарі. Потім почали привозити один раз на добу щі, як поясняє Олійник, – російську ріденьку зупу.

"На кожну особу давали по пів літра тієї рідини і по 300 грамів хліба на день. По якімсь часі майже половину чоловіків відправили різати ліс, а другу частину робітників післали в шахти №22 та 23. З боку нашого табору арештанти почали копати нову шахту як №205. Від номера цієї шахти наш спец-переселенський табір офіційно проголошено так: "Табір спец-переселенців № 205", – писав Олійник.

Кожен рядок його спогадів про виселення, облаштування нового місця проживання, свавілля комуністів й беззаконня совєтських законників – це біль й туга цілого покоління. Їх можна цитувати цілими сторінками, і під тими словами могли би підписати сотні й тисячі українців.

Спецпоселення на Уралі

На Уралі, у місті Копєйськ Челябінської області, Іван Олійник залишався до початку німецько-совєтської війни, працював вчителем в селищі Злакозово. Потрапив під мобілізацію, але довго воювати не довелося – розділив долю мільйонів вояків, опинившись у німецькому полоні.

Утім, Іванові пощастило: його відпустили, і він повернувся на рідні терени – до Червоноармійського (Вільнянського) району. Тут влаштувався на роботу на посаду начальника районної української поліції. У перших днях жовтня познайомився з членами Похідної групи, долучився до діяльності в бандерівській ОУН, поширював націоналістичні видання та займався залученням до підпілля нових кадрів.

У 1942 році Іван Олійник за участь в ОУН був заарештований СД – нацистською службою безпеки. Протягом двох місяців утримувався у в’язниці в обласному центрі. Після звільнення виїхав до села Новотроїцького Червоноармійського району, яке розташоване на березі невеликої річечки, притоки річки Вільнянки. Там працював вчителем. Напередодні повернення совєтської влади разом із дружиною Катериною Квас виїхав за межі області.

Після цього сліди Івана Олійника губляться.

Однак, співробітники КГБ станом на початок 1950-х років про нього пам’ятали. На Івана Олійника було заведено розшукову справу №1182. У межах цієї розробки було встановлено місце перебування усіх його родичів, близьких і не дуже. Хтось проживав у Запоріжжі, хтось залишився на Уралі, когось доля закинула в інші місцевості "1/6 частини суходолу". Усі вони були взяті під нагляд співробітників та агентів КГБ, оскільки ставали потенційними носіями інформації, необхідної для розшуку запорізького оунівця. Пильне око КГБ стежило також за родичами дружини Олійника. Декого з родичів "чекісти" мали намір завербувати до агентурної мережі.

Матеріали розшукової справи КГБ на Івана Олійника з переліком усіх родичів. Фото автора

Органами навіть перевірялася інформація із пліток жителів села Новотроїцьке про те, що Катерина Квас ніби мешкала після війни на Донбасі. Однак більш точної інформації ніхто не надавав, оскільки жінка жодного разу не виходила на зв'язок навіть з найближчими родичами. Проте, опираючись на згадки про Донбас, співробітники КГБ вважали, що Іван Олійник з дружиною залишилися проживати в межах СССР і їх можна буде вистежити та заарештувати.

Попри це, сам Іван Олійник у спогадах писав, що йому вдалося виїхати на Захід – у Канаду.

Утім, канадський його шлях – сюжет для нових пошуків.

Наостанок же хочеться процитувати слова Івана Олійника, виголошені ним на одній з нарад ОУН у Запоріжжі восени 1941 року. Слова-дороговказ:

"Ми зійшлися там, де сходилися в час нещасний наші предки – козаки, які не питали один одного: хто звідки і чого сюди прийшли. А зійшлися ми на безмовний клич нашої братньої крові, зійшлися ми на зов могильний наших предків. Зібралися ми на святій землі в місті Запоріжжі, де колись на острові Хортиця була славна Запоріжська Січ. Тож: думу думаймо і робімо так, щоб ми не осоромили їх шану і славу, щоб та слава лишилася і після нас, така ж гучна і велика, щоб пішла вона у далекі майбутні віки, від покоління до покоління, щоб наші нащадки гордилися тією славою, а про нас сказали: То були наші предки, славні Запорожці! Робімо так, щоб наш многострадальний народ не соромився нас, не цурався нас, не проклинав нас за чорні діла, а вітав нас, допомагав нам і вірив нам так, як добрі батьки люблять і вірять своїм дітям".

Не пропустить

Колишній начальник Бердянського порту отримав чотири роки позбавлення волі – подробиці 19.05.2025, 15:42 Вовка ловили у Запоріжжі – подробиці 19.05.2025, 12:21