Історія від’їзду пана Михайла цілком пов’язана з турботою про дочку та маленького онука. Тож почалася, як й у багатьох українців в березні 2022 року, хоча він сам перетнув державний кордон лише за рік. Головне було евакуювати родину. "Хвилюючись за них, я пішов на вокзал, розпитав про евакуаційний потяг, подзвонив товаришу в місто Ковель (потяг мав прийти саме туди) і попросив його переправити доцю й онука до Польщі… Як уві сні садив доцю з однорічним онуком на руках в евакуаційний потяг. Тішив себе думкою, що роблю все правильно", – розповідає свою історію письменник.

Дочка з онуком переночували в Ковелі, зранку товариш пана Михайла відвіз їх на вокзал і посадив у маршрутку до кордону. "До Польщі від кордону йшли пішки. Людей було багато. Що буде далі – ніхто не знав. Добре працювали волонтери, але доцю з онуком ніде не приймали, тому що не було місць. Доїхавши до Варшави, доця зателефонувала мені й сказала, що їде додому. Але я вмовив її сісти в потяг, що прямував до Німеччини. В Гамбурзі, куди приїхала дитина, їх зустріли німецькі волонтери з табору для біженців міста Хузум. Туди донька й поїхала. Після піврічного перебування в таборі доці та онуку знайшли нарешті місце для проживання. Це був острів Фьор у Північному морі", – каже пан Михайло.

Він переповідає що в селі Мідлум на острові донці було важко, не в останню чергу через мовний бар’єр, а інших українців там не було. "Донечка дуже сумувала. А ще сумнішим було те, що вона не могла ходити на курси вивчення німецької мови, бо онука ніде не брали в садочок через брак місць", – пояснює Михайло Буряк.

Не пропустить

Двометрового "Воїна світла" створили чотири учениці художньої школи Запоріжжя – історія народження скульптури 26.04.2025, 14:44 Просування ЗСУ на заході Запорізької області фіксують аналітики ISW – карта 26.04.2025, 07:41

Тож ще за пів року проживання в Мідлумі донька вмовила батька переїхати до неї. "Доця таки вмовила мене звільнитися з двох моїх робіт і приїхати до Німеччини. Добирався я добу – автобусом зі Львова до Гамбурга. Через кордон мене пропустили, бо я знятий з військового обліку як інвалід з дитинства. В Гамбурзі мене зустрів знайомий, що давно вже мешкає в Німеччині. Він купив мені квиток на потяг, посадив у вагон і відправив у незвіданість… Дорогою мало бути три пересадки. На першій пересадці я загубився. Пам’ятаю розпач…Чужа країна без знання мови… Але доця таки довела мене до порому телефоном, який, на щастя, був добре заряджений. Перепливши море, я нарешті побачив і обійняв доцю й онука", – оповідає запоріжець.

Михайло Буряк

Господарка будинку, де оселилася родина пана Михайла, дозволила "прописати" його до себе. Завдяки цьому запоріжець доволі швидко отримав у міграційній службі дозвіл на проживання в Німеччині, оформив медичну страховку, відкрив у банку рахунок. Але курси німецької для доньки залишилися проблемою, бо в селі їх не було, треба було переїжджати. "Ми знайшли квартиру за допомогою знайомої німкені і благополучно переїхали. Я рік сидів з онуком, а доця рік навчалась, мала три курси німецької: А1, А2 та В1... І зараз чекає, коли її направлять на здобуття професії на материк. А я знову доглядатиму онука. Зараз це робити легше, бо віднедавна він пішов до садочка", – каже пан Михайло.

Він мріє, аби донька з онуком залишилися жити в Німеччині. "Моя ціль – допомогти донці вийти на роботу, щоб вона отримала німецький паспорт і залишилася жити в Німеччині. Чому я цього хочу? Бо хоч в Німеччині, на перший погляд, багато бюрократії, я побачив, як тут піклуються про людей і яке в них ставлення до людей. А ще – чистота і порядок, про які можна лише мріяти", – поясняє запоріжець.

Михайло Буряк з онуком

Чи повернеться сам, не загадує. "Чи повернуся я додому? Зараз не можу відповісти на це питання. Далі буде видно", – підсумовує розповідь Михайло Буряк.

Від редакції: учасники проєкту відповідають на письмові питання видання "Справжнє"