Співзасновник соціологічної компанії Independent Researching Group, яка вже 15 років займається дослідженнями громадської думки, зокрема щодо ключових соціальних питань, кандидат соціологічних наук, керівник запорізького осередку ГО "Захист держави" Аскад Ашурбеков неоднозначно поставився до питань порталу "Справжнє" про вибори. Цю тему він вважає потенційно небезпечною ("хейтовою"), наполягаючи на тому, що внутрішній запит на них відсутній, ті, хто порушує це питання "свідомо чи несвідомо підіграють ворогові", а про майбутніх акторів перегонів під час війни взагалі говорити "аморально". З іншого – погодився, що запропоновані питання є важливими.

Тож у відповідях на них читачеві не варто очікувати контраверсійності. Утім, для тих, хто прагне певною мірою структурувати хаос, знизити власний градус тривоги (на кшталт, усе рухається не туди) та спробувати зазирнути у повоєнне майбутнє, де вибори таки відбудуться, вони будуть і цікавими, і корисними.

Пане Аскаде, які загрози несе нинішня незмінність української влади насамперед для неї самої?

– Тема виборів в українському суспільстві здебільшого табуйована самим суспільством. Україна перебуває у повномасштабній війні вже більше, ніж її територія перебувала під час Другої світової, тому важко говорити про будь-які політичні процеси. Разом із тим, є законодавча рамка щодо термінів президентських, парламентських повноважень, як і повноважень місцевої влади. Коли ця рамка зсувається, природно, виникають деякі питання щодо легітимності.

Тому має бути консенсус. Його перша, фундаментальна, частина: ми не можемо проводити вибори під час війни, будь-хто, хто намагається актуалізувати це питання, свідомо чи несвідомо підіграє агресору, бо дестабілізує суспільство. Друга: українське суспільство повинно мати тверде розуміння, що вибори відбудуться по завершенню війни в чіткі терміни і в чіткій черговості: президентські, парламентські, місцеві. Допоки ж, згідно з Конституцією, президентські та парламентські повноваження продовжуються, як і повноваження місцевої влади.

На мій погляд, комунікація щодо цих питань доволі непогана: ми бачимо роз’яснення по Верховній Раді, легітимність якої не страждає через відсутність виборів, тому що в Конституції закладена тривалість її повноважень до відкриття першої сесії нового скликання. Буквально нещодавно Рада ухвалила постанову, яка продовжує легітимну діяльність органів місцевої влади: депутатів всіх рівнів місцевого самоврядування, голів громад, яких також не обиратимуть, поки триває війна.

Питання лише в тому, наскільки суспільство щодо цього обізнано. Але це – до лідерів думок, ЗМІ, зокрема, щоб більшість людей розуміли: все під контролем, ми йдемо таким-то шляхом. Якщо ці сигнали дійдуть до, так би мовити, кінцевого споживача – кожного громадянина, питання легітимності зніметься у більшості суспільства. Звісно, завжди будуть якісь опозиційні думки. Питання: чи вони підіграють демократії, чи підіграють ворогу.

Так, можуть бути певні негативні тенденції у сприйнятті легітимності президента. Але важливо розуміти, звідки росте корінь цієї "проблеми". Це наратив країни-агресора, бо вони прагнуть створити політичний фронт усередині нашої держави, де хтось повторюватиме: "президент нелегітимний", "треба домовлятися".

Дозволю собі ремарку, українське суспільство на певному етапі ставило під сумнів легітимність чи не кожного з президентів України.

– Так, але це радше питання довіри, а не легітимності. Рівень довіри може падати чи зростати – залежно від ситуації на фронті, у політиці, у повсякденному житті. Але це внутрішня справа України.

Дивно чути про легітимність від росіян, де виросло покоління, яке не знало іншого президента. Показово, що такі закиди лунають тільки з боку авторитарних країн. Від Європи чи США ми їх не чуємо.

Резюмуючи: сьогодні немає кризи легітимності української влади, ані місцевого самоврядування, ані на рівні президента. І ніяким чином на цю легітимність відкладення виборів не впливає. Поки є війна, легітимність влади повністю зацементована – і середовищем, і умовами, в яких ми є.

Тобто ви відкидаєте, що для влади можуть існувати якісь ризики?

– Ризики є: збільшення рівня корупції, кількості некомпетентних дій, кількості помилок. Ці фактори можуть впливати на рівень довіри до влади, наслідком стане питання: "А чому ця влада так довго?". Однак, причиною буде не відкладання виборів, а виключно помилки влади, яка таким чином порушить суспільний договір.

Політична система – це завжди такий договір. У нас він сьогодні має наступний вигляд. Суспільство готове, що виборів не відбувається, поки триває війна. Це вклад суспільства в цей договір. Вклад з боку влади – намагається працювати максимально фахово, компетентно, бо умовах війни не має права на помилку. Якщо обидві сторони його виконують, то все нормально.

Щойно одна зі сторін вважає, що війна – привід по-тихому закрити якісь реєстри чи сприяє зростанню корупції, інша сторона починає порушувати питання і про легітимність, і про все інше.

Яскравим прикладом слугує Картонковий майдан – літні протести проти обмеження повноважень Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, хоча влада й намагалася обмежити незалежність антикорупційних органів під "соусом" захисту національної безпеки?

– Саме так. Бо однією з позицій суспільного договору є те, що під час війни не має бути мітингів, протестів, масових акцій невдоволення, позаяк це послаблює країну. Щойно влада порушила свою частину суспільного договору, обмеживши повноваження НАБУ і САП, що було сприйняте суспільством як згортання європейського курсу країни, воно вийшло на масові акції протесту. Наглядно показало: на порушення договору буде відповідна реакція – аж до повернення до питання до виборів.

Тож поки влада не робить критичних помилок, тема виборів, як ви самі сказали, табуйована?

– Так, до того ж табуйована не примусом, а самим суспільством.

Вибори ще й найточніший замір суспільної думки. Із 2020 року, виходить, ми її не знаємо. Чи знаємо? Які інструменти здатні замінити плебісцит в цьому контексті?

– У нас проводять соціологічні дослідження. Ми маємо моніторинг "Українське суспільство", який проводить Інститут соціології при Національній академії, група "Рейтинг" проводить дослідження на замовлення Міжнародного республіканського інституту. Тож соціологія є. Але більшість цих досліджень фіксує, що лише кожен другий респондент, з яким контактує соціолог, відповідає на питання.

Тому ми де-факто не знаємо, що думає половина суспільства. Рейтинги, оцінки тих чи інших подій тощо в соцопитуваннях можуть дуже суттєво відрізнятися від реального настрою суспільства. Це дуже велика соціологічна проблема. Добре, що ми міряємо, бо треба спиратися хоча б на якусь інформацію. Разом із тим, багато суспільних процесів на сьогодні не досліджені глибоко і, на жаль, досліджені не будуть. Лише після війни, коли зникне суспільне табу на якісь висловлювання, ми, можливо, матимемо більше аналітичного матеріалу. Це особливість часу: ми країна у війні.

Боюся потім неприємних сюрпризів… Значить, наявні опитування, зворотній зв’язок через медіа та інституції не можуть замінити нам того глобального заміру суспільного запиту, яким є вибори?

– У будь-якому процесі завжди можна зробити ідеально або оптимально. Ідеально дослідити громадську думку зараз важко. Оптимальним є проміжний сценарій: якраз аналіз медіа, ті дослідження, які відбуваються, проведення фокус-груп – спілкування з лідерами думок. Таким чином можна намагатися все ж зрозуміти градус в суспільстві, щоб не допускати ситуації як із Картонковим майданом, коли градус вже настільки високий, що дуже важко точковими механізмами його понизити.

Плюс, коли ми вивчаємо суспільну думку і реагуємо на неї, то беремо в союзники більше верст населення. Суспільство починає ототожнювати себе з ухваленням тих чи інших рішень, бо до його думок дослухаються. Це дуже важливо загалом, а особливо під час війни, коли потрібні консолідація, єдність. Політичний клас має демонструвати суспільству: ваша думка важлива, ви багато в чому визначаєте вектор руху держави. Тоді він матиме більше ресурсів, енергії з боку суспільства, яке готово буде докладати зусиль для руху за цим вектором.

Наскільки влада зараз чує суспільство?

– На мою думку, достатньою мірою. Це знову ж таки не ідеально, і через ситуацію в країні, і через якість самої влади, але нормально. Літні протести, з одного боку, показали, що влада трошки запізно зреагувала, але з іншого боку, у нас не було прецедентів, коли на якесь суспільне невдоволення влада реагувала на другий або третій день… Тому я думаю, що по деяких речах є достатньо непогана рефлексія і зворотна реакція на те, що відбувається.

По Запоріжжю таким прикладом може бути реконструкція Палацу культури металургів за понад 300 мільйонів гривень. Ці плани збурили суспільство – їх скасували. Подібне – щодо реконструкції на майдані Митців. Суспільство заявило, що не на часі, почало збір підписів – теж зупинили.

Тож сутнісно влада не змінилася, не стала проактивною, але реакції тепер більш швидкі, ніж було 5-10-15 років тому. Зараз зробили помилку – бачимо негативну реакцію суспільства – давайте трошки відкочувати назад. Можна сказати, що влада стала більш гнучкою.

Це ні в якому разі не применшую проблеми, такі як корупція та інші. Але суть процесу в тому, аби суспільство сигналізувало владі про помилки, а влада реагувала.

Чи розкіш демократія під час війни?

– Не розкіш. Ба більше: впевнений, що основою нашої стійкості в перші дні, тижні, місяці повномасштабної війни було саме те, що ми, демократична держава, оборонялися від авторитарної. Наша децентралізована структура, готовність лідерів на різних щаблях влади і суспільства брати на себе відповідальність, не чекаючи вказівок згори, посилили нашу стійкість.

Є класичне бачення, що на короткій дистанції у воєнних діях або в якомусь конфліктному середовищі, авторитаризм є більш ефективний, але в довгу саме демократичне суспільство демонструє більшу стійкість до викликів.

Дуже цінно, що за майже чотири року повномасштабної війни демократичні механізми працюють і залишаються цінністю для суспільства. Ще раз згадаю Картонковий майдан, бо він є яскравим показником, що війна тут для українського суспільства нічого не змінила.

Випробування, через які проходить країна, потребують централізації влади, але демократичні цінності залишаються ключовими. Дозволю собі історичну паралель. Стародавній Рим, звідки ми отримали слово "диктатор". Так називали спеціально призначеного посадовця, який у випадках загрози республіці отримував необмежену повноту влади. Коли загроза минала, Рим повертався до парламентської республіки і продовжував функціонувати в демократичному форматі.

Сподіваюся, що українське суспільство рухається десь по такому сценарію: свідомо делегує усю повноту влади президенту, парламенту тощо, з перспективою повернутися до демократичних інститутів після війни.

Наскільки місцеве самоврядування, насамперед в Запоріжжі залишається суб'єктним, якщо брати до уваги і централізацію влади, і нашу "особливість" – відсутність обраного міського голови?

– Перше, це особливість не лише Запоріжжя. Зараз те саме в Одесі, окрім того, Полтава, Суми, Чернігів – там всюди виконувачі обов'язки мерів. В Запоріжжі ситуація більш особлива, тому що ми прифронтове місто, і повинні мати більш структуровану владу, більш консолідовану. Це виклик часу.

Звісно, місцеве самоврядування в Запоріжжі стало слабше, ніж до війни. Але це логічно, тому що в прифронтовому місті повинна бути чіткість рішень, як і в цілому в регіоні. У нас є начальник обласної військової адміністрації, на ньому вся відповідальність за регіон в цілому. Мені здається, він справляється непогано.

Чи послабшали депутати? Звісно.

Те, що ми не маємо обраного народом мера, – погана історія, але вона склалася ще до війни.

Зараз, порівняно з тими викликами, які стоять перед Запоріжжям, ці особливості взагалі стають другорядними.

Сьогодні є пріоритет – обороноздатність і консолідація, вони є. Разом із тим у нас все одно проводяться сесії міської ради, депутати мають позицію, вони працюють з населенням.

Яких сюрпризів від перших повоєнних виборів ви очікуєте зараз? І чи не виникне після війни спокуса відкласти вибори ще далі з різних причин, серед яких обов’язково будуть і "питання національної безпеки"?

– Почну з другого питання: спроби, можливо, будуть, але після війни вимога виборів стане внутрішньою вимогою українського суспільства. Будь-які спроби відкласти вибори дуже швидко закінчаться, бо призведуть до вибухонебезпечної ситуації.

Щодо перших повоєнних виборів і конфігурації політичної системи України після війни, ми не можемо сьогодні прогнозувати, чого хотітиме суспільство: чи вимагатиме максимальної лібералізації усіх сфер чи більш жорсткої вертикалі з певних питань.

Припускаю, що буде симбіоз: жорстка вертикаль – у питаннях безпеки та оборони і більш ліберальна – на рівні місцевого самоврядування, тобто поєднання "сильної руки" і ліберального складу. Звучить дивно, можливо, важко буде таку конструкцію зробити, але, думаю, що воно буде десь так.

Точно не буде повної лібералізації, тому що виклики війни нікуди не подінуться, ми повинні бути максимально консолідованими. З іншого боку, ми не перейдемо до авторитаризму, тому що українське суспільство не схильне до цього, це буде проти його природи.

Щодо назв політичних сил, це взагалі неможливо зараз прогнозувати. Навіть дискусія про це здається трохи аморальною на тлі викликів сьогодення. Головне, аби вони працювали в інтересах України.

Разом із тим, я вважаю, що після виборів буде переглянутий суспільний договір. Бо, як би пафосно це не звучало, але справжня українська незалежність виборюється саме зараз – у цій війні. Після перемоги постане питання: у якому форматі ми будемо вибудовувати та відбудовувати цю незалежну державу. І щойно безпекова ситуація дозволить, усі почнуть думати, як це моделювати.

Це і є політика, це і є вибори. Я бачу це так само, як процес стратегування в громадах. Ми розробляємо стратегію розвитку громади – проводимо опитування, фокус-групи, моделюємо сценарії.

Вибори – це те саме. Це масштабне опитування суспільства: яким шляхом ми йдемо, хто нас представляє, що робимо далі.

Просто ми маємо певне спотворене уявлення про вибори. Ми звикли сприймати їх як політичну інтригу, коли хтось "хімічить", маніпулює. Але насправді це процес визначення напрямку – куди нам рухатися, з ким і в який спосіб.

Сподіваюся, що війна зробить більше суб'єктним кожного з громадян, кожен розумітиме, що від його дії, вибору залежатиме, куди рухатиметься країна. І це не гучні фрази, мені здається, це взагалі вже має бути в порядку денному, що кожен повинен відчувати свою відповідальність за той чи інший вибір. Його потрібно робити свідомо, тому що від нього буде реально залежати, хто буде керувати країною, як це буде відбуватися.

Підбиваючи певну риску. Як громадяни можуть підтримати демократію без виборів?

– Є безліч механізмів: звернення до депутатів, посадовців різних рівень, петиції до місцевої та центральної влади, ініціативні групи, які виходять з певними пропозиціями, зокрема, законодавчими до народних депутатів, громадські слухання тощо

Вибори – це лише один із багатьох демократичних механізмів.

Не пропустіть

Живу в розірваному світі: поетка презентує Запоріжжя у Брюсселі 12.11.2025, 11:01 Сирський прокоментував просування РФ на сході Запорізької області 12.11.2025, 07:55