Весна 1918 року на території сучасної Запорізької області дійсно була українською. Регіон було звільнено від більшовиків під час Кримського походу військ Української Народної Республіки. В Олександрівську (Запоріжжі) на постої перебували Українські січові стрільці (усуси) та підрозділи національної армії (спочатку УНР, а потім Гетьманату). Працювали українські органи влади, відкривалися українські школи, українізовувалися різноманітні сфери життя.

Остап Луцький

Ад’ютант австрійського архикнязя Вільгельма Остап Луцький – а вони обидва були у тому році на Запорожжі – пізніше так схарактеризував той час:

"Тоді ще вірилось, що історія покотиться у бажанім напрямку і таким чи іншим чином усе буде гаразд. Вірилось у найкращу будучину – тим більше, що тимчасом всеж таки буйно розвивалося у всіх напрямках українське культурне життя, являвся живим і життєдатним український державний лад, навіть з формального боку український у багатьох своїх центрах".

Січові стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки "Просвіти", співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема першою україномовною, яка називалася "Січ". У міському парку проходили гуляння під стрілецький оркестр. Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави. Особливо дружні стосунки склалися у січових стрільців із вільними козаками з Біленького.

Після завершення бойових операцій у Криму на територію краю повернулася і Перша Запорізька дивізія Петра Болбочана, яка спочатку дислокувалася у Мелітополі, пізніше – в Олександрівську.

Петро Болбочан

У Царицинському Куті (тепер – село Приморське) на постої перебував 3-й гайдамацький полк, очолюваний Всеволодом Петрівим, пізніше – військовим міністром УНР.

Всеволод Петрів

Зусиллями старшин Запорізького корпусу була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку "Назара Стодолі", "Гостя з Запорожжя" та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо.

Значного розголосу на Запорожжі та за межами краю отримало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 року за участю бійців Запорізького та Гордієнківського полків, січових стрільців та просвітян у селі Царицин Кут.

Військовики УСС та армії УНР

За спогадами Луцького, зі сторони військових причиною зібрання була інспекція кавалерійського (гайдамацького) полку Петріва, яку влаштував полковник Болбочан як заступник командира корпусу. На цей захід було запрошено й Василя Вишиваного зі штабом та представників січового стрілецтва. Усе побачене дорогою було акуратно занотовано:

"Опинюємося серед парадно установленого кінного полку на Великім Лузі. Живе, старе, пишне козацтво! Привітання і починаються вправи. Старшини УССтрілецтва і всі ми з цікавістю слідимо переведення одного воєнного завдання за другим, очаровані місцем подій, здоровенними козарлюгами (між якими найшлася й озброєна дівчина та прекрасний хлопчик-недоліток), захоплені знаменитими кіньми, добрим вишколенням і строго здисциплінованою, здавалося б, безмежною буйністю вояцтва. З боку глядить на рідне військо і радується ним великий гурт запоріжських селян, а з ясного чистого неба глядить веселе сонце на нових своїх чубатих, завзятих, озброєних, вільних синів".

У нотатках йдеться й про радість, яка "молотом билася в серці кожного галицького українця" від наявного підтвердження захованого у підсвідомості запорожців історичного "почуття єдности і колишньої козацької сили та слави", яке "нарешті прорвалося" та "бухнуло полум’ям повного щастя".

Козаки бригади Натієва в українському одязі, Царицин Кут (тогочасна ілюстрація з журналу)

Поважну делегацію із Олександрівська зустрічали неподалік сучасного села Малокатеринівка. Там стояла почесна стійка гарматчиків у чорних бурках з червоними шликами на шапках. І вже звідти архикнязя доправляли до місця огляду військ на кареті російського імператора Миколи ІІ, яку гайдамаки привезли з собою з Криму.

До велелюдного свята, яке, окрім огляду війська, включало й прем’єру п’єси "Назар Стодоля" було непросто відшукати значний вільний простір. За спогадами генерала Петріва, місце знайшли на межі двох садів – панського й шкільного у долині на одному з кінців Царкута. Для вистави було збудовано велику сцену. Уся територія була освітлена електролампами за рахунок динамо-машини, позиченої на одній з місцевих фабрик.

Гості їхали ешелонами, сотні й сотні тих, кому не байдужою була українська традиція, історія та сучасність: з навколишніх сіл, з Павлограда, Олександрівська та Мелітополя. Програмою заходу було передбачено військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Місцевими громадськими активістами була організована лотерея на користь сільської української читальні, прибуток від якої склав понад 5 тисяч карбованців, що їх було передано в розпорядження Царкутської "Просвіти".

На початку заходів зустрічати українське військове командування й архикнязя Габсбурга-Вишиваного вийшла сільська старшина. Спогади про зустріч теж занотовано:

"Хлібом-сіллю і щирими, палаючими радістю словами витає князя, галицьке українське січове військо, от. Болбочана і всю вільну Україну. Князь відповідає українським словом, дружно стискаючи руки дядьків і нараз величезна людська хвиля заметушилася обіч нас і серед вигуків найщирішого щастя веде й несе нас й своє військо у великий, пишний сад".

Родзинкою свята стала джигітовка гайдамаків, які вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнківці й інші трюки:

• скакали при боці коня, прикидаючись мертвими;
• ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї;
• деякі скакали під конем.

А ще могли розвернутися в сідлі, спереду назад, під час того, як їх коні неслися галопом тощо. З острахом дивилися гості, як кіннота імітувала атаку в повному розгоні – лави крізь лави.

І Луцький, і Петрів згадували про те, що побачили, як про величезну українську забаву під охороною українського війська, де й музика, й ласощі, й ворожить "дотепна ворожка", й найкращі запорізькі дівчата збирають пожертви на "Просвіту", й "там гостять горілкою, онде медом". Луцький згадував:

"Серед саду – мала левада. Тут заставлено столи. Господарем являється саме село. Сідає за стіл князь і от. Болбочан зі своїми штабами, полковник Петрів, сотн. Бушкований і инші старшини січового стрілецтва. Довкола стола сотки люду. Що пів години стає від столів один гурт селян і сідає другий. Селяне припрошують, гостять, пливуть промови і розмови, звідсіль лунають співи веселі, горді і бадьорі. Вже освітлений смолоскипами і лямпочками сад аж гуде здоровим запоріжським сміхом, співом і танками".

"Ярмарок не ярмарок, січовий базар, не січовий базар, але весело", – згадував своєю чергою Петрів. У його нотатках про "гулянку" – засмальцьований дьогтем чумак біля запряженого волами возу з бочками з пивом, й старий запорожець, який цідить "із бочівок на високих ногах горілку та вишнівку", і "циган з якимись солодощами", і "жидівський похідний крам з всякою всячиною", і "шатро з ворожкою", і фокусники.

"Дальше бандуристи, а за ними лірники, якась льотерія, яку уладили селянські дівчата на дохід школи, а далі сільська музика грає, гуде бубен, плаче скрипка, промовляє бас – і дають муки закаблукам хлопці гайдамаки та дівчата", – писав Петрів.

Свято не закінчилося й опівночі. Бо саме тоді розпочався показ "Назара Стодолі". А вже по завершенню гайдамаки проводжали гостей зі смолоскипами та вистрілами.

Василь Вишиваний

Про загальне враження від свята можна скласти уяву із записів австрійського архикнязя з українською душею Вільгельма фон Габсбурга – Василя Вишиваного. У своїх спогадах він писав:

"Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута, і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на "Січі”. Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду".

У листі до митрополита Української греко-католицької церкви Андрія Шептицького архікнязь із захопленням писав про своє перебування у Запорізькому краї:

"Я знову із хоробрими легіонерами на Запоріжжі, тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться".

Не пропустить

ЗСУ відбили три ворожі штурми біля трьох запорізьких сел – зведення Генштабу 14.04.2025, 16:32 Військові РФ влаштовують смертельні "сафарі" на мирних селян на Запоріжжі 14.04.2025, 15:51