Навряд чи того морозного дня на початку березня 2022-го я рушила би в дорогу, якби не треба було допомогти виїхати 23-річній хрещениці. Із Запоріжжя до Львова (близько тисячі кілометрів) на легковій автівці ми долали... сім днів. Запам’яталися нескінченні "тягнучки"; переповнені готелі; налякані люди на межі істерики; вибите скло і написи: "Діти!" на деяких машинах; а в магазинах уздовж дороги — напівпорожні полиці.

"Я думала, що війна закінчиться нашою перемогою протягом місяця-двох"

У Львові ми пересіли на автобус до Любліна, де переночували на розкладачках у спортивному залі. Потім у Варшаві нас прихистили на ніч у настільки грандіозному (і холодному) виставковому комплексі, що я подумала: мабуть, він призначений для презентації літаків. Розкладачка впритул до розкладачки – розмістили щонайменше кілька сотень людей різних національностей. Я спала у шубі.

Усю дорогу ми з хрещеницею вирішували: їхати в Німеччину чи Литву. В обох країнах мали знайомих, які могли би нас підтримати. Але в Литві нам уже підготували комфортне житло. Тож попрямували туди. Загалом евакуація зайняла понад дев’ять діб.

У Вільнюсі на нас чекали квіти, смаколики, дуже тепла зустріч, різноманітна гуманітарна допомога (від продуктів до одягу і предметів гігієни)... Однак ми обидві у перші ж дні захворіли на ковід – певне, підчепили у дорозі.

Головне враження від березневої евакуації: люди щиро підтримували один одного. Якими добрими, приязними, безкорисливими вони були! Як прагнули допомогти! Яку дивовижну єдність проявляли українці, яку чуйність і щедрість – поляки й литовці!

Я тоді думала, що війна закінчиться нашою перемогою протягом місяця-двох. Навіть розмірковувала: непогано б затриматись у Литві довше, щоб спокійно оглянути Вільнюс і його околиці. Однак прожила за кордоном аж два роки.

Гуртожиток: алкоголіки і клопи

До моєї української пенсії (у перерахунку – приблизно 110 євро), литовський фонд соціального страхування доплачував ще 193 євро (спочатку менше: сума стала такою у січні 2024 року, після двох індексацій). Та якщо врахувати, що влітку ми платили за комунальні послуги близько 100 євро, а взимку аж 270-300 (ділили суму на двох із хрещеницею), матеріально було важко.

Раз на тиждень я дозволяла собі чашечку кави і круасан у кав’ярні, а продукти купувала виключно зі знижками. Згодом кавою довелося пожертвувати, бо я почала раз на тиждень відвідувати басейн (у робочі дні до 16:00 для пенсіонерів — сім євро). Добиралася туди понад годину, але він був найдешевший у Вільнюсі.

Через півтора роки хрещениця повернулася в Україну до свого хлопця. А господарка триповерхової садиби, де ми займали цокольний поверх із окремим входом, кухнею та санвузлом, сказала: "Нам теж треба жити". Це означало, що вона розраховує здати приміщення в оренду, а не лише отримувати компенсацію за комунальні послуги. Нормально і зрозуміло. Але то був удар. Довелося шукати інше житло.

Благодійна організація, куди я звернулася, не могла нічого запропонувати у Вільнюсі. Я прочитала оголошення, що Червоний Хрест надає українцям зимову грошову допомогу на комунальні витрати, але там відповіли: це лише для тих, хто у них уже зареєстрований... Мабуть, треба було піти в мерію або переглянути ще якісь варіанти. Та я стала шукати житло через інтернет.

Вдалося орендувати кімнату на околиці – у гуртожитку, де жильці викупили приміщення в приватну власність. У довжелезному коридорі – 20 кімнат. Кухня і туалет спільні – на весь поверх, душ – один на двоповерховий будинок. Приміщення давно вимагає хоча би косметичного ремонту. Живуть у гуртожитку люди, які неспроможні придбати собі квартири. Одна жінка сказала, що мешкає в ньому близько 40 років! Здебільшого, жильцям "за 60". Хоча молоді люди теж є. А ще є алкоголіки і... клопи. Уночі кілька разів доходило до гучних скандалів, приїздила поліція.

Цю кімнату мені здали на півроку. Що далі? Знову шукати житло, знову переїжджати? Мої заощадження на той час майже розтанули. Я вирішила повернутися додому: живуть же мої друзі у Запоріжжі.

Приводи сказати "спасибі!"

Хочу зазначити: я надзвичайно, від усього серця, вдячна Литві і литовцям! Дуже багато зробили для нас із хрещеницею сестри Даля та Юрга Мачіоніте. Усі два роки вони постійно нам допомагали. Повсякчас ми відчували їхнє тепле ставлення. Щиро вдячна і хазяйці будинку, де ми жили: Броніславі Кузмікене та її дочці Вайді.

Ще один привід сказати спасибі: у Вільнюсі я зареєструвалась у так званій Лікарняній касі й отримувала гарну медичну допомогу та безкоштовні ліки. Мені навіть зробили невеличку операцію.

Усі два роки я постійно відвідувала мітинги біля пам’ятника Гедемінасу, які на підтримку України організовує письменник і громадський діяч Аркадіюс Винокурас (ці мітинги досі відбуваються щопонеділка). Гріли серце жовто-блакитні прапори: вони у Вільнюсі чи не на кожному кроці. А з ворожістю прибічників рашизму за винятком двох-трьох випадків стикатися не доводилося.

Оскільки я не розраховувала довго жити в Литві, то не намагалася систематично вивчати литовську мову. Зубрила окремі слова, хоча вони ніяк не бажали утримуватися в пам’яті. Та коли чула розмови, бачила оголошення або ходила на драматичні вистави литовською, дещо таки розуміла.

Литва подарувала мені безцінний культурний досвід. Постановки Някрошюса, Тумінаса, Коршуноваса, блискучі оперні вистави, чудові музеї й оригінальні експозиції... Я слухала старовинну музику в Тракайському замку. Двічі їздила до Каунаса, раз – до Клайпеди. Навіть відважилася з рюкзаком за плечима на подорож через Ригу до Стокгольму, де провела два дні, переночувавши у хостелі.

Зауважу, що громадян України, які отримали тимчасовий притулок у Литві, в перші місяці майже усюди пускали вільно. Безкоштовними були поїздки у муніципальному транспорті та на міжміських поїздах. Хоча з 2023 року за квитки у театри і на поїзди слід платити.

Мої враження від евакуації увійшли до вистави Національного драматичного театру Литви "Свідоцтва" за спогадами українських біженок. Як журналіст я намагалася бути корисною землякам, якось їх підтримувати: щомісяця писала нотатки "Литовський щоденник" про життя у Литві, ділилася думками. Дописи вміщувала у Facebook, а ще їх публікували на трьох запорізьких сайтах (звісно, мені не платили: я вважала цю роботу чимось на кшталт волонтерства).

"Нахлібником бути принизливо"

Та чимдалі настрій погіршувався. Мене мучила не стільки ностальгія, скільки усвідомлення, що ця привітна країна – чужа. От уявіть: до вас приїхали гості. Нехай і бажані. Оселились у вас у квартирі. Тиждень живуть, місяць, півроку... Як ви ставитиметеся до них за рік? У чужій країні маєш або повністю адаптуватись, вивчити мову, працювати – тобто стати "своїм", або виступати в ролі нахлібника. Та нахлібником бути принизливо. Їх не поважають. Навіть якщо жаліють.

Маючи інвалідність і значні проблеми зі здоров’ям, працювати фізично у свої 66 років я не могла. Навіть підробляти виявилося нереально. Моя колишня однокурсниця, відома в Литві журналістка Даля Гудавічюте запропонувала мені писати про життя українських біженців для її газети. Обіцяла перекладати мої дописи литовською. Але виявилося, що коли я отримуватиму за них хоч якийсь гонорар, мене позбавлять доплати від фонду соціального страхування. А якщо їх публікуватимуть безплатно – це порушення з боку редакції...

Отже, я вирішила повернутися до Запоріжжя, де моя мова, моя квартира, мої друзі, мій старенький комп’ютер, мої картини, книги, квіти... Моя країна!

Повернення… і КАБи

Відтоді півтора роки (з травня 2024-го по жовтень 2025-го) прожила дома. Спочатку просто насолоджувалася. Із задоволенням брала участь у роботі експертної ради фестивалю "Січеславна" на найвищу театральну нагороду Придніпров’я. Писала на замовлення автобіографію (не свою, а одного цікавого чоловіка) і нариси про людей театру. З’їздила у мандрівки до Нідерландів та в Болгарію. Виступала у клубі "Міста і музеї світу"...

Часто спадало на думку: якби не війна, як добре мені могло би бути. У Литві й інших країнах Західної Європи реально комфортніше. Але велика різниця: бути у приймах – чи господарем. Нахлібником – чи потрібною, визнаною у суспільстві людиною.

Однак ситуація в Запоріжжі день у день погіршувалася. Я стала панічно, до дрожі, лякатися обстрілів, особливо нічних. А "блекаути" не тільки спричиняли незручності, а ще й підсилювали страх.

"Боятися немає сенсу", – сказав мені режисер, актор, а нині боєць ЗСУ Андрій Іванюк, про якого я написала нарис. Розумом погоджуюся: так, коли летить ракета чи КАБ – не обов’язково в тебе, панікувати не слід. Але почуття не слухаються розуму.

Тому зараз я знову в евакуації. Цього разу далеко не поїхала: з початку листопада у Львові. Зупинилась у знайомих (скільки вони ще витримають "гостю"?). Оформила статус внутрішньо переміщеної особи: враховуючи ІІІ групу інвалідності, отримуватиму 3 тисячі гривень на місяць державної допомоги.

Знову тікаю від війни. Та хіба від неї можна втекти, якщо вона повсякчас у тебе у думках?! Кожен мій ранок ці майже чотири роки починається з пошуку новин: що повідомляє "Українська правда" або канал Запоріжжя.інфо у Telegram? Чи є електрика в нашому будинку? Яка ситуація на фронті? Пишу друзям: як ви? Весь день з ранку до вечора проходить із цими думками та тривогами.

Можливо, комусь в евакуації вдається повністю відключитися. Та чи добре це? Чи правильно? А з іншого боку – не треба заздрити тим, хто "утік”. Евакуація – не туристична поїздка. У людей, які виїхали, теж багато проблем і труднощів. Хоча й інших.

А для себе особисто я зробила висновок: від війни не втечеш.

Фото надані пані Віталіною

Учасники проєкту переважно відповідають на письмові запитання видання "Справжнє"

Не пропустіть

ISW фіксує зміни на Запорізькому фронті – подробиці 02.12.2025, 11:50 ДБР шукає приховану закордонну нерухомість податківиці з Запоріжжя: що є 02.12.2025, 09:41