Автопробіг по Запоріжжю та захід на площі Поляка, що стартували у суботу, 26 квітня, об 11:00 та о 12:00 покликані нагадати суспільству про ціну його захисту, передає "Справжнє".

Ціна ця вимірюється, зокрема, в стражданнях, через які проходять українські захисники в російських катівнях, та тому тихому пеклі, на яке приречені близькі полонених та зниклих безвісти. "Товариш мого сина втратив ногу, втратив зір у "двохсотому" бараку в Оленівці. І зараз – у Пермі. Там, де їм навіть не дозволяють сідати, вони цілий день стоять. Нема ані милиць, ані чого… Хлопців повертають під час обміну – хлопці ледь розмовляють", – говорить співорганізаторка автопробігу у Запоріжжі Олена Сапліна, коментуючи голодування в столиці, що його напередодні розпочали родичі полонених, постраждалих в Оленівці.

Пані Олена наголошує: про це неприпустимо забувати, але суспільство, на жаль, почало. Автопробіг, який організатори намагаються проводити щомісяця, має бути нагадуванням, насамперед, для містян. "Ми розуміємо, що не все від нашої влади залежить. Ми розуміємо, який Росія підступний ворог. Але наше суспільство починає забувати. Нові полонені, нові території – це все дуже важко, але треба пам'ятати, нагадувати", – каже вона.

До автопробігу, який стартував біля парку "Дубовий гай" та зробив велике коло містом, долучилася близько 70 автівок – з прапорами, плакатами, портретами тих, кого чекають із полону або з невідомості.

Серед учасників – сестра безвісти зниклого на Бахмутському напрямку бійця бригади "Лють" Антона. Його мама пані Лариса тим часом розгорнула плакат на площі Поляка, де традиційно, майже щовихідних, збираються родичі полонених та зниклих військових. "18 місяців. Ніяких відомостей, нічого", – каже жінка.

Участь в акціях, за її словами, не те, щоб надає моральну підтримку, а скоріше – відчуття, що "ти не один". Але пані Лариса не розуміє, чому акції такі нечисленні. Припускає, комусь може бути важко на них виходити, як от матері одного з синових побратимів, про якого говорять, що він загинув. "Хоча я їй кажу, що поки ти не побачиш, ти не вір нікому", – додає пані Лариса.

Для родичів, які зробили вже все можливе й неможливе для того, аби допомогти або просто дізнатися про своїх військових, такі акції – ще й можливість відчувати, що вони продовжують боротися за синів, чоловіків, батьків. "Знайомимося, ділимося своїм горем. Воно одне, спільне, мабуть, на всіх зараз, на всю країну... Трошки легше, звісно, після акції, ніж сидіти, взагалі нічого не робити. Усі інстанції я вже обійшла", – каже мама зниклого безвісти бійця 47 окремої механізованої бригади ЗСУ.

А ще жінка сподіваються, раптом її Денис, де б він не перебував, якимось дивом побачить ці акції та її. "Тут я думаю, якщо дитина моя дивиться, вона знає, що його чекають", – каже пані Ірина.

Жодної звістки про сина мати не має вже рік та 10 місяців, з часів контрнаступу на Запоріжжі. "Хоча деякі казали, що загинув, командир так відповів: "Якщо вам легше думати про те, що він живий, то думайте так", – переповіла мама, і вона так і думає.

Згадує, що до тисячного дня повномасштабної війни її запросили, аби вручити синову нагороду. Усі нагороди на тому заході вручали посмертно, і лише навпроти прізвища її Дениса цього позначено не було.

Пані Ірина також хотіла б, аби акції в Запоріжжі були більш масові, адже поїхати на такі до Києва їй не дозволяє робота.

Нагадаємо, 32 запоріжці повернулися з російських катівень в рамках обміну військовополоненими 19 квітня.

Не пропустить

"Тут я думаю, якщо дитина моя дивиться, то знає, що на нього чекають": голоси з площі Поляка в Запоріжжі 26.04.2025, 17:01 Двометрового "Воїна світла" створили чотири учениці художньої школи Запоріжжя – історія народження скульптури 26.04.2025, 14:44