13 "мазепинців"

Проблема з військовим "супроводом" процесів державотворення стояла гостро. Армійські підрозділи, дислоковані в Олександрівську, були сформовані переважно із представників неукраїнської національності. Відповідно, підтримки українському руху не надавали, а навпаки радо слухали більшовицьких агітаторів. Ті загітували й більшість вояків розташованого на колишньому заводі сільськогосподарських машин Бадовського автопанцерного дивізіону, який прибув у складі 10 панцирників (броньовиків), що потребували ремонту. Станом на літо 1917 року там працювало близько 1 200 слюсарів, механіків, ковалів, столярів, монтерів й інших ремісників, мобілізованих до армії. Із них лише 13 були українцями, яких за їхню національність та політичну позицію інші називали "мазепинцями".

Військові-українці з майстерень тоді ж створили Олександрівську Українську військову раду для об’єднання вояків-українців, які поділяли ідею про те, що Росія – федеративна демократична республіка, Україна – національна автономія, яка потребує українського війська. Головою ради був обраний підпоручик Дорошенко, який у серпні 1917-го підписав звернення до Української Центральної Ради із протестом проти рішення Тимчасового уряду про урізання української території:

"Олександрівська Військова Рада на Катеринославщині рішуче протестує проти невключення Тимчасовим урядом Катеринославщини, Херсонщини й Харківщини в територію України".

Не пропустить

Понад 642 тисячі гривень зарплатні за рік отримав заступник голови Запорізької облради Владислав Куценко 01.04.2025, 15:14 Як "кидок мангуста" перетворився на "весняного бобра": загрози для Запоріжжя 01.04.2025, 14:15

Допис в газеті "Нова Рада" від 18.08.1917 року

Заступник голови ради есер Григорій Шкода оцінював кількість її членів в Олександрівську в 100 осіб. Подальші події продемонстрували, що оцінка була надто оптимістичною.

Запорожці покозачилися

Поруч із цим відбувалося формування українських добровольчих загонів. У вересні 1917 року на спільному засіданні Повітової ради з есдеками та есерами під головуванням її керівника Юрія Магалевського було вирішено негайно сформувати відділ Вільного козацтва через загрозу, зокрема анархії та бунтів у повітовому центрі. Олександрівську сотню Вільного козацтва, до складу якої входили 50-60 осіб, очолив Іван Оліфер. У листопаді своя сотня чисельністю 280 осіб на чолі з Шевченком виникла також у Гуляйполі.

Юрій Магалевський

Варто зауважити, що у 1917-1918 роках під назвою "вільне козацтво" створювалися подібні за загальною ідеєю, але не ідентичні за організаційною будовою, соціальною базою та можливостями парамілітарні товариства. Селянські вільнокозачі організації ставили перед собою не лише охоронні, а й культурно-просвітні завдання. Вони виникали стихійно й діяли здебільшого в межах власного села. На сільських вільних козаків помітний вплив мали українські есери, на міських, які формувалися з робітників, учнів, студентів та представників інтелігенції, – соціал-демократи (есдеки).

Півтораденний бій та перемир’я

Наприкінці грудня в Олександрівську проявилися фактичне співвідношення озброєних сил українців та більшовиків. Останні готували в місті антиукраїнське повстання. Магалевський небезпідставно відчував загрозу: на той час в Олександрівську червоногвардійців вже нараховувалося 300 – проти 40 вільних козаків, 13 вояків з автомайстерень та кількох старшин-українців. Уникнути катастрофи вдалося завдяки появі в місті увечері 23 грудня гайдамацького куреня з 250 осіб на чолі з отаманом Куделею. Цей підрозділ було сформовано у Сімферополі з українців-вояків 34-го полку. У Олександрівську його було розквартировано у будинку Бадовського, напроти автомайстерень.

Вночі 24 грудня гайдамаки без бою зайняли авто майстерні, на панцерники з яких розраховували більшовики. Після цього було призначено коменданта міста, і за його підписом розклеєно усюди оголошення, що ніякі збори (перш за все – зібрання більшовиків) не дозволяються, а винні у порушенні спокою підлягатимуть воєнному суду. Гайдамаки, тверезо оцінюючи ситуацію, готувалися до бою. Скрізь по периметру автомайстерні чатували вартові з кулеметами, а напроти воріт стояли панцерники, готові до виїзду. Окрім гайдамаків, тут також була розквартирована військова команда міста.

Ці події відбувалися одночасно із просуванням до Криму крізь Запоріжжя 1-го Чорноморського революційного загону чисельністю 1 500 осіб. Чотири ешелони моряків наблизилися до Олександрівська 23 грудня. Поблизу станції Софіївка (сучасний Вільнянськ) вони були змушені зупинитися через пошкодження залізничної колії, яка була розібрана за наказом начальника Олександрівської залоги капітана Рудницького. Останній погоджувався пропустити моряків до Криму, якщо вони не зупинятимуться у Олександрівську.

Однак фактом перебування біля міста такої значної військової сили вирішили скористатися більшовики. На їх прохання моряки захопили Південний вокзал (нині "Запоріжжя-1") та через Шенвізський міст удерлися до центральної частини Олександрівська, де захопили пошту, телеграф, телефон, електростанцію, приміщення Ради робітничих і солдатських депутатів та кілька квартир напроти Ради. На балконах зайнятих будівель було встановлено кулемети. Разом із тим, участь у бойових діях брали не усі моряки Чорноморського загону – лише кілька сотень охочих, до яких у місті приєдналися червоногвардійці та солдати автомайстерень.

Під час боїв за місто українські сили, за винятком гайдамаків, концентрувалися на Катеринівському вокзалі ("Запоріжжя-2") та в Катерининських залізничних майстернях (Запорізький електровозоремонтний завод). До українських частин приєднався Кримський ескадрон (піша частина Кримського кінного полку), який раніше дотримувалися нейтралітету. У боях загинув один з його бійців, прах якого було перевезено до Сімферополя, де поховано з почестями.

Фото тогочасного Катерининського вокзалу (Запоріжжя-2)

Завдяки дипломатичному хисту Юрія Магалевського, українські підрозділи отримали підкріплення. До боїв проти червоногвардійців й матросів приєдналися частини 17-го й 63-го полків та кулеметна команда 49-го полку, які поверталися з фронту на Дон. Це, зрештою, розв’язало ситуацію на користь українських сил . Між протиборчими сторонами було укладене перемир’я, місто залишалося під українською владою. Підрозділи заколотників та інших нападників були роззброєні й вночі 26 грудня загін чорноморських матросів від’їхав до Севастополя.

"Рада взяла верх, але не почувала себе певною"

Втрати сторін після півтораденного бою залишаються до кінця невизначеними. Солдати-автомобілісти, які воювали на боці червоних, втратили убитими 13 осіб. Серед матросів у перший день боїв загинуло п’ять осіб. За даними Юрія Магалевського, українські сили не мали вбитих, але було багато поранених. У тогочасній пресі було подано дещо інші дані. У кореспонденції газети "Народная жизнь" зазначалося, що в українців загинув один, а ще чотирьох було поранено. Така ж інформація була подана і в газеті "Нова Рада", яка посилалася на інформацію безпосередньо з Олександрівська.

Допис у "Новій Раді" від грудня 1917 року про бої в Олександрівську

У "Новій Раді" наслідки бою були схарактеризовані досить оптимістично: "українці одержали всі рази перемогу над большевиками і тепер міцно стоять у цьому пункті".

Допис у "Новій Раді" від грудня 1917 року про бої в Олександрівську

Однак, все склалося навпаки: перемога українських національних сил була досить нетривкою. Як згадував Юрій Магалевський, "Рада взяла верх, але не почувала себе певною".

Невдала спроба захоплення міста примусила більшовиків причаїтися. Проте, ненадовго – українська влада не переслідувала заколотників. Дії матросів засудили, але було вирішено не чинити репресій. Тож тепер жодних причин перебувати у глибокому підпіллі для більшовиків й інших противників української державності не було.

Один з гайдамацьких старшин з цього приводу із подивом згадував:

"Влада в місті немов би й українська, але матрос Мокроусов з місцевими активістами щодня провадить мітинги, серед розгнузданих мас, ганьбить українську владу, нацьковує проти неї маси, закликає до повстання проти Центральної Ради".

Гайдамацький курінь, що був окрилений перемогою у вуличних боях, поступово втрачав боєздатність. Відсутність авторитетного вищого командування, яке було відкликане до Києва, чітких команд й всеохоплююча розкладницька робота більшовицьких агітаторів та агентури тощо призводили до "бродінь". Зрештою, із Сімферополя на самому початку 1918-го надійшла команда про демобілізацію цього військового підрозділу.

Подібна ситуація також спостерігалася й в інших українських (українізованих) військових частинах Олександрівська та великих міст сучасної Запорізької області. До проблем із озброєними захисниками додалися й чвари українських партій в Олександрівську.

Ціна поразки

Наступ більшовиків на Олександрівськ, який вони прагнули захопити, аби остаточно перервати козакам сполучення з Доном, у січні 1918 року не зустрів особливого спротиву. У повітовому центрі на той час перебували залишки розбитого під Павлоградом та Синельниковим 11-го Українського полку та гарматний підрозділ: близько 750 вояків, шість броньованих машин та одна батарею. Про якусь підготовку до оброни не йшлося. Більшовицька розвідка в місті працювала більш ніж спокійно, агітація проводилася без перешкод.

Тож 15 січня кілька сотень петроградських червоногвардійців Полякова за підтримки бронепотяга №2 атакували Олександрівськ. Бійці українських підрозділів, після короткої перестрілки, склали зброю. Дехто розбігся. Автопанцерний дивізіон не чинив опору взагалі. Після захоплення Олександрівська трофеями червоних стали шість панцерників, три гармати й кілька тисяч рушниць.

Не кращою була ситуація у інших містах, де базувалися українські підрозділи: Бердянську, Мелітополі, Оріхові. Осередки Вільного козацтва були не чисельними й слабко організованими, тому не могли чинити значний опір.

Ознакою нової, більшовицької, влади у Олександрівську стали репресії, розстріли та відверта ненависть до всього українського. У лютому 1918 року була заборонена діяльність церкви. Невдоволення нової влади викликала панахида за Тарасом Шевченком. Як згадував учасник повстанських загонів Гаврило Гордієнко:

"Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим "контрою" як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх".

Українська влада невдовзі повернулася до Олександрівська. Але до того попереду були ще три місяці червоного терору й беззаконня.