Перше зіткнення з гестапо

Похідна група ОУН-б (бандерівська) під проводом Михайла Вінтоніва ("Михася") вирушила до окупованого нацистами міста 25 жовтня 1941 року, щоб розгорнути діяльність на теренах тодішніх Мелітопольського, Михайлівського, Веселівського та Якимівського районів. До складу групи входили Микола Сливка ("Буревій"), Іван Молодій ("Сошенко") та Володимир Шалько ("Володимир").

Останній мало не одразу потрапив на допит до гестапо, коли намагався зав’язати знайомство з керівництвом міста. Нацистська спецслужба наказала протягом доби залишити Мелітополь, виїхати до Львова, де зголоситися до місцевого гестапо. Шалько виїхав, але не до Львова, а в село Нове Запоріжжя Запорізького району, де влаштувався директором школи та одружився з місцевою дівчиною Євгенією Костюченко (разом із нею 1942 року виїхав із села).

Тож у Мелітополі залишилися три члени ОУН, які з перших днів були змушені піти у підпілля. Михайло Вінтонів очолив ОУН міста й околиць, Микола Сливка відповідав за залучення нових членів та роботу серед інтелігенції й робітництва, Іван Молодій – за господарське забезпечення. Першим місцем їхньої дислокації стало село Кизияр, яке з 1939 року перебувало у складі Мелітополя.

Як ОУН шукала опору в Мелітополі

Серед перших із місцевих до ОУН залучили директора школи №19 Миколу Семикіна, а його помешкання почали використовувати для зберігання націоналістичної літератури. Саме через Семикіна похідна група отримала зв’язок із багатьма представниками мелітопольської інтелігенції.

Своєю чергою Молодій залучив до лав організації директора школи Сергія Гармаша, старосту села Вознесенка, за сумісництвом директора школи, відомого краєзнавця Іларіона Курила-Кримчака. Після цього похідна група передислокувалася саме до Вознесенки.

Тут оунівці провели три збори вчителів Мелітопольщини, щоб, з одного боку, сприяти переведенню діяльності шкіл на роботу в українському руслі, з іншого – задля залучення до ОУН нових кадрів. Тож невдовзі загальна кількість симпатиків зросла приблизно до 30 осіб, частина з яких безпосередньо долучилася до ОУН. Серед них – директор школи №4 Опанас Ніколаєнко, директор школи №90 Микола Дмитерко, агроном Костянтинівки Петро Шевченко.

Чи легко було оунівцям працювати? Досить влучно на це питання відповів у своїх спогадах Іван Молодій:

"Наша праця на Великій Україні була дуже складна. Люди ставили важливі питання, на які ми часто не мали відповіді… Люди в підсовєтській Україні таки вже виросли в атмосфері державного ладу, уміли державно думати".

Він мав на увазі відмінності в умовах проживання й політичної участі українців у міжвоєнних Польщі та УССР, оскільки станом на 1941 рік українці УССР уже мали досвід життя у державі "національній за формою, соціалістичній за змістом". Відповідно, й питань щодо майбутнього Української держави до її організаторів було чимало.

Міський і окружний проводи: як будували мережу

Організаційну структуру оунівське підпілля Мелітопольської округи отримало 1942 року. У квітні до Мелітополя прибув провідник ОУН Запорізької області Василь Пастушенко, на нараді за його участі створили Мелітопольський міський та окружний проводи.

До складу міського увійшли Михайло Вінтонів (керівник), Микола Сливка, Іларіон Курило-Кримчак та Опанас Ніколаєнко. Окружний провід очолив Микола Сливка, якого пізніше, за рекомендацією Богдана Мовчана ("Степана Лисавки"), замінив інженер Леонід Сухіно-Фоменко ("Кривонос"), який працював на Мелітопольському горілчаному заводі. До складу окружного проводу увійшли керівники міського підпілля Михайло Вінтонів, Іларіон Курило-Кримчак та Микола Сливка. Така ситуація була зумовлена насамперед браком кадрів, принаймні керівних.

Під юрисдикцію окружного проводу потрапляли також Веселівський, Приазовський та Якимівський райони.

Окрім мережі в Мелітополі, оунівцям вдалося створити підрайонний провід у Новомиколаївці на чолі з Іваном Молодієм, до складу якого увійшли осередки у селах Костянтинівка (на чолі з агрономом Петром Шевченком) та Новомиколаївка (на чолі з працівником поліції Іваном Ротанчуком). Оунівські осередки існували також у Семенівці (очолив учитель Сергій Гармаш) та Великій Іванівці (агроном Романенко). Окрім того, Молодій тримав зв’язок з осередком у селі Велика Лепетиха, а в Якимівському районі діяльністю ОУН опікувався завідувач сінопункту Артем Крайній.

Підпільне слово як зброя

Оунівці активно займалися пропагандою, поширюючи літературу: "Де шукати наших історичних традицій" Дмитра Донцова, "Славні побратими", "Хто ворог українського народу", "Малий Робінзон", "Пролом", "Іван Богун", збірку віршів "Під зорями", "Інформатор", книги про Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Степана Бандеру, збірки з Маніфестом ОУН, Декалогом та іншими організаційними матеріалами.

Окрім того, розповсюджували різноманітні оунівські листівки, зокрема з інформацією про загибель у Києві провідника ОУН Центральноукраїнських земель Дмитра Мирона ("Орлика"), із закликами до боротьби на два фронти – з німецьким націонал-соціалізмом та російським більшовизмом, звернення до комсомольців, учителів, українського народу тощо. У листівках для самих членів ОУН надавали практичні поради щодо добору молоді в організацію в умовах глибокого підпілля.

Чимало уваги націоналісти приділяли акціям проти примусового вивезення молоді до Німеччини. Окрім власне листівок із закликом усіма можливими засобами не допустити вивезення, були й прямі попередження. До прикладу, оунівець Іларіон Курило-Кримчак через квартальних передавав: "Дівчата, сьогодні вдома не можна спати".

У себе вдома він переховував друкарську машинку мелітопольської ОУН, на якій, окрім фальшивих документів, друкувалися й деякі підпільні листівки та відозви. Крім того, як геолог за спеціальністю, він мав від обласного проводу знайти придатну печеру на околиці Мелітополя для організації підпільної друкарні.

Легальні прикриття і бойова робота

Ще одним із пріоритетних напрямків діяльності підпілля було створення мережі орбітальних структур, тобто легальних або напівлегальних організацій, що перебували "в орбіті" ОУН, але формально до неї не входили. До цього підштовхували репресії нацистських спецслужб проти націоналістів та перехід ОУН до глибокого підпілля.

У дечому діяльність оунівців щодо створення органів самоврядування або ж інтеграції до них виявилася успішною. Зокрема, Курило-Кримчак був спочатку старостою села Вознесенка, а потім, до серпня 1943-го, бургомістром Мелітополя.

У жандармерії Мелітополя перекладачем працював Володимир Хабалик ("Володимир"), представник ОУН-м (мельниківської), який приєднався до бандерівського підпілля. Члени похідної групи влаштувалися до різних установ: Микола Сливка – адміністратором міського театру ім. Т. Шевченка, Іван Молодій – начальником поліції Новомиколаївки, Михайло Вінтонів – перекладачем мелітопольського лісництва "Бердянська лісодача". Керівник окружного проводу Леонід Сухіно-Фоменко працював старшим технологом на горілчаному заводі Мелітополя.

Крім того, багато мелітопольських оунівців займали ключові посади у сфері освіти, що, серед іншого, сприяло залученню до ОУН молоді. З ініціативи Вінтоніва у Вознесенці створили осередок Юнацтва ОУН на чолі з Юрієм Курилом. Щоправда, практичною діяльністю його члени не займалися, обмежуючись ознайомленням із націоналістичною літературою. А навесні 1943 року діяльність узагалі зупинили через посилення нацистських репресій.

Напівлегальним прикриттям для Юнацтва ОУН став молодіжний гурток "Козаки" Мелітопольського агроземельного училища, який об’єднував україномовну молодь із самостійницькими поглядами (на противагу гуртку "Дони", до якого долучалася молодь училища з числа прихильників могутньої російської держави).

"Козаків" створив та очолив студент Григорій Передерій ("Кобза"). Деякі його члени входили до мережі ОУН. Куратором по оунівській лінії виступав Юрій Курило. Він же забезпечував гурток підпільною літературою. Після арештів керівництва мелітопольського націоналістичного підпілля, проведених гестапо, Курило був змушений відійти від справ. Його замінив прибулий із Маріуполя студент училища Борис Кучинський, залучений до ОУН на початку 1942 року.

Також пріоритетним напрямком діяльності мелітопольських оунівців був терористично-бойовий. На нараді Березнеговатського проводу ОУН у грудні 1943-го Іларіон Курило-Кримчак зазначав, що протягом 1941–1943 років у Мелітополі перекладач жандармерії Володимир Хабалик нібито здійснив 14 атентатів проти офіцерів вермахту та нацистських спецслужб. На сьогодні немає ані підтвердження, ані спростування цієї інформації.

Зброя, змови і союзники без довіри

Ще один напрямок – накопичення зброї. Одним із відповідальних за її придбання був Курило-Кримчак, який, зокрема, мав у користуванні два пістолети: наган і "один німецького виробництва".

Завдання щодо організації ресурсів для купівлі зброї від Богдана Мовчана отримав Леонід Сухіно-Фоменко. Користуючись своїм службовим становищем, він викрав на заводі 15 літрів горілки й на частину отриманих за неї грошей придбав у словацьких солдатів п’ять автоматичних семизарядних пістолетів із набоями, які й передав Мовчану.

Той планував створити на базі мелітопольського націоналістичного підпілля партизанський відділ із 50 осіб у районі Молочного лиману. За спогадами Івана Молодія, для реалізації цього плану він отримав завдання тримати зв’язок із місцевою просовєтською організацією в питаннях антинацистської діяльності. Від неї чекали зброї. Утім, ідея створення партизанського відділу не знайшла підтримки у керівництва мелітопольського націоналістичного підпілля (Михайла Вінтоніва, Івана Молодія, Леоніда Сухіно-Фоменка).

Попри неоднозначне ставлення до питання взаємодії з просовєтським підпіллям, вона таки мала місце. Восени 1943 року оунівець Шевченко, за дорученням Курила-Кримчака, провів переговори з низкою лідерів просовєтських загонів, зокрема Лукашевим із Приазовського, Івненком та Ліхініним із Мелітопольського районів. Останній був доволі активним у переговорах з націоналістами, взявши участь в оунівській нараді в селі Вознесенка. Тоді домовилися про об’єднання зусиль загону Ліхініна й групи ОУН у майбутньому збройному виступі проти німців. Утім, на заваді подальшим об’єднавчим процесам став ще один діяч просовєтського підпілля Шестопьоров.

Розгром проводу і порятунок в’язнів

Діяльність мелітопольського підпілля ОУН не залишилася непоміченою для нацистських спецслужб. Увечері 11 квітня 1943 року гестапо оточило хату оунівця Петра Шевченка, де проходила нарада за участі членів обласного проводу. У "мішку" опинилися керівник Вінтонів, члени обласного проводу Мовчан і Крицан, господар та його родина. На вимогу гестапо здатися оунівці почали стріляти. З боку німців було троє вбитих. Оунівці зазнали більших втрат: загинули обидва члени обласного проводу, господар хати, його дружина Анастасія, діти Анна й Василь. Ще одна донька Петра Шевченка збожеволіла. Михайло Вінтонів дістав важке поранення в голову й за два дні помер у в’язниці від тортур.

Окрім того, ще дорогою на цю нараду німці арештували Миколу Сливку та Леоніда Сухіно-Фоменка.

Референтура Служби безпеки обласного проводу ОУН почала ретельну перевірку події в Костянтинівці, але винуватців не знайшли. Паралельно націоналісти вели роботу щодо звільнення з в’язниці Сухіно-Фоменка, Сливки та члена обласного проводу із Запоріжжя Пилипа Мороза. Були задіяні Іван Молодій, Володимир Хабалик, Надія Артюхова та Іларіон Курило-Кримчак. Не обійшлося без підкупу охоронців. Зрештою, 12 травня Микола Сливка та Пилип Мороз, отримавши від оунівки Надії Артюхової нові документи та зброю, втекли з в’язниці та виїхали до Запоріжжя. Леонід Сухіно-Фоменко від втечі відмовився, сподіваючись на легальне звільнення.

Сливка виїхав із Запоріжжя на захід України, де з серпня 1944 року перебував в УПА як зв’язковий з особливих доручень між проводами ОУН Дрогобицької та Станіславської областей. Пилипа Мороза направили до Дніпропетровська, а потім до Кривого Рогу для проведення діяльності в місцевому підпіллі.

Після операції зі звільнення в’язнів з Мелітополя через загрозу арешту також поїхав Іван Молодій. Опинився спершу у Дніпропетровську, потім вирушив до Василя Пастушенка в Полтаву, де той керував обласним проводом. Пізніше Молодій керував відділом УПА в Чорному Лісі (Кіровоградська область), потім виїхав на Закерзоння.

Совєтський реванш: арешти, вироки, агентура

На Мелітопольщині ж після повернення совєтської влади від жовтня 1943-го тривала боротьба її спецслужб з оунівським підпіллям.

Уже наприкінці жовтня заарештували вчителя Новопилипівської школи Михайла Юрченка, одного з учасників педагогічних нарад, які проводилися оунівцями наприкінці 1941 року. За пів року військовий трибунал військ НКВД Запорізької області засудив його до 10 років виправно-трудових таборів (ВТТ) з конфіскацією майна.

Ще один педагог і, за спогадами Івана Молодія, активний оунівець із села Семенівка Сергій Гармаш був заарештований 23 грудня 1943-го. Довести його провину слідчим не вдалося, що, однак, не завадило Особливій нараді при НКВД СССР присудити йому 10 років таборів.

НКГБ звітував, що протягом грудня 1943-го – травня 1944-го слідчими Мелітопольського міського відділу була "викрита й ліквідована існуюча на Мелітопольщині контрреволюційна організація українських націоналістів "ОУН", яка мала за мету ведення активної боротьби проти Совєтської влади й комуністичної партії, збройного відокремлення Української Совєтської Соціалістичної Республіки від СССР й створення української буржуазної націоналістичної держави".

У цей час були заарештовані керівники та активісти місцевої ОУН Леонід Сухіно-Фоменко (окружний провідник), Опанас Ніколаєнко, Микола Дмитерко, Анна Шовкопляс, Надія Артюхова, Селіверст Барсук, Микола Семикін, Пилип Буценко, Амвросій Павліченко, Іван Борисенко та Марія Скиба.

Їхню розробку "чекісти" здійснювали в рамках агентурної справи "Вороги".

У липні 1944-го військовий трибунал Мелітопольського гарнізону засудив Опанаса Ніколаєнка та Миколу Дмитерка до розстрілу з конфіскацією майна; Леоніда Сухіно-Фоменка, Надію Артюхову, Миколу Семикіна, Пилипа Буценка, Амвросія Павліченка та Марію Скибу – до 10 років таборів із конфіскацією майна та ураженням у правах на 5 років. Анна Шовкопляс дістала 7 років таборів та 3 роки ураження в правах; Селіверст Барсук – 5 років з ураженням у правах на 3 роки. Іван Борисенко був виправданий і з-під варти звільнений.

Зв’язки засуджених і тих членів ОУН, яких не вдалося заарештувати, розробляли агенти "Марта", "Жук", "Лєбєдєв", "Зелена", "Чорна", "Ольга" й Марія Киба ("Орлова"). Останню співробітники органів держбезпеки вважали особливо цінним надбанням, позаяк під час німецької окупації вона була нареченою одного з керівників мелітопольського підпілля Михайла Вінтоніва.

Арешти в Мелітопольському районі тривали й після травня 1944-го. Так, 18 серпня "чекісти" арештували дружину Курила-Кримчака, вчительку Марію Курило. Її засудили до 10 років таборів із конфіскацією та ураженням у правах на 5 років.

10 років таборів із конфіскацією дістала односелиця Марії Курило, ще одна вчителька із середовища ОУН, Катерина Кондуфор. Її чоловік, учитель Зінченко, як член ОУН був застрелений німцями у 1942 році при спробі арешту.

Восени 1944 року заарештували мелітопольців Віктора Трофименка та Миколу Юрченка. Першого – за приналежність до ОУН, за що його засудили спочатку до розстрілу із заміною на 25 років каторжних робіт. Другого – за те, що, будучи агентом совєтської спецслужби, він знав про участь Трофименка в ОУН і "приховав це від органів НКГБ".

Протягом лютого – березня 1945 року були заарештовані члени Юнацтва ОУН села Вознесенка Мелітопольського району Юрій Курило (20 років каторжних робіт з ураженням у правах на 5 років), Ніна Ліщина та Любов Тараненко (по 10 років таборів із ураженням у правах на 5 років).

Здавалося б, на цьому історія ОУН на Мелітопольщині закінчилася. Але це було геть не так. Далі буде.

Читайте також: Залишив частину серця на Запоріжжі з Надією: боротьба і кохання "Косаря"

Не пропустіть

Ворог атакував критичну інфраструктуру міста Запоріжжя: що відомо 21.03.2026, 16:34 Росіяни засудили трьох юнаків з окупованого Мелітополя як "терористів" 21.03.2026, 14:40