
Яків Місюра до війни працював у карному розшуку, а згодом змінив професію та став сапером. Тепер він – водій-сапер інженерно-саперної роти 56-ї окремої Маріупольської мотопіхотної бригади. Свою історію – про зміну професії, ризик і щоденну роботу, яка часто залишається непомітною – він поділився в інтервʼю для запорізького осередку ГО "Захист держави”.
До повномасштабної війни Яків Місюра служив у Запорізькому міському управлінні внутрішніх справ – в управлінні карного розшуку. На посаді помічника уповноваженого він займався розкриттям злочинів: від кишенькових крадіжок до тяжких злочинів проти особистості – вбивств та зґвалтувань. Цікава, напружена робота, яка вимагала холодного розуму і витримки.
Коли у 2014–2015 роках на сході України розгорілися бойові дії, Яків прийняв рішення. На початку 2015 року він став військовослужбовцем Збройних сил України і потрапив до 43-ї окремої артилерійської бригади, першого самохідного дивізіону. Зона відповідальності підрозділу охоплювала Донецький напрямок – зокрема Авдіївку та прилеглі райони.

Доля розпорядилася так, що Яків не залишився артилеристом. Його командир дізнався про незвичайну деталь: дідусь Якова воював сапером у роки Другої світової війни. Цього виявилося достатньо, щоб відправити онука здобувати профільну освіту.
Яків закінчив вищу школу саперів і отримав відповідну спеціалізацію. Так, продовжуючи родинну традицію через десятиліття, він став частиною окремої інженерної саперної роти.
Зараз Яків служить на посаді водія-сапера. І хоча офіційно посада звучить скромно – сам він жартує інакше:
"Я іноді кажу, що я не сапер, я – військовий інженер. Мені так більше подобається”.
Саперна справа вимагає особливих якостей.
"Головне у роботі сапера – це мати холодний розум. Наша погода – це туман і дощ. Але справа цікава, інженерна справа взагалі цікава", – каже Яків.
Постійне вдосконалення – невід'ємна частина цієї роботи. Сапер вивчає різні види боєприпасів, стежить за новинками, опрацьовує нові методи. Зупинятися не можна: противник теж не стоїть на місці.

Результати роботи саперів часто залишаються непомітними для тих, кого вони захищають. Яків згадує, як під час одного зі штурмів противник намагався прорватися до позицій українських військових. Але завдяки роботі саперів наступ було зупинено ще до того, як ворог дістався до піхоти. Піхотинці навіть не підозрювали, що хтось намагався їх атакувати.
"Ось такі приклади інженерної роботи. Роботи саперів", – каже Яків.
Сучасна саперна справа суттєво змінилася. Підрозділ Якова перейшов на дистанційне мінування – це дозволяє захищати позиції без необхідності виходити на відкриту місцевість із мінами в руках. Головний пріоритет – збереження життя і здоров'я військовослужбовців.
Одночасно зростає і загроза з боку противника. Головна небезпека сьогодні – міни-пастки, замасковані під найрізноманітніші предмети: побутові речі, елементи інфраструктури, будь-що.
"Небезпека може бути будь-де. Перевірки потребує все: від звичайного стільця до стелі. Перевіряється все повністю", – пояснює Яків.
Традиційні розтяжки відходять на другий план. Натомість – непомітні, ретельно замасковані пристрої, які майже неможливо помітити без відповідних знань.
Є незмінне правило, яке діяло в усі часи: поки сапер не перевірить ділянку, будівлю або об'єкт, туди не має права заходити ніхто. Якщо загрозу можна знешкодити – її знешкоджують. Якщо ні – знищують на місці. І лише після цього решта може рухатися далі.
Ця традиція не змінилася. Змінилися лише масштаби і складність завдань.

Яків не будує ілюзій щодо майбутнього – ні стосовно можливого перемир'я, ні стосовно власної роботи після завершення активних бойових дій:
"Я вже не вірю ні в що. Розумію, що перемир'я – це лише час для них, щоб оговтатися. А для нас – це все одно праця. Хтось поїде додому, а в нас ще праці буде на довгі роки".
Розмінування українських територій після війни стане одним із найбільших і найтриваліших завдань у сучасній історії країни. І саме такі люди, як Яків Місюра, будуть іти попереду.