На Запоріжжі багато хто знає Любов Геньбу, колишню директорку Гуляйпільського краєзнавчого музею, якого вже не існує, письменницю і поетку, яка оспівує рідне Гуляйполе, якого вже майже немає.

Жінка четвертий рік мешкає у Швейцарії, місті Цуг. Але достатньо зайти в її соцмережі, аби зрозуміти: як і багато біженців, вона застрягла між світами. Серце – в Україні, на південному сході, у степах, біля Гайчура.

Для проєкту "На зв’язку", поетка, краєзнавиця, мати двох захисників України розповіла про жах перших днів повномасштабного вторгнення, евакуації, теперішнє життя та своє Гуляйполе, над яким зараз, як і 2022-го, нависла смертельна небезпека.

"За нами горіла земля"

Разом із чоловіком вона залишала рідний дім у березні 2022-го, коли російські загарбники гатили по Гуляйполю з трьох напрямків. Їхати вмовили сини, які обидва пішли добровольцями на фронт, молодший вже мав за плечима досвід АТО з 2014 року.

"У місті почалися руйнування і смерті людей. Відчували біль, розпач, повну спустошеність і невідомість. Це все стало в подальшому причиною перенесеного мною інфаркту", – ділиться пані Любов.

Їхали вдвох, бо домашні улюбленці померли: котик і старий собака. Останній – від розриву серця під час чергового артилерійського обстрілу, згадує жінка.

Евакуаційний потяг ішов до польського Хелму.

"Вночі у потягу ледь жевріло світлом, у купе нас було по двоє на полиці, і собачка сусідів по купе. Люди були збентежені і тихі. Всіх чекала невідомість. Хтось їхав за викликом друзів до Нідерландів, хтось до Англії, США, Данії… Я плакала майже всю дорогу: "Куди і навіщо ми їдемо?" – розповідає жінка.

Дорога тривала 36 годин. На Житомирщині крізь шпарини фіранок бачили танки, що палали, вірилося, що то – ворожі. На Вінниччині до потягу прийшли люди з водою, кавою, чаєм, їжею.

"Пишу це і не стримую сліз... Люди кидали нам через вікна пироги, вареники, воду. Вдячні доземно їм усім", – дякує біженка.

Та ділиться ще одним відчуттям, яке зараз повернулося з жорстокою невідворотністю.

"За нами вже горіла земля з південного сходу Гуляйполя, яке стоїть на перехресті трьох областей: Запорізької, Донецької, Дніпропетровської. Час показав наш біль, наші втрати за ці роки ще більше. Наш дім згорів 30 серпня 2024-го, до цього тричі був поранений снарядами. Моя робота, величне приміщення краєзнавчого музею, згоріла 24 серпня 2024 року. Сьогодні Гуляйполе приймає на себе найбільший удар війни. Воно напівоточене, точаться кровопролитні бої за кожне село, хутір... Ще не віримо у поразку. Але боляче за сплюндровану нашу землю", – розповідає колишня директорка музею.

Свій біль пані Любов переплавляє у рими. За час повномасштабної війни вона написала близько 200 віршів, назвавши їх "живим маніфестом".

У 2025 побачила світ її дев’ята поетична книга "Послання з невідомості".

"Бо справді я проходжу стежками невідомості. Несу із собою любов до рідної землі, земляків, синів, які боронять Україну", – додає поетка.

"Швейцарці дивилися на нас, як на людей з іншого світу"

Невідомістю був і пункт їхнього з чоловіком призначення. Але все вирішив дзвінок далекого родича зі Швейцарії.

"Він нас запросив до себе у Цуг. Йому не байдуже було, що в Україні війна. За національністю наш родич австрієць, має добру душу. Завдяки його турботі ми змогли адаптуватися у Швейцарії", – зауважує жінка.

За її словами, швейцарці прийняли українців з великим співчуттям.

"Релігійні підвалини цієї країни століттями вкладали у людей добро і милосердя. Нам надали гуманітарну допомогу, це була їжа, вживаний одяг. Для нас це було важливо, бо ми мали у руках одну валізу і рюкзак з документами. Нам були запропоновані курси інтеграції, але швейцарцям це теж давалося нелегко, бо вони ніколи не мали справи з українцями, з нашою мовою, емоційністю, духовним світом, а нині ще і надломленим життям. Нас упізнавали у автобусах. Дивилися на нас, як на людей з іншого світу. Люди старшого віку вступали з нами у розмови на вулиці чи у транспорті. Вони досить говіркі", – розповідає українка.

Серед іншого, швейцарців дивувало те, що так багато українців мають вищу чи спеціальну освіту.

"Але наші дипломи тут нічого не значать, якщо їх не підкріпити навчанням тут і сертифікатами цієї країни. Чужа країна, чужі закони", – констатує вона.

Родині з Гуляйполя довелося призвичаїтися до всього: від користування сміттєвими контейнерами до складання документів та невтручання у чужу бюрократію.

"Бо українці люблять давати поради. Вже такі ми є. Відкриті і щирі. Але на четвертому році життя у Швейцарії ми призвичаїлася до вимог і поведінки у новому середовищі. Навчилися європейської поведінки: не жалітися, не скімлити, не істерити, мовчки нести свій хрест. Швейцарці кажуть на все "gut" – добре. Буде добре. І навіть коли хворіють, вони з витримкою без нарікань переносять біль. Медицина тут страхова, отже людина не переживає, що її не полікують", – ділиться висновком жінка.

Рівень медицини, її захоплює, але довгі терміни очікування до профільних спеціалістів на початку неабияк дивували.

"Для українців надані страхові полюси на 500 франків, для проведення операцій і лікування різних захворювань… Якщо людині стає невідворотно зле, то швидка за 10-15 хвилини приїде, надасть першу допомогу, а далі спеціалісти рятуватимуть, і у 99% врятують. Я – живий приклад. За пацієнтом може бути викликаний, навіть, гелікоптер", – розповідає гуляйпілька.

Найбільше у Швейцарії біженцям подобається впорядкованість життя і забезпеченість людей. Країна, якзауважує пані Любов, створила гідні умови для проживання, роботи, навчання. Навіть людина з низькими доходами задовольняє свої потреби, зокрема й культурні. Більш поширені, ніж в Україні, спорт і туризм.

"Швейцарія – за здоровий спосіб життя. Тож у країні багато довгожителів, віком за 97+, коли людина ще може себе обслуговувати або навіть мати останнє кохання. Ми стрічали і такі випадки. Будинки для пристарілих чи безнадійно хворих забезпечені прекрасним піклуванням про пожильців. Це і лікування, і культурне проведення часу, і все необхідне для хворої, лежачої людини. Бачили це на прикладах наших людей, які були переміщені в такі установи", – зауважує пані Любов.

Дивує її і рівень залучення громадян у справи своїх кантонів (регіонів).

"Наприклад, жителі кантону не погодилися на будівництво приміщення державної установи на місці зоопарку у центрі міста. Все це ми спостерігали на власні очі. Подавалися листи до Кантональної ради з вимогами, аргументами, і зоопарк відстояли", – розповідає пані Любов.

"На підводному човні без виходу"

"МОВА. Її мусиш знати хоч на початковому рівні, бо ти тепер хоч і тимчасовий, але житель цієї країни", – наголошує пані Любов.

Свого часу вона вивчала німецьку, одну з державних мов Швейцарії, тож впевнено почала вивчати саме її, знайшовши програми у інтернеті.

"Українські викладачі розробили удосконалену і граматично правильну форму подачі матеріалу з іноземної мови... Методика подачі матеріалу тут не завжди відповідає нашим вимогам. На жаль. Система освіти в Україні – краща", – впевнена жінка.

Родина шукала у Швейцарії роботу, але пенсійний вік став перепоною. Тож живе на соцвиплати, у притулку на 60 місць для людей, що мають проблеми зі здоров’ям.

"Умови прийнятні. Окрема невелика кімната на двох із зручностями. Кухня загальна на першому поверсі, там же їдальня. Українці готують їжу самі. Люблять пригощати швейцарців. Організовуємо маленькі свята з нагоди Дня Незалежності України, Різдва, Великодня", – розповідає Любов Геньба.

Коло спілкування, як зізнається, обмежене, бо творчій родині не так просто знайти співрозмовників за інтересами. Але завжди приходять на допомогу сусідам у потребах оформлення документів чи побутових проблемах.

"Коли людина опиняється поза своїм звичним життєвим укладом відбувається трансформація багатьох чинників. В нашій ситуації це розпач, біль, смуток. Далі несприйняття чужого світу і внутрішній протест, а через пів року невимовна ностальгія, до крику і сліз. І ти відчуваєш себе на підводному човні, з якого виходу немає", – констатує біженка.

Розрадою для родини стає творчість.

"Мій чоловік фотограф. Отже, завдяки фотографії виживає його душа. Наші свята уміщаються у світ поезії і фотографії, бо щодо театру чи концертної зали наші фінансові можливості обмежені... У душі живе надія на повернення додому, не до Гуляйполя, то хоча б до України. Щоб чути свою мову, слухати свою пісню... Чекаємо перемоги", – розповідає жінка.

Разом із тим розуміє: їхати нема куди, бо все майно і будинок втрачені.

"І цінова політика для пенсіонерів в Україні не є сьогодні прийнятною. Це рівень животіння... Законии щодо відшкодування втраченого майна перекручують як кому заманеться. Це звісно не дає надії на спокійну старість – лише на боротьбу за своє існування. Якщо місто розбите вщент, а людям кажуть: у вас є чотири стіни, вони не згоріли…Тут треба добре подумати нашим законотворцям, як бути із власним народом, який втратив усе нажите, мріє про життя на своїй землі. Це велика відповідальність, яку треба усвідомити у державних інституціях і зберегти націю і народ", – зауважує письменниця.

Однак, впевнена: повернеться, щойно в Україні буде сталий мир.

"Стежимо за всіма подіями в Україні і у рідному Гуляйполі. Карта світу для нас вся зійшлася на південному сході, а там рідна земля, якої у мені через край. Про це говорять мої вірші", – закінчує розповідь Любов Геньба.

…А живим,

а живим куди дітися?

Де ту душеньку посадить?

Чи ти бачиш, розбитий світе,

Тут від тіней наших сліди!..

Ми вмуровані та вкарбовані,

На століття і на віки,

У вербівські

трави медові,

В спартачанські

легкі стежки.

У бочанські волошки скалічені,

В косівцевські,

де плаче сад,

Ми ж тут вічні,

бо вічним помічені

У літописі – Махноград.

Уривок із вірша Любові Геньби

Світлини – з архіву Любові Геньби

Учасники проєкту переважно відповідають на письмові запитання видання "Справжнє"

Не пропустіть

Евакуація під ворожими FPV: як рятують жителів сходу Запорізької області 20.11.2025, 08:01 Росіяни 562 рази вгатили по громадах Запоріжжя: пошкоджені будинки 20.11.2025, 07:30