Михайло Савицький добре відомий в Запоріжжі: грав на сцені Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені В. Г. Магара, входив до складу музичних гуртів "Бандерштадт" і "Хорта".

На початку повномасштабного російського вторгнення доєднався до добровольчого формування "Азов Запоріжжя". Продовжив службу у ЗСУ – складі підрозділу аеророзвідки "Собаки-шукаки" 406-ої окремої артилерійської бригади.

Воював на Запорізькому, Херсонському і Донецькому напрямках. Проте навіть на фронті не розставався з улюбленою скрипкою, за що отримав позивний "Скрипаль".

В інтерв’ю виданню "Справжнє" Михайло розповів про поєднання війни і творчості, світоглядні суперечності цивільних і військових та красу польоту.

Михайло Савицький

"Собаки-шукаки" якось одразу до нас "приліпилося"

Михайле, розкажіть, чому у вашого підрозділу така назва – "Собаки-шукаки"?

– З цією назвою пов’язана досить цікава історія. Понад два роки тому ми "відзначились" у районі Новодонецького. Я поясню, як ми зазвичай працюємо: виявляємо ворога, вилітаємо на коригування. І вже під час цього вильоту ведемо "стрім" і напряму спілкуємось з офіцерами-артилеристами – надаємо їм інформацію для коригування вогню.

Тоді ми ще працювали на "Мавіках" і протягом дня знайшли кілька російських БМП, потім в цій же посадці виявили ворожу піхоту. За деякий час, коли артилерія "накрила" всі виявлені цілі, знайшли російський самохідний 120-мм міномет "Нона". "Відпрацювали" й по ньому. І вже ввечері знайшли ще один міномет, по ньому також "відпрацювала" наша артилерія.

Тобто за день ми декілька разів вилітали на пошуки ворожої техніки і особового складу і потім – на коригування вогню.

І коли ми наприкінці дня знайшли ще один міномет, наш тодішній начальник штабу і командир каже в ефір: "Ну ви, хлопці, даєте! Стільки всього за день знайшли. Прямо якісь собаки-шукаки!".

Це було сказано у захваті і якось одразу до нас "приліпилося". Нам це сподобалось, ми вирішили, що це прикольна назва, і ми самі себе стали так називати.

І зробили відповідні шеврони?

– Звісно. У нас є фірмовий шеврон, дизайн якого розробив відомий запорізький художник Роман Халілов. Це стилізоване зображення собачої морди, яке виконано геометричними фігурами. Має дуже стильний і лаконічний вигляд.

Шеврон підрозділу "Собаки-шукаки"

Люди яких професій служать у вашому підрозділі?

– У нас є кілька музикантів, крім мене, є театральний режисер, є інженери, айтішники, є професійні військові й навіть – колишній поліцейський. Підрозділ ще у стані формування, він досить новий. Але я впевнений, що він буде активно розвиватись і ефективно працювати.

Музика потребує часу, енергії, іншого стану

Михайло Савицький

Чи не витісняє поступово військова спеціальність творчу складову у вашому житті й потяг до мистецтва?

– Так, зараз більшість мого часу займає саме військова справа. Але вона не те щоб повністю витісняє творчу складову з мого життя… Вона просто певною мірою її заміщує і трансформує. Мені доволі часто доводиться використовувати творчий підхід для розв’язання якихось питань і завдань для того, щоб повноцінно забезпечити ефективну роботу підрозділу. А завдання, які нам поступають, здебільшого – нетривіальні (посміхається). Доводиться займатись різними речами і різними напрямками.

Окрім того, що ми займаємося аеророзвідкою, намагаємось "прикривати" роботу наших гармат і активно розвиваємо напрям FPV – а це взагалі окрема тема. Ми займаємося як дальньою розвідкою, так і ближньою – переднього краю. У нас для цього є різні засоби: як "крила", так і коптери. Тобто у нас тут багато чого відбувається.

А щодо мистецтва та музики… Вона потребує трохи іншого стану психіки, а ще для неї, окрім часу, потрібно багато енергії. Але коли моя добра подруга Ксюша Кобалія пише нового вірша, я намагаюсь все-таки знайти час і записати на нього відео. Мені її поезія дуже подобається і надихає. І така наша співпраця "закриває" певною мірою мою внутрішню потребу у творчій діяльності.

Тобто зі скрипкою на фронті не розлучаєтесь?

– Так. Звісно, що на бойові завдання я її не беру, але весь інший час – вона поруч. Інколи дуже хочеться щось пограти. Сподіваюсь, що згодом буде трохи більше вільного часу і я зможу приділити музиці трохи більше уваги. Ми записуємо по можливості якісь відео, наприклад на день артилерії у нас вийшла пісня, яку ми записували в Києві… Звісно хочеться більше щось робити у цьому плані – от все збираємось зіграти якийсь невеличкий концерт, але часу все не вистачає. Дуже багато основної роботи – військової.

Цивільні намагаються максимально відсторонитися від війни

Ви періодично навідуєтесь до Запоріжжя. Помічаєте, як змінюється життя у місті з урахуванням того, що до фронту від нього відносно недалеко?

– Звісно, я помічаю деякі зміни. Але мені дуже подобається, що місто – живе. Воно зелене, красиве, на вулицях багато людей, заводи працюють. Навіть відчувати цей особливий запах заводів мені приємно. Мене, дійсно, дуже тішить, що заводи працюють. Бо мені дуже закарбувалося у свідомості, як на початку повномасштабної війни заводи зупинилися, перестали диміти і я вперше побачив чисте синє небо над ними. Це було страшно, бо я протягом всього свого життя бачив цей дим і він став звичним явищем, без якого неможливо було уявити навколишній світ. І тут раптом – чисте небо… Це мене тоді шокувало. Зараз все нормально, заводи димлять і небо знову вкрито димом (сміється).

Але люди мені розповідають, що у місті відбуваються різні речі, різні процеси, все "оптимізується" і не всім це подобається. Чи це на краще, чи – ні, я не можу про це судити, бо не знаю всіх деталей.

Звісно, що будь-які зміни – це завжди дуже емоційно і дуже стресово. Подивимось на результат цих змін, чи зміниться у нас підхід влади до роботи, чи популізм так і буде на першому місці... Я дійсно щиро хвилююсь за місто, за ті речі, які мені дорогі, бо я Запоріжжя дуже сильно люблю. Кожен раз, коли я сюди приїжджаю, мені завжди добре. Бо це мій дім. І я сподіваюсь, що все буде з ним добре. Можливо, це буде не найкраще для мене, але якщо це буде найкраще для міста, то мене це повністю задовольнить.

Люди у Запоріжжі, як і в кожному місті до якого не дістає ствольна артилерія або РСЗВ, намагаються максимально відсторонитись від війни, від бойових дій. І я їх відверто розумію. Тому що людина не може жити у постійному стресі. Це дуже погано і це непродуктивно. Це не життя.

Ми у війську пристосовуємось до бойових дій і вже не звертаємо уваги на якісь "ситуації", які для звичайної цивільної людини, яка не має такого досвіду як у нас, будуть справжнім потрясінням і шоком. І вона з жахом буде цю ситуацію потім згадувати все життя. А для нас це вже норма. Я вже не кажу про піхоту, яка постійно живе під вогнем.

Михайло Савицький

Якщо люди мають можливість жити нормальним продуктивним життям, то нехай вони так і живуть. Я сьогодні зранку побував на Хортиці – все спокійно, все нормально. Працює кав’ярня – можна спокійно посидіти й випити кави, можна спокійно погуляти, подивитись на Дніпро… Якщо чесно, то мені тут добре!

Але багато військових не поділяють ваших поглядів. У них є серйозні претензії до українського суспільства: "Ми там на фронті стоїмо по коліна в багнюці й крові, а ви тут каву спокійно п’єте по кав’ярнях".

– Звісно, що тут є дві сторони медалі… І ніхто не може дати стовідсоткової відповіді або рекомендації, як воно повинно бути та що потрібно робити, щоб ніхто з військових не висував таких претензій.

Якщо чесно, то є така проблема. Бо ми не бачимо стовідсоткового залучення й відповідальності цивільного населення, а особливо людей, які працюють у військовому секторі, які забезпечують роботу армії… І чим далі ми йдемо, тим більше стає прірва між військовими й цивільними. Вони не розуміють нас, а ми не розуміємо їх. І нам від цього морально дуже важко.

Але ми повинні пам’ятати, що вони не є військовими людьми, що вони не розуміють, про що ми говоримо, що відчуваємо, що нас турбує, що нам болить. У них немає такої відповідальності як у нас – за їхні рішення і вчинки їх не може настигнути те, що може настигнути нас.

Але у більшості з нас, і військових, і цивільних, є спільна мета – перемогти у цій війні та відвоювати свої території з плином певного часу, коли у нас на це буде історична можливість.

І саме це єднає нас в одну націю, в одне ціле.

Тобто у вас особисто до цивільної частини суспільства подібних претензій немає?

– Ну як сказати… Подібна ситуація для мене особисто – це тяжке випробування. Я багато пересуваюсь по країні через певні обставини й в силу тих завдань, які я виконую у підрозділі. Тому що багато чого потрібно робити в різних місцях і з різними людьми розмовляти, розв'язувати якісь питання. І я звісно все це бачу…

Особливо Київ у цьому плані викликає дуже сумні емоції. Там дуже помітно, як люди "закриваються" від всього, що пов’язане з війною. І це тяжкувато…

Михайло Савицький

Я розумію, що люди просто не хочуть дивитись на те, що викликає у них стресові емоції.

Мій син зараз живе і вчиться у Києві, й десь ще рік тому мене запросили провести урок у нього в школі: познайомитись з дітьми, розказати про себе, про бойові дії, про якісь нестрашні речі на війні. І я для цього випадку вдягнув "піксель". Йду торговим центром і відчуваю, що люди на мене дивляться якось по-особливому. Подивляться й опускають очі або відводять погляд. Я своїм виглядом, своєю формою викликав у них негативні емоції.

Я вже потім зрозумів, що вони могли подумати, що я з ТЦК. А тоді ще навіть не було такої "гострої" і неоднозначної ситуації з ТЦК.

Я розумію людей: їм хочеться просто жити та не хочеться воювати, їм не хочеться занурюватись в негативні емоції, вони думають, що хтось інший за них може здобути перемогу. Але перемогти ворога, особливо цього ворога, можна тільки разом.

Тоталітаризм зі всією своєю жорстокістю в чомусь виграє у демократії з її лояльним і ліберальним ставленням до всього.

У "совку" до війни готувались буквально з дитячого садочка: людей з дитинства – з жовтенят, з піонерів – готували до того, що вони повинні будуть взяти до рук зброю і захищати свою країну. Всім вдовбували в голову, що у них у всіх є якась спільна велика мета, що у них є сильний і підступний ворог, що у будь-якому разі треба буде з ним боротись і захищати свої надбання. Людям пояснювали не тільки чому це треба робити, але і як це треба робити. І це поступово працювало. Більшість у СРСР готові були йти й воювати проти того, на кого вкаже влада. Потім це поступово все розвалилося і, слава богу, що так сталося...

Я завжди був впевнений у тому, що якщо нам доведеться воювати з якимось сильним ворогом, і при цьому я думав, що саме такий у нас ворог буде, як зараз, а не якийсь інший, то повинні будуть воювати всі або всіляко допомагати тим, хто воює.

На жаль, у нас такого немає. У деякої частини суспільства, на жаль, немає цього розуміння. Люди думають про те, як їм жити далі. І вони мають на це право. Бо це природно. Але від війни ми нікуди не дінемось.

Літати – це дуже красиво

Вам ваша військова спеціальність подобається? Немає якогось розчарування, що свого часу вирішили стати пілотом БпЛА і займатись саме аеророзвідкою?

– У жодному разі. Мені дуже подобається моя військова спеціальність. Мені також дуже подобається, що поруч зі мною працюють люди, які розуміють, наскільки це важлива річ.

У нас дуже багато напрямків діяльності, й ця тема дуже стрімко розвівається. Є безліч варіантів, як можна себе проявити, і є можливість для творчого підходу до виконання завдань.

А ще це дуже красиво. Літати – це дуже красиво.

Я ще пам’ятаю, коли моя група працювала на "Мавіках". Ти летиш ввечері з вильоту, а у тебе внизу неймовірно гарні краєвиди. Там дуже класна камера, яка чітко передає всі кольори. Ти керуєш літаком, який летить над хмарами, над Дніпром і просто любуєшся тим, що бачиш…

У нас все працює в комплексі. Є гармата. У гармати є розрахунок, який працює точно і вивірено, як годинник. Хлопці заряджають гармату. Ми їм даємо чітку картинку, корегуємо вогонь. Наші офіцери стріляють просто, як боженьки. А ми їм допомагаємо у тому, щоб кожен снаряд летів туди, куди це потрібно.

Міг би я як актор, як артист, як творча людина більше впливати на хід бойових дій?! Моя мета – впливати на хід бойових дій.

Статистику я, звісно, не можу наводити, але повірте мені: добрих справ ми зробили досить багато, щоб могли впевнено сказати, що ми таки дійсно впливаємо на хід бойових дій і зупиняємо ворога.

Михайло Савицький на початку червня отримав з рук командира омріяний "Штормовий берет" та "Хрест доблесті"

Усе складається так, як повинно складатись. Мені це дуже подобається. Аеророзвідка – це дієвий засіб, за допомогою якого ми можемо зупиняти ворога. І ми це максимально робимо. І будемо робити стільки – скільки буде потрібно.

Не пропустить

Прагну впливати на хід бойових дій, – запорізький музикант і аеророзвідник 29.06.2025, 14:01 Комбінованої атаки зазнав прифронтовий Степногірськ на Запоріжжі – кадри 29.06.2025, 09:56