Хлопець у кумедному капелюсі з вушками з іграшковим ведмежам Кастусем в пікселі на рюкзаку часто посміхається. Але під капелюхом волосся в нього з сивиною, а коли він починає говорити про загиблих, збивається через хвилювання.

В Україні він вже дванадцятий рік, четвертий боронить її від російської навали. Залишаючись білорусом і голосом свого народу. Його позивний із 2015-го – "Альгерд" – на честь великого князя литовського і руського Альгерда (українською – Ольгерда). Обрав його, шукаючи образ, який водночас уособлює і білоруську, і українську історичну тяглість, а також віддаючи данину успішній боротьбі князя з ординською Московією.

Із 2014 року розмовляє "Альгерд", Олег Овчинников, виключно білоруською, що анітрохи не заважає порозумітися. "Справжнє" поговорило з бійцем про нього, Майдан, війну, ситуацію в Білорусі, стосунки білорусів і українців та багато іншого. Хоча насправді – про одне: спільну боротьбу.

Було зрозуміло, що Росія вчепиться в Україну, як вчепилася в Білорусь

Олеже, ви в Україні з 2014 року, з часів Майдану. Це була втеча з Білорусі чи бажання взяти участь в нашій боротьбі?

– Спочатку – бажання, а потім – втеча.

Поясніть, ласка.

– Коли почався Майдан в листопаді 2013 року, я розумів, що це події, які визначатимуть долю усього нашого Східноєвропейського регіону. На цей момент режим Лукашенка в Білорусі повністю усталився, і становлення такого ж проросійського режиму ще й в Україні було б вельми небажаним сценарієм, зокрема, й для Білорусі.

Уперше я приїхав на Майдан 31 грудня, щойно вдалося вирватися з роботи. Це була оглядова поїздка – хотів побачити усе на власні очі. За кілька днів повернувся до Білорусі, і це, звісно, був сильний дисонанс. Бо в Білорусі нічого не відбувається, а в Україні відбуваються історичні події.

Наступного разу приїхав 19 січня, планував, що на день-два. Відчув, як змінилися настрої: 31 грудня все було легко, по-святковому, а тепер відчувалася напруга, були вже ухвалені "диктаторські закони", і було питання, чим відповість Майдан.

Але перше, що я побачив зранку, перед Віче, щойно дістався Майдану: на Банковій кордон ВВ-шний (внутрішні війська, – ред.), а люди дарували ВВ-шникам м’які іграшки, повітряні кульки. А потім казатимуть, що білоруси такі. Ви самі були такі.

Потім події на Грушевського – газ, гранати, водомети. Я ще познайомився з нашими білорусами, які жили в Києві. Потім події 22 січня, коли загинув Михайло Жизневський. І я відчув, що це все торкається особисто мене як білоруса.

Тому я залишився на Майдані трохи більше, ніж планував – до 10 лютого. Напевно, і далі залишався би, але 11 лютого мені виповнювалося 25 років і за законом треба було робити новий білоруський паспорт. Тож я повернувся, без пригод подав документи в паспортний стіл, сплатив за виготовлення його у прискореному режимі, дочекався. А коли вже отримав, мені повідомили, що мною цікавляться наші спецслужби та інші органи. Тому вирішив не випробовувати долю. Одразу ж взяв квиток з мого міста Стария Дарогі до Осиповичів, з Осиповичів до Гомеля, а з Гомеля вже вночі на автобусі дістався Чернігова. Це було вранці 1 березня 2014 року. З того часу я постійно перебуваю на території України.

У вас є українське громадянство?

– Ні.

А хотіли б його отримати?

– Ні, не хочу. Мені максимум хотілось б ВНЖ або ПМЖ.

А у вас немає ні того, ні іншого?

– Ми з групою наших білорусів ще 12 березня 2014 року подали документи на біженство у Державну міграційну службу України. Але когось вони відфутболили за один-два тижні, комусь відмовили за пів року, а мені відмовили у 2015-му. Після цього ми ходили до ДМС з депутатами Верховної Ради, з Миколою Коханівським, з журналістами. І десь у березні, коли ми прийшли до них в останній раз, нам сказали, що вибачте, але є команда згори нічого не давати білорусам.

Тобто ви в Україні дещо на "пташиних правах"?

– Із 2022 року, коли приєднався до Інтернаціонального легіону ГУР, вже ні. У мене є військовий квиток, УБД.

А чим ви займалися на Батьківщині?

– Я навчався заочно на момент, коли я приїхав на Майдан, але, дякуючи Майдану, не довчився.

Перші три роки навчався на економіста-правознавця, потім – на економіста. Плюс, я ще працював з 2009 року юрисконсультом на підприємстві у моєму місті.

Потім, коли мене на 27 серпня 2012 року ОМОН в центрі Гомеля арештував із листівками, то з роботи довелося звільнятися. А 29 серпня мене відрахували з університету наказом ректорки – одного єдиного з усього вишу. Ректорку теж швидко звільнили, як я потім дізнався, за те, що допустила опозицію в університеті. А я потім відновився. Працював експедитором, зарплата була непогана, можна сказати, я був в плюсі.

Чи була у вас впевненість в перемозі українського Майдану?

– На самому початку я вже і не пам’ятаю. Напевно, була, тому що політичний режим в Україні ще не був таким жорстким, як в Білорусі. Хоча 16 лютого, коли здали Грушевського, здали КМДА, з’явилася непевність, але вже 18-19 лютого більше відчувалося, що переможемо.

Як ви сприйняли події лютого 2014 року в Криму і на Донбасі? Чи очікували ви чогось подібного? Чи було вам зрозуміло, що усе це російська агресія?

– Безумовно. Чому я й перейнявся подіями Майдану, бо було зрозуміло, що Росія вчепиться й не відпустить. Так само, як не відпустила Білорусь свого часу і зараз не відпускає. Це всі розуміли, напевно. Принаймні, хто був на Майдані, той розумів.

Ну, добра половина запоріжців, здається, не розуміла.

– Бо російська пропаганда працювала дуже добре, тим більше тут були економічні і політичні зв’язки з Росією. Були, звісно, такі люди, що не розуміли ситуацію.

Для декого це було шоком. Але коли я повернувся в березні на Майдан, я одразу сказав, що треба ставити до зброї та знищувати ворога. Більше ніяк.

Мотивація у нас одна: ці події визначають долю Білорусі

Як ви приєдналися до збройної боротьби?

– Тоді я саме подав документи на біженство, і мені сказали, поки нікуди не лізти, бо біженства не дадуть. А коли зрозумів 2015-го, що й так не дадуть, то приєднався до добровольців. Але це було нетривалий час: пару тижнів і все. Потім у 2016 у мене була ще одна теж дуже коротка поїздка. На цьому тоді моя кар’єра завершилася. Бо, з одного боку, я людина без нормальних документів, з іншого – добровольчі батальйони тоді вже трошки відсунули з фронту. Іншої легальної можливості перебувати в зоні бойових дій не було, а їздити волонтером мені було не цікаво.

З 2014 року десятки білорусів загинули за Україну. Як ви думаєте, що визначало їхнє бажання приєднатися до цієї боротьби? Чи може для них це була не українська боротьба, а їхня власна?

– Є офіційний список загиблих білорусів, у ньому 78 людей, про яких достеменно відомо, коли і як вони загинули. Із цього переліку 16 білорусів загинули в період з 2014-го до 2021 року, тобто до повномасштабної війни.

Мотивація у них була різна. По-перше, є етнічні білоруси, які народилися в Україні, вони йшли в українське військо як громадяни України. А є ті білоруси, і їх більшість, які приїхали з інших країн Європи, з Америки, із самої Білорусі принципово воювати на боці України. Мотивація у нас одна: ми розуміємо, що це події, які визначають долю Білорусі. Тому ми тут зараз перебуваємо.

Чи є зараз притік білорусів до Сил оборони і як вони потрапляють в Україну?

– Є, звісно. Потрапляють по-різному: хтось сам приїжджає, хтось через посольства України в інших країнах Європи. Є іноземний легіон у складі ГУРа і є іноземний легіон у складі Збройних сил України. Так само є можливість приєднатися до війська на звичайних умовах. Ти можеш просто прийти як білорус із своїм паспортом у будь-яку бригаду. Бо бійці зайвими ніколи не бувають.

Тим більше бійці, з якими немає мовного бар’єру. А скажіть, Олеже, зважаючи на інфільтрацію Білорусі агентами КГБ/ФСБ, чи є запобіжники потраплянню таких людей в нашу армію?

– Є. Працюють спецслужби в різних країнах Європи, зокрема і спецслужби України, працюють наші кіберпартизани, які перевіряють інформацію, пробивають по своїх базах даних тих, хто хоче приєднатися до нас – білоруських добровольців. Є багато таких запобіжників.

Ви періодично берете участь в акціях-нагадуваннях про військовополонених в Запоріжжі. Скільки білорусів зараз перебувають в російському полоні і що відомо про ваших "Тромблі" і "Клешча"?

– Наразі двоє наших добровольців офіційно обліковуються як військовополонені. Це як раз Ян Дюрбейко з позивним "Тромблі" і Сергій Дьогтєв з позивним "Клешч". Вони бійці нашого полку ім. Кастуся Калиновського. Потрапили у полон 26 червня 2022 року під Лисичанськом.

У тому бою загинули ще четверо наших білорусів це Іван Марчук "Брест", Василь Парфенков "Сябро", який воював за Україну ще з 2015 року, Василь Грудовик "Атом", відомий тим, що 9 серпня 2020 став першим з тих, хто в Пінську дав відсіч лукашенківським силовикам, і Вадим Шатров "Папік".

Про "Тробмлі" і "Клешча" ми точно знаємо, що вони в полоні, бо 5 липня 2022-го росіяни виставили відео з допитом "Тромблі", наступного дня – з допитом "Клешча". З того часу вони офіційно вважаються військовополоненими, є в усіх українських списках, Україна постійно подає їх на обмін, але росіяни їх не віддають. Кажуть, що таких немає в їхньому полоні. Хоча є відео – підтверджений факт. Упродовж кількох місяців, як вони потрапили в полон, про них надходила інформація, але потім ніде і нічого не просочувалося.

Тобто і наші бранці, які виходять із полону, про них нічого не чули?

– Вони якраз чули. "Тромблі" і "Клешч" сиділи разом з "азовцями". Була інформація, що наші двоє полонених були в Оленівці. "Азовці", які виходять з полону, підтвердили, що разом з ними були два білоруси. І що постійно, щодня, їх били, катували щодня. До наших білорусів росіяни ставилися, за словом самих "азовців", значно гірше, ніж до самих "азовців". Тому що для росіян вони зрадники.

Ваші полонені, білоруси, які зараз воюють, родини загиблих – чи мають вони якусь підтримку краян? Зокрема, краян, які перебувають у Білорусі: якісь таємні волонтерські збори, ще щось?

– Підтримка надходить насамперед з боку нашої діаспори. Тому що в Білорусі вельми небезпечно і донейтити, і навіть репост робити чи лайки ставити – одразу йдеш у тюрму. Мінімум кримінал "світить", максимум –тероризм. Тому ми самі закликаємо людей, які перебувають у Білорусі, не робити цього. Якщо хочете воювати, то краще виїжджати з території Білорусі, і потім вже зв’язатися з тими людьми, які допоможуть долучитися до наших добровольців.

Але всю необхідну допомогу ми відчуваємо. Саме від тих, хто виїхав з території Білорусі і зараз перебуває на території інших країн Європи, в Америці.

Наприклад, батьки того ж самого "Тромблі" давно на території Польщі. Вони там живуть, працюють, і наша білоруська діаспора їм постійно надає допомогу.

Напевно, білоруська діаспора зараз дуже велика?

– Після подій 2020 року з Білорусі, за різними підрахунками, виїхали від 600 тисяч до мільйона людей. Просто, щоб ви розуміли масштаби подій, які в Білорусі відбуваються.

Як ви оцінюєте ставлення українців до білорусів?

– Різне. Ті, хто раніше любили Лукашенка, а тепер раптом прокинулися, білорусів ненавидять. І навряд чи щось поміняє їхнє ставлення до нас. Нагадаю, що майже весь час рейтинг Лукашенка в Україні був вищий за рейтинг в Білорусі. Усі опитування показували, що в Україні рейтинг Лукашенка захмарний просто. Навіть у 2020 році таке було. Навіть чимало ваших націоналістів підтримували Лукашенка, що прикро трішечки.

А ті українці, хто розбиралися в подіях у Білорусі, підтримували білорусів, зараз ставляться до білорусів нормально.

А білоруси як ставляться до українців?

– Які саме?

Насамперед ті, які в Білорусі.

– Якраз там всі дослідження показують, що 70% нормально ставляться і до українців, і до України як держави. Саме це відрізняє ситуації в Білорусі і в Росії.

Режим Путіна на території Росії – це продукт російського суспільства, він тримається не на силовиках, він тримається саме на підтримці звичайних громадян Росії. Тому вони самі охоче йдуть на "СВО" так зване, самі записуються добровольцями, самі допомагають російській армії. Це не нав’язаний їм режим, а їхній запит на "сильну руку". Тому і з’явився Путін, тому Путін досі є в Росії.

А Лукашенко не є продуктом білоруського суспільства. Лукашенко – це цілком антибілоруська фігура, яка поставлена Росію, яка Росією підтримується. Єдина причина, чому Лукашенко до сьогодні у владі – лише підтримка з боку Росії. Не було б цієї підтримки, Лукашенка б скинули ще в 1990-х.

Минулого тижня в Білорусі відбулися дві знакові події. Приїзд до Мінська спецпосланця США з питань України Кіта Келлога і пов'язане з ним звільнення 14 ваших політв'язнів, зокрема Сергій Тихановського. Як ви це оцінюєте?

– Звісно, дуже добре, що політв’язні виходять. Але репресії в Білорусі не зупиняються. Випустили 14 людей – наберуть ще 15 політв’язнів (цей прогноз виправдався ще протягом розмови, з’явилася інформація про затримання в Білорусі 14 "шпигунів", – ред.). Лукашенко весь час використовує політв’язнів, своїх же людей, як товар у торгах із Європою та США. Для вибиття торгових преференцій для свого режиму, багатомільярдних доларових інвестицій на територію Білорусі або для зняття санкцій.

На жаль, зараз в обмін на політв’язнів США знімуть деякі санкції, ЄС зніме. Це дуже погано, бо режим Лукашенка не самостійний. Послаблення санкцій для нього – це послаблення санкцій для Путіна.

Збройні сили України – це ви, громадяни

Головком ЗСУ Олександр Сирський днями сказав, що залишається загроза наступу російських військ з боку Білорусі. Що ви про це думаєте?

– Чому б і ні? Такий варіант можна розглядати.

Але білоруська армія в цьому участі не братиме?

– Ні. Тому що Путіну не треба 40 тисяч потенційних зрадників, які потім використають зброю проти російської армії в Україні. Як я вже казав, настрої в Білорусі кардинально відрізняються від російських. Саме тому білоруські війська не були залучені до операцій проти України в перші дні повномасштабного вторгнення.

Але пропаганда з цим Азаренком хіба ніяк не впливає?

– Білоруське телебачення дивляться переважно в білоруському селі, де показує один канал. Як продемонстрував 2020 рік білоруси не надто піддаються пропаганді. Є кращі інформаційні ресурси, є інтернет, Telegram-канали. Хоча користуватися ними небезпечно, люди все одно дивляться.

Перебуваючи певний час на Запоріжжі, як ви оцінюєте загрози для міста щодо наступу російської армії?

– Як вам сказати…

Скажіть чесно.

– Треба завжди готуватися до найгіршого сценарію. Ніколи не треба думати, що все нормально, все одно ми переможемо. Треба донейтити на збори для ЗСУ, допомагати ЗСУ, бо фактично на вас, громадянах, і тримається Україна, оборона, Збройні сили України.

Тому що ви і є Збройні сили України. Збройні сили – це ж не якісь клони з пробірки, яких можна спокійно відправити помирати, – це ви, звичайні громадяни, які були цивільними і пішли боротися за свою країну.

Коли ви вперше побували у Запоріжжі?

– Це був 2016 рік, ми з моєю колишньою дівчиною подорожували автостопом із Києва на Дніпро, Запоріжжя, потім хотіли на Херсон, Миколаїв і хотіли поїхати на фестиваль "Холодний Яр". Саме в Запоріжжі дівчина стала колишньою, так склалось. На Хортиці, коли сонце сходило, вона сказала мені "Давай залишимося друзями"…

Напевно, до Запоріжжя у вас не може тепер бути теплого ставлення…

– Трішки так. Але фруктові сади – персики з абрикосами. Все ж є тепле ставлення.

Чи змінилося Запоріжжя з часу повномасштабної війни, на ваш погляд?

– Важко судити, бо 2016-го я був проїздом. Якщо чесно казати, то загалом воно створює враження сірого міста, трохи депресивного, тим більше, що цього разу ми взимку приїхали. Плюс екологія у вас не дуже, дякуючи вашим заводам.

А що скажете про людей?

– Люди, як скрізь в Україні, нормальні люди. Принаймні, ті, з якими я спілкуюся, люди, які підтримують Збройні сили України, виходять на акції-нагадування про військовополонених, громадяни своєї країни, які не байдужі.

Як ви ставитеся до російської мови на вулицях українських міст?

– Дуже погано, скажу так... Російська мова для мене – мова тієї країни, яка окупувала мою країну неодноразово, починаючи з середньовіччя і закінчуючи недавніми подіями. Тому в мене не дуже добре ставлення, коли нею розмовляють в Україні, в Білорусі, за межами України і Білорусі.

Якою для вас буде перемога України? Чи що для вас буде перемога?

– Для мене перемога – коли будуть виведені всі російські війська з території Білорусі, з території України, коли Росія підпише капітуляцію, лише тоді буде перемога України і всього Західного світу для мене.

Ви вважаєте, що ми до цього дійдемо?

– Обов'язково. Зобов'язані цього досягти. Бо іншого вибору у нас з вами немає. Якщо мир наступить на інших умовах, попереду – нова війна.

Не пропустить

Україна повернула з полону бійців віком до 25 років 26.06.2025, 17:41 ЗСУ – це ви: розмова з білоруським добровольцем у Запоріжжі 26.06.2025, 15:01