Саме Віктор Попов був засновником і першим художнім керівником легендарного муніципального театру-лабораторії "Ві" (Vie ), який з 1995 року приймає глядачів у невеличкому камерному залі на 96 місць на острові Хортиця. Потім працював у театрі імені Магара в Запоріжжі й у театрі імені Лесі Українки у Кам’янському. Там вже після повномасштабного російського вторгнення він поставив виставу "Хто я є?", яка цього року увійшла до короткого списку претендентів на нагороду головної театральної нагороди Придніпров'я – "Січеславна-2025".

У 2023 році Віктор Попов повернувся до Запоріжжя, де став режисером-постановником театральної платформи "Дім актора", яка об’єднала акторів театру-лабораторії Vie, танцівників Театру танцю та музикантів джазового оркестру City Big Band.

Цьогоріч 18 та 24 травня у театрі-лабораторії "Vie" відбувся відновлений показ вистави "Самотній Захід" в його постановці. Після першого показу Віктор Попов відповів на питання кореспондента видання "Справжнє" про відношення до акторів, повернення в Запоріжжя та завдання і можливості сучасного театру.

Віктор Васильович, як ви гадаєте, яку місію в умовах війни повинні виконувати українські театри, як реагувати на непрості виклики складного часу?

– Я одразу хочу відзначити той факт, що люди під час війни, як це не дивно на перший погляд, продовжують ходити в театри. Ми ж бачимо, що київські театри збирають повні зали, що на деякі вистави квитки розбирають задовго до показу. Та й у Запоріжжі, попри близькість фронту, зали театрів теж заповнюються в середньому приблизно на 60%. І це гарний показник. Я думаю, що цей пояснюється однією простою річчю... Людьми керує інстинкт. Коли навколо небезпека, у людей прокидається особлива тяга до життя. Мені здається, що в цій ситуації людям важливо довести насамперед самим собі, що попри все вони можуть продовжувати жити, радіти якимось подіям, любити, відчувати емоції... Людям важливо наситити себе емоціями, якоюсь, умовно кажучи, естетичною їжею. І театри мають відповідати цій потребі.

У мене є певний аргумент на користь цього твердження. Я подивився в Дніпрі виставу "Конотопська відьма" театру Франка, яка буквально сколихнула театральну спільноту України, і зрозумів у чому її принадність. Вона абсолютно відповідає сьогоднішньому запиту глядача. В ній вражає все – те, як це все придумано, як це все зроблено, як створено цей саунд, як у ньому розчиняються голоси, як глядача занурюють у космос, як усе це зіграно. А зіграно на дуже високому рівні.

Сучасний театр, якщо він орієнтований на якісь "дрібні" теми або на обслуговування якоїсь ідеології, стає просто нецікавим. Принаймні мені.

А от коли я приходжу до театру на такі вистави, як "Конотопська відьма", то немов би занурююся в космос, я відчуваю себе і по горизонталі, і по вертикалі. Мені здається, що це "заходить" і переважній масі глядачів, які отримують заряд не тільки естетичного, а й якоюсь мірою релігійного почуття. У цій виставі я особисто відчув присутність якогось "погляду згори".

Як можна досягти такого ефекту?

– Мені здається, що зараз дуже важлива яскрава візуальна складова вистав, а отже – технічна "модернізація" українських театрів. Так, у принципі, це було важливо завжди, протягом усієї історії театру. Але зараз це питання постає особливо гостро. Я неодноразово стикався в театрі Лесі Українки в Кам'янському і в театрі Магара в Запоріжжі з тим, що моє режисерське відчуття і почуття іноді не могло бути задоволене технічними можливостями цих театрів.

Зараз потрібно "оснащувати" вистави і світлом, і звуком, і якимись спецефектами. Сучасні люди звикли слухати класну музику на якісній апаратурі, дивитися в кінотеатрі фільми у 3D форматі, у багатьох удома є "плазми", на яких вони на великому екрані дивляться новини, музичні кліпи або просто якесь захопливе відео. І театр не має права бути гіршим, не має права програвати іншим візуальним видам мистецтва.

Віктор Попов

А які завдання і цілі ви зараз ставите перед собою, як театральним режисером?

– А вони у мене не змінилися. Для мене завжди було важливо "насичувати" простір красою. Заради цього я і прийшов у театр. І саме за красою і глядачі приходять до театру.

Чому ви повернулися в прифронтове Запоріжжя з відносно спокійного Кам'янського, де пропрацювали кілька років?

– Я ж не заради спокою повернувся в Запоріжжя. Та я ніколи й не рвав із ним зв'язку. А в театрі Кам'янського просто закінчився період моєї активної роботи. Там мені не змогли надати те, чого потребує нормальний режисер-постановник. А з Запоріжжя мені спочатку одна пропозиція надійшла, потім ще й у театрі Магара запропонували попрацювати. І зараз моє режисерське "Я" – задоволене (усміхається). Зараз я завантажений роботою, хоча не всього бажаного мені вдається досягти. З об'єктивних причин. Є якісь обмеження акторських і технічних можливостей. І саме це періодично "вганяє" мене в тугу.

Молоді цікаві актори є в Запоріжжі, у яких ви бачите певний потенціал?

– Так, це хлопці з театру "Ві". Рік тому ми з ними зробили виставу

"Самотній Захід" за п’єсою ірландського драматурга Мартіна Мак-Дона. Але потім довго її не грали, оскільки один із ключових акторів Ростислав Анасійчук пішов служити в армію. Не грали, поки на горизонті не з'явився претендент на цю роль – молодий актор із Запорізького ТЮГ Назар Баранніков. За місяць ми змогли відновити цю виставу і гідно її зіграли.

І дивлячись на гру хлопців, я реально побачив їх "зростання". Зараз два Андрія, Лятуринський і Верман, так грають у другому акті "Самотнього Заходу", що ти просто не помічаєш, як плине час.

Вистава "Самотній Захід"

Для мене це дуже гарний приклад того, як актори можуть професійно виростати, і виростають. І тепер, звичайно ж, мені хочеться ще складнішу роботу на них брати. Я бачу їхній потенціал і можливості. Оскільки я сам з акторського середовища виріс, я розумію, що якщо в актора немає хорошої роботи, тоді починаються запитання: "А навіщо я взагалі цим займаюся?".

Частіше молоді актори в інших театрах працюють із ранку до ночі: казки, концерти, вистави, виступи, репетиції... Йому, бідоласі, не до вищих матерій, не до навчання й осмислення своєї професійної місії. Актор – це ведена професія. В який бік актора поведуть, тим він і стає.

Дуже рідко буває, коли незадоволений у професійному плані актор просто йде з великого театру і створює свій театр, у якому йому комфортно. Як, наприклад, театр одного актора "Крик". І це справді крик актора про те, що він більше не хоче займатися всією цією рутиною, а готовий існувати так, як йому цікаво.

Але, повторюсь, це дуже рідкісне явище.

Здебільшого ж більшість акторів погоджуються на ті умови, які їм нав'язують. Але справжній актор не може бути всеїдною твариною. Актор – як квітка, яку треба "вирощувати", за якою потрібно постійно доглядати і тільки тоді акторський талант розквітає повною мірою. Якщо цього не робити, то той початковий талант, яким володіє актор, дуже швидко можна витратити на якусь щоденну метушню.

Ви зазначили, що зараз ваше режисерське "Я" загалом задоволене. У чому проявляється ця задоволеність?

– Я вважаю, що вже досяг того віку, коли потрібно припиняти займатися кон’юнктурою. У мене були окремі кон’єктурні речі, після яких залишався неприємний осад. Наприклад, більшість моїх постановок комедій...

Комедії – це швидкість. У комедії має бути дуже сильний енергетичний потік. Тоді це цікаво. А коли цього немає, коли комедія залишається на рівні дрібних і примітивних жартів, на рівні розігрування тексту – це нецікаво.

А тепер у мене в Домі актора є свобода вибору. Ми з акторами самі обираємо, що нам ставити. Я приношу п'єсу – ми її разом читаємо, розбираємо, обговорюємо і разом приймаємо рішення. Якщо це те, що нам зараз потрібно, що нам зараз цікаво, тоді ми беремося за її постановку.

Театр "Ві" – це ваше дітище. Є відчуття, що повернулися додому, що повернулися в сім'ю?

– Знаєте, коли після показу вистави "Самотній Захід" залишилися найближчі й ті, хто знав нас від самих витоків зародження театру "Ві", то багато хто зазначав, що те творче джерельце, яке зародилося тут багато років тому, й досі не вичерпується.

Ми на Хортиці з 1995 року. Це вже 30 років. Різні періоди були: загасання і відродження. Але те, що було від самого початку закладено тут, воно продовжує жити, пробивається через усі проблеми, складнощі й умовності. І я щиро радий цьому.

Можливо, мої відчуття можуть бути й помилковими, але мені здається, що зараз усі ми – це одна велика акторська сім'я. Це дуже рідкісне явище, коли театр стає рідною домівкою для всіх, хто в ньому працює. А я зараз абсолютно щиро заявляю, що наш театр, це дійсно справжній дім для акторів.

Склад у нас невеликий, тому всі у нас зайняті багатьма справами. У нас немає окремо реквізиторів чи бутафорів. Ми все робимо самі своїми руками. Це та форма творчого існування, про яку я давно мріяв. Ми – група однодумців, де всі поважають одне одного, ніхто нікого не "плющить", не тисне, не примушує, ніхто не займається якимись інтригами. Відчувається, що це територія добрих, справді, в чомусь сімейних стосунків.

Театр-лабораторія Vie на Хортиці

Ви сказали, що акторів потрібно пестити, плекати і вирощувати як квіти, а виходить, що у вашому театрі зараз на них покладають обов'язки і технічного персоналу, тих самих реквізиторів і бутафорів.

– Та ніхто їх це не зобов'язує робити! Просто у нас актори самі повністю "збирають" свою виставу. Ніхто їх до цього не примушує. Але це правильне явище, коли актор сам собі готує реквізит, коли він сам усе перевіряє, ні на кого не сподівається і за все несе сам відповідальність. У нас ніхто нікому не каже, що він що повинен або зобов'язаний робити. Це розуміння природно виникає з необхідності. І те, що я теж беру участь у цьому процесі, для мене дуже важливо.

Для вас важлива оцінка вашої діяльності, припустімо, тими ж журналістами?

– Так, я був би радий, якби хтось зробив професійний розбір моїх вистав і дав їм обґрунтовану оцінку. Але у нас зазвичай просто дають анонс вистави з її анотацією або роблять інтерв'ю з режисером і на цьому все закінчується. Але ніхто не робить розбір вистави, ніхто її не аналізує.

А було б непогано, щоб запорізькі журналісти, які пишуть про театр, проявили себе як театральні критики, розібрали б і розклали по поличках ті вистави, які вони подивилися.

У моїй виставі "Неможливість" закладено щонайменше три сенси, які ясно проглядаються. Зокрема й про причину війни. Не про саму війну, а її причину – чому починаються війни, і що відбувається з людиною, коли вона потрапляє в цю атмосферу неможливості щось змінити. І мені б дійсно хотілося, щоб хтось із журналістів "пофілософствував" із цього приводу.

Є якісь особливості чи характерні риси у запорізьких глядачів?

– Є. І це не тільки моя думка, це відзначали багато гастролерів, які до нас приїжджали. Вони кажуть: "Знаєте, у вас публіка дуже стримана – її дуже складно "розгойдати".

Наші глядачі не поспішають відкрито висловлювати свої емоції. Я можу це заявляти, орієнтуючись, зокрема, на поведінку публіки на двох моїх прем'єрах, зокрема, і на виставі "Самотній Захід". Там багато смішних і комедійних речей, але ніхто з глядачів не поспішав якось проявляти свої емоції: сміятися чи посміхатись.

Я вважаю, що в нас шляхетна і вдумлива публіка, нашим глядачам немає сенсу просто показувати палець, щоб їх розсмішити. Наші глядачі самі здатні визначити те, що їм потрібно і цікаво, і відреагувати так, як вважатимуть за потрібне.

Фото з архіву Віктора Попова

Не пропустить

Понад 2000 фіктивних медпроцедур для поранених військових "провели" запорізькі лікарі 03.06.2025, 12:58 Мотоцикліст опинився під легковиком – кадри автотрощі в Запоріжжі 03.06.2025, 08:49