Три роки в окупації. Розлука з чоловіком. Хвора мати на руках і її загибель на очах. Син – військовий, тож постійний острах, що про це дізнаються. Разом із тим – сміливі суперечки із загарбниками: "Йдіть додому, хлопці. Вас тут ніхто не чекає. Квіти вам ніхто не дарує. Ви ж бачите". Пані Лариса переповідає виданню "Справжнє" хроніку окупації та своєї втечі.

Перші два роки дуже чекали на наших

У перші дні великої війни, коли українські військові ще тримали Василівку, більшість місцевих готували для них їжу. За спогадами Лариси, щодня вся Верхня Криниця возила захисникам їсти, вона сама – каструлю борщу.

Потім село опинилося під загарбниками, але селяни чекали на швидке звільнення.

"Лінія фронту була зовсім поруч. Ми чули "прильоти" з усіх боків. Ми знали, де наші перебувають, ми ж чекали на них. Перші два роки активно консервували, щоб допомогти – усе село було на такому етапі очікування. Потім уже зрозуміли, що не все так просто й треба розраховувати на себе", – зітхає жінка.

Окупанти активно забирали місцевих чоловіків, щоб змусити їх воювати на боці Росії, а також "відтискали" в місцевих житло.

"Якщо у дворі є хоч один чоловік, вони щодня ходили, як на роботу, щоб до чогось причепитися. Їм потрібні були чоловіки, а також хати з туалетом, душем, газовим опаленням. Коли вони бачили таку хату, починали чіплятися, щоб лише "викурити" жителів. Перший рік мій чоловік залишався з нами. І ми ночами не спали, прислухалися до звуків автівок", – розповідає жінка.

За рік чоловік усе ж таки виїхав, ще через василівський блокпост, бо залишатися було небезпечно.

"Уже їхній "референдум" був на носі, тож тиск на чоловіків посилювався. Я чоловікові кажу: "Давай, мабуть, виїжджай". У чому був – виїхав. Ніхто ж не думав, що це так надовго затягнеться. Я поклала йому ще спортивний костюм і пару трусів. Документи з собою взяв. Виїхав разом із сусідом на його автівці, тому що наша машина була оформлена на сина, а він військовий. Тож її не можна було показувати", – ділиться пані Лариса.

"Хлопці, хто вас сюди звав? Чого ви прийшли?"

Отже, на другий рік великої війни вона залишилася в окупації сама з маломобільною мамою, яка майже 10 років страждала на ревматоїдний артрит.

"Я її кинути не могла, як і виїхати з нею, тому залишилася. Ми так і вирішили: чоловік повинен виїхати, а я маю бути з мамою. Якщо з нею щось станеться, я виїду на машині, яка залишилася. У мене є посвідчення. Хоча ми боялися, що росіяни її заберуть, бо вони забирали все, що їм подобалося, або просто вбивали – полювали на людей, на цивільні машини. Ви пам’ятаєте, у центрі Василівки було багато кафешок? Так от із початку повномасштабної війни там стояли обстріляні авто", – розповідає жінка.

Згадує, що бачила на узбіччі мосту тіло одного з водіїв, яке дуже довго не прибирали.

"Він вибіг зі свого авто зі страху, і вони його застрелили. Рік ніхто той труп не прибирав… Він уже роздувся. Потім хтось накрив його простирадлом. А пізніше був ураган, і те тіло в простирадлі намотало на відбійник", – продовжує Лариса.

Жінка зізнається, що не могла стримувати себе в розмовах із окупантами. Хоч це було небезпечно, говорила їм різку правду. Тепер сама дивується, чому не боялася. Уникнути розмов було важко, адже російські військові ходили по хатах: якщо не відкривати – вибивали двері.

"От знову прийшли, і серед них молодий офіцер. Я кажу: "Хлопці, хто вас сюди звав? Чого ви прийшли?". "Ми вас пришли освобождать", – каже. Я: "Від кого? Йдіть додому, хлопці. Вас тут ніхто не чекає. Квіти вам ніхто не дарує. Ви ж бачите. Ви ж по селу ходите". Щось він ще намагався пояснити, а потім каже: "Ми ваших артилеристів накрили". Це він мені хвалиться. У нас на Лисій Горі були хлопці в обороні. Я кажу: "А чим ти хвалишся? Вони для нас герої. А ви – окупанти. Ви прийшли на чужу землю"… Вони на мене дивляться. У них у голові не вкладається та картинка, яку їм змалювали. Бо вони дійсно думали, що йдуть звільняти, мабуть. А потім він каже: "Ваш прєзідєнт під…рас". Я кажу: "А ваш?". Він каже: "І наш під…рас", – переповідає розмову з окупантами Лариса.

"Від мами залишився череп і три кістки"

Верхню Криницю обстрілювали постійно. Торік, 22 березня, ворожий "шахед" влучив у двір пані Лариси – здійнялася пожежа.

"Напередодні було передчуття, що нам "прилетить". Я подушки й ковдри перенесла у підвал. Думаю: якщо маму доведеться витягати, буде на що покласти. Я була на такому нерві, що ночами не спала. Але в ту ніч заснула. І в три години ночі мені "прилетіло". Прилетів дрон. Як шарахнув!" – каже вона.

Від вибуху загорівся бензобак автівки, пожежа швидко перекинулася на будинок. Лариса вибігла її гасити, але, на жаль, матір не вдалося врятувати – вона задихнулася.

Лариса фіксувала наслідки обстрілу й надсилала чоловікові в Запоріжжя. З мобільного телефону одразу все видаляла.

"Від мами майже нічого не залишилося… Будинок напівзруйнований. Я дістала опіки рук і сильний опік ноги – майже до кістки. Довго лежала в лікарні, але ногу вдалося врятувати. Дивом вдалося врятувати, бо нормальних ліків там немає – просто крейда замість них. Ви б знали, скільки людей померло за ці роки в селі, бо просто нічим їх лікувати", – ділиться пані Лариса.

Протягом кількох місяців Лариса не могла говорити, бо отримала ще й опіки легенів. Щоб поховати матір, довелося збирати гроші всім селом.

"Від мами залишився череп і три кістки… Але все одно треба було гідно поховати, а речі, які вона залишила (на похорон, – ред.), згоріли. Купила нові. Люди допомогли грошима, й шифер був у дворі – я його продала. Загалом це обійшлося мені приблизно у 40 тисяч гривень. Після похорону почала готуватися до виїзду", – розповідає жінка.

Пів місяця знадобилося на відновлення документів і ще кілька днів, щоб зібратися в дорогу.

Довга дорога до Запоріжжя

"Я дізналася через знайомих, що є люди, які займаються вивезенням. Взяла контакт і домовилася. Потім якийсь час жила у знайомих, щоб потай виїхати. Усім казала, що переїжджаю в Асіївку, щоб ніхто не знав, де я поділася. За день до виїзду мене вивезли у Василівку, там я переночувала, а наступного дня о 6 ранку ми виїхали в напрямку Мелітополя. 30 тисяч я заплатила за проїзд, але поки доїхала, курс долара змінився – довелося ще доплатити. 5 тисяч – за собаку, бо забрала маленького песика, і ще 5 тисяч – за перевантаж, бо в мене була "кравчучка" з речами й валіза", – розповідає Лариса.

Шлях через Донеччину, Луганщину, Росію й Білорусь зайняв три дні. За словами жінки, їхали і вдень, і вночі. Практично не спали, зупинялися лише на заправках. У маршрутці було зо десяток людей із різних окупованих міст і селищ.

Ларисі вдалося зберегти улюблену підвіску у формі тризуба, замотавши її у вузлик разом з іншими цінними речами.

"Ми їхали в об’їзд, не через Курськ. Проїжджали російські міста – Тулу, Липецьк, Вороніж. По дорозі бачила вказівник: "160 кілометрів до Москви”. Потім уже заїхали в Білорусь. Перетнули кордон. Ще 300 доларів мені обійшлося таксі до Києва. А вже там мене зустріли родичі", – ділиться жінка.

Зараз пані Лариса разом із чоловіком мешкають у Запоріжжі. Жінка допомагає волонтерам плести маскувальні сітки для військових і шукає постійну роботу.

Читайте також: Ішла пішки до Бердянська, ховався від БпЛА по хатах – історії переселенців у Запоріжжі

Не пропустіть

Запоріжжя зазнало атаки БпЛА – наслідки 27.03.2026, 07:07 Військові показали, який вигляд має Степногірськ на Запоріжжі 26.03.2026, 18:25