Пішов відлік четвертого року перебування у Польщі запорізької журналістки пані Інни Халеп. Там вона з жовтня 2022-го. Це був другий від’їзд із прифронтового міста. Вона його не планувала заздалегідь, але ключовим чинником стали діти – забезпечення їм нормального навчання, а отже – майбутнього.

Для проєкту "На зв’язку” біженка розповіла про від’їзд, нинішнє життя, усвідомлення того, що Україна вже ніколи не буде такою, як раніше, про певний страх через це, а також через різний досвід, який мають ті, хто поїхав, і ті, хто лишився.

У Запоріжжі діти чотири роки живуть без повноцінної школи

Уперше з Запоріжжя пані Інна евакуювалася одразу після початку великої війни, але вже за два з половиною місяці повернулася.

"Я думала, що нікуди не поїдемо більше. Бажання такого не було. Але потім в один момент усе змінилося… Я подумала, що пора змінити акценти і врешті-решт зайнятися дітьми”, – пригадує вона тодішній стан.

Та наголошує: жодного дня не пошкодувала, що виїхала вдруге.

"Моя дитина повноцінно ходила до школи у Запоріжжі тільки у першому класі, в шість років. І все. Потім COVID, війна і навчання онлайн. У Запоріжжі діти вже фактично живуть чотири роки без повноцінної школи. Коли в Польщі у нас питали, що там у вашій школі, я кажу: та немає там у нас "нашої школи”. Дитина практично там не вчилася, наша школа, перша вчителька тощо – вже тут, у Польщі”, – переповідає пані Інна.

Станом на жовтень 2022 року її молодшому сину, з яким жінка і евакуювалася, тільки-но виповнилося вісім років. Польщу як прихисток родина обрала цілком свідомо: там уже перебував старший син.

"Ця країна завжди була нам близькою, бо маємо польське коріння. Я неодноразово була у Польщі, трішки знала польську мову. Мій старший син ще до війни, після 9-го класу, поїхав на навчання до польського технікуму. Ми їхали до нього, щоб родина була максимально разом”, – пояснює біженка.

Евакуаційну дорогу називає більш-менш нормальною, бо знала, як добиратися. "Єдиний мінус – дві пересадки: у Львові та вже безпосередньо у Польщі”.

Нова робота – новий світ

Родина оселилася неподалік польсько-українського кордону в маленькому містечку Люблінського воєводства. Перший час жили на території костелу.

"Це було дуже мило і щиро, місцева спільнота при костелі все підготувала для комфортного проживання”, – згадує запоріжанка.

Утім, уже другий рік родина винаймає житло. Це – однокімнатна квартира з великою кухнею.

Пані Інна вивчила польську до рівня В2+, скориставшись, зокрема, безплатними можливостями, які надавали громадські організації. Діяли як стаціонарні курси, так і онлайн.

"Зараз таких програм значно менше, практично немає”, – зауважує журналістка.

З роботою перший час, за її словами, було важко, довелося жити на власні заощадження.

"Це невелике містечко, і тут шукають роботу й чимало осіб серед місцевого населення. Плюс усі доступні вакансії були зайняті українцями, які приїхали на початку 2022 року”, – розповідає жінка.

Утім, зараз вона працює в школі, роботою задоволена, відчула підтримку колективу, за яку щиро вдячна. Ця робота – новий для запоріжанки досвід. Як вона каже: "Школа – це інший для мене світ”.

"Власне, я ж хотіла зайнятися своїми дітьми, от і отримала професійну можливість... Я побачила працю у школі не зі сторони учнів чи батьків, а зі сторони вчителів. Світ виховання та педагогіки – як це працює. До цього я більше цікавилася психологією. Це близько, але інше. Колись у Запоріжжі один із директорів шкіл пропонував створити телепроєкт про шкільне життя, аби підвищити авторитет освіти та вчителів. Тоді чогось такого дуже мало було в нашому інформпросторі. І зараз я розумію, про що він тоді говорив і наскільки це важливо”, – ділиться пані Інна.

Коло спілкування біженки складають колеги в школі, польські друзі, українська спільнота.

"В українській спільноті ми намагаємося не втрачати можливість спілкування. Створюємо для нашої громади різні заходи, фактично своїми силами створюємо дітям свята. Нерідко запрошуємо і польські родини”, – розповіла вона.

Пані Інна сумує і за Запоріжжям, і за його людьми, і за своєю роботою на телебаченні, і за довоєнним життям. Тепер, здалеку, бачить чимало українських переваг.

"У Польщі є містечка, де багато осіб старшого віку з весни по осінь, а навіть і взимку (!) їздять на велосипедах. І не для здорового способу життя, а банально – через відсутність громадського транспорту. Його ліквідували, бо він не окупається. І це є проблемою не тільки для осіб пенсійного віку, а й для жінок з дітьми. Тобто не все, що є у Європі, потрібно копіювати, а тим більше наводити як приклад, бо всюди різні обставини та своя передісторія. Коли я розказую, що у Запоріжжі громадський транспорт безоплатний для пенсіонерів, – це викликає захоплення”, – ділиться вона.

А згадуючи про проєкт із облаштування велодоріжок у Запоріжжі, додає:

"Зробити велодоріжки – лише пів справи. Діти, які їздять на велосипедах від 11 років без батьків, складають у школах Польщі іспит на знання елементарних правил дорожнього руху й отримують "велосипедну картку”. Її можуть вимагати від дитини поліціянти. Розумію, що зараз цей приклад не зовсім актуальний, але ж сподіваюся, що все ж таки ми повернемося у мирне життя та будемо знову дискутувати про розвиток інфраструктури”.

Звісно ж, бачить жінка і польські переваги, хотіла б, аби Україна "запозичила” відсутність у великих масштабах корупції, чистоту, ввічливість.

"Наприклад, люди вітаються з присутніми, коли заходять до крамниці, аптеки чи до салону автобуса. Колись моя дитина запитала: для чого вітатися із незнайомими людьми? Ми ж їх не знаємо?” – розповідає українка.

Їй подобається безпека на дорогах – "пішоходи у пріоритеті” – та відсутність шкільних поборів.

"У школах не збирають з батьків кошти на ремонти й штори (одні й ті самі висять упродовж багатьох років). Ремонт – скромний, ніхто не вимагає "євроремонтів”. При значно вищому рівні життя у навчальних закладах стіни у класах та в коридорах просто пофарбовані фарбою. І всім усе ок. І батькам, і вчителям. Акцент зроблений на техніку та забезпечення: від туалетного паперу до розвивальних ігор, дидактичних матеріалів. Усі платять податки і відповідно мають нормальне забезпечення освітніх закладів”, – наголошує журналістка.

Або Запоріжжя, або Польща

Жінка чесно зізнається: думки про повернення викликають певний страх, бо "все змінилося”.

"Це повернення вже в іншу реальність, уже ніколи не буде, як було. Прожитий різний досвід. Він драматичний у більшості випадків – і у тих, хто залишився, і у тих, хто поїхав, але все ж таки різний”, – ділиться вона.

У пані Інни в Запоріжжі залишилися батьки, які не хочуть виїжджати ні за яких обставин. Для неї самої Запоріжжя – єдине місто в Україні, де вона хотіла б жити.

"Часто згадую, як моя польська приятелька розказувала про своїх бабусю та дідуся. Вони вирішили повернутися до Польщі з евакуації після завершення Другої світової війни. Знали, що буде важко і трудно, але – тільки до Польщі. Мене цікавить тільки Запоріжжя. Бо по факту мені все одно, де винаймати житло: чи в Польщі, чи в іншому місті України. Немає сенсу знову кудись їхати. Починати вкотре життя з нуля не маю ні сил, ні бажання. Тому або Польща, або Запоріжжя. Я буду там, де будуть найдорожчі та найрідніші для мене люди”, – ділиться запоріжанка.

Однак саме зараз відповіді на питання, чи повернеться і коли, вона не має.

"Знаю чимало історій, коли молоді польські подружжя разом виїжджали, п’ять–десять років жили та працювали у США, Великій Британії, Німеччині, а потім народжували дітей та поверталися до Польщі. Тому хтось повернеться до України за першої можливості, а хтось – за пару років. І якась частина людей залишиться. Головне – аби було куди повертатися”, – розмірковує вона.

Пані Інна уважно стежить за тим, що відбувається в Запоріжжі, але вже як пересічний споживач новин. Що лишається за лаштунками міського життя, не знає.

Світлини надані пані Інною Халеп

Учасники проєкту переважно відповідають на письмові запитання видання "Справжнє"

Не пропустіть

Що цікавого у Запоріжжі 20–21 грудня: афіша подій від "Справжнє” 19.12.2025, 17:31 "Космос" у Запоріжжі третій день потерпає від атак РФ – кадри і свідчення 19.12.2025, 15:19