Майже чотири роки мешкає в Нідерландах, селі біля міста Медемблік, журналістка із Запоріжжя Дар’я Лисиця. Чимало розповідає про це у соцмережах, зокрема про те, що змогла повернутися в професію. А навряд комусь це складніше, аніж журналістам, робочий інструмент яких – мова.

Для проєкту "На зв’язку" 35-річна українсько-голландська медійниця розповіла про випробування від’їздом, спробу почати життя "з нуля" та поділилася роздумами щодо повернення.

"Місць немає": евакуація з Запоріжжя

Від’їзду з України вона не планувала. Єдиним бажанням було захистити дитину: на початок повномасштабної війни її доньці Єві виповнилося 10 місяців.

Спочатку родина – пані Дар’я, її чоловік із донькою – шукали прихистку в Хортицькому районі Запоріжжя. Потім пристали на пропозицію подруги поїхати на захід країни.

Родина зібрала речі, вважаючи, що це максимум на пару тижнів, і 12 березня 2022 року рушила з евакуаційною колоною на захід.

Їхали доволі великим гуртом: пані Дар’я, її чоловік, донька, мама, яка хотіла супроводити їх до місця та повернутися, подруга з родиною – чоловіком, трьома дітьми, молодшому з яких було два роки, її мама та свекруха. Загалом, 11 людей.

"У перший день ми були в дорозі майже 12 годин. Заздалегідь забронювали готель в Умані, але потрапили в жахливу пробку на в’їзді до міста. Пам’ятаю, як плакала, коли доводилося міняти дитині підгузок на морозі... Через кілька годин у заторі подруга вирішила зателефонувати в готель і уточнити, що ми вже під’їжджаємо. Але адміністратор сухо відповіла: "Місць немає" – і поклала слухавку. Це була справжня паніка, бо знайти щось інше для 11 людей було неможливо. Ми почали обдзвонювати всі готелі в окрузі. Випадково зателефонували в гостинний дворик, і нам запропонували зупинитися в них безкоштовно", – згадує запоріжка.

Зупинившись там, родина почала шукати житло в оренду, але за нього просили стільки грошей, скільки у запоріжців було.

"Після кількох днів вагань ми все ж вирішили виїжджати за кордон. Пам’ятаю, як усі плакали перед прощанням із нашими чоловіками. Чоловік постійно обіймав доньку. Він не знав, чи побачимося ми ще колись", – розповідає пані Дар’я.

"Не могла згадати, коли востаннє їла"

Найближчий кордон був із Молдовою, але там не вдалося знайти табору для біженців, тож запоріжці купили квитки до Румунії.

"Там ми кілька днів жили в гуртожитку, але місцеві волонтери порадили їхати далі. У Румунії на той момент не було жодної програми підтримки для українців, але вже було зрозуміло, що додому ми скоро не повернемося... На той момент авіакомпанія WizzAir надавала українцям безкоштовні квитки Європою. Так сталося, що ми забронювали місця до Нідерландів. Якщо чесно, я тоді навіть толком не розуміла, де вони розташовані. Тож це була чиста випадковість", – зауважує молода жінка.

Дорога виявилася надзвичайно важкою, за тиждень біженка, яка продовжувала годувати дитину грудьми, втратила 7 кілограмів ваги.

"У Румунії мене запитали, коли я востаннє їла, а я не змогла згадати. Там я вперше за довгий час подивилася в дзеркало й побачила, що постаріла на кілька років. Це було страшно", – згадує вона.

У Нідерландах запоріжці спочатку потрапили до розподільчого центру в Ейндговені. За словами пані Дар’ї, там було дуже-дуже холодно. І йдеться не лише про температуру повітря. Українці, які вже були у центрі, ставилися до новоприбулих як конкурентів на житло, тож атмосфера була відповідною.

"Нідерландські волонтери приготували для нас удома макарони та салат і принесли в притулок, щоб нагодувати з дороги. Це стало черговим каменем спотикання, бо інші люди в цьому притулку їли лише снеки й булочки, а готувати там було заборонено. Після того як через стінку (а замість стін там були звичайні простирадла) в ліжечко моєї доньки прилетів черевик на підборах, а потім до кімнати зайшов якийсь підліток і почав щось шукати, я не витримала. Я довго плакала, як у дитинстві, надривно. А потім сказала своїм, що або ми їдемо далі на північ (на той момент Північна Голландія лише починала приймати біженців), або назад додому", – продовжує історію запоріжка.

"Квіти й цукерки на столі": новий дім

Уже о сьомій ранку наступного дня родина була на вокзалі та невдовзі дісталася центру в Алкмарі. Він виявився комфортним, біженців нагодували, зігріли й дуже швидко допомогли з розподілом. Так Дар’я з донькою і мамою опинилися в селі неподалік Медембліка.

"Мені з мамою та донькою дісталася невелика кімната на першому поверсі. Коли ми зайшли, я побачила квіти й цукерки на столі. У холодильнику був мінімальний запас їжі. Тоді я нарешті усвідомила, що можу розпакувати валізу, а не витягувати з неї по одному підгузку. Ось тоді ми й видихнули. Одна з нідерландських волонтерок принесла цілу коробку іграшок для Єви. Я від усього намагалася відмовитися, бо мені здавалося, що для мене й так уже зробили занадто багато. Але вони мене не слухали", – посміхається пані Дар’я.

Але навіть і цим голландська гостинність не обмежилася. Молодій жінці запропонували одяг, "буквально завалили речами", як згадує вона. Саме тоді запоріжка дізналася, що схудла на три розміри. А ще за деякий час, коли маленькій Єві виповнився рік, її прийшли вітати з квітами та подарунками.

"Зовсім незнайомі мені люди – місцеві, які просто оформлювали документи й запам’ятали дату. Це було дуже зворушливо. Тож нас прийняли не просто добре, а як рідних", – підсумовує знайомство з Нідерландами жінка.

Відмивала кухню: "Невже це моє майбутнє?"

В Україні пані Дар’я 12 років працювала на телеканалі і мріяла повернутися в професію. Перепустка – мова. Тож вона взялася за вивчення з усім завзяттям. Перша робота в Нідерландах, помічницею кухаря, лише надавала цілеспрямованості.

"Я почала працювати у 2023 році, коли стало можливим віддати дитину в садок. Спочатку влаштувалася в Медембліку до ресторану помічницею кухаря. Я їм дуже вдячна за те, що вони взяли на роботу людину без досвіду й без знання мови (англійська в мене дуже погана). Я пішла працювати насамперед тому, що хотіла бути в нідерландському середовищі й так швидше вивчати мову. Робота була дуже важкою, іноді по 10-11 годин без можливості присісти. І щоразу, коли ввечері ми відмивали кухню, я думала: "Невже це моє майбутнє?". А потім поверталася додому й від злості ще старанніше вчила мову", – згадує медійниця.

Паралельно вона розсилала резюме в різні медіа, вважає: відправила не менше сотні.

"Аж поки одного разу не отримала, здавалося б, уже стандартну й звичну відмову: "Дякуємо за відгук на вакансію, ви нам не підходите". Але трохи нижче була фраза: "Нас зацікавило ваше резюме, чи не хочете приїхати познайомитися?". Звісно ж, я поїхала. Мене запросив головний редактор новин… Запитав, чи можу я робити програму про українських біженців. Я, звісно ж, одразу погодилася", – розповідає запоріжка.

Її рівень нідерландської тоді був А2, але біженка продовжувала навчання. За якийсь час редактор повідомив, що домігся державного фінансування проєкту. За словами журналістики, усі телеканали в Нідерландах фінансуються державою. Ця розмова відбулася в травні, а вже з вересня жінку чекали на роботі. Вона побоювалася, що до осені про неї забудуть, але з червня все вже "закрутилося", і вона підписала свій перший контракт.

"Пам’ятаю, мені сказали: "Покажи, що ти вмієш. Ми ні в чому тебе не обмежуємо". Я дуже старалася. Мені надзвичайно пощастило з моїм ментором... Він пояснював нюанси роботи, вчив мене нідерландської, їздив зі мною на зйомки й став мені хорошим другом. Саме він змусив мене повірити в себе й переконав, що попри дрібні невдачі, я – чудова журналістка, якій просто потрібно трохи більше часу. Я багато чому вчилася з нуля, бо тут журналістика зовсім інша. Наприклад, я опанувала роботу з камерою (кількома видами камер)", – ділиться журналістка.

Коли її пів річний контракт на телебаченні завершився, керівництво запропонувало продовжити співпрацю.

"Так я знову відчула себе у своїй стихії. Після проєкту про українців я перейшла працювати до новинного відділу, щоб більше спілкуватися з нідерландськими спікерами й вдосконалювати мову. З грудня минулого року повернулася до відділу власних проєктів і займаюся новою авторською програмою. Вона буде про безпеку Північної Голландії. Тема мені дуже близька й цікава, тож я із задоволенням продовжую робити те, що люблю", – зауважує вона.

До роботи неблизько – майже три години в один кінець, але пані Дар’я має можливість періодично працювати з дому.

Нідерландську за цей час вона майже опанувала: закінчує рівень B2, що вважається вже академічною підготовкою.

"Ще півтора року тому сказала б, що повернуся"

Жителька Запоріжжя продовжує мешкати в селі з донькою та мамою – в одній кімнаті на трьох. Каже: добре, що житло взагалі є.

Коло спілкування медійниці – колеги-нідерландці. Також вона підтримує зв’язок із друзями й родиною, які залишилися в Україні.

"Багато що змінилося, з багатьма зв’язок втрачено. Але тих, хто залишилися, я ціную найбільше", – зауважує запоріжка.

Вона ностальгує за минулим життям: спогадами, людьми, містом, колишніми колегами. Зізнається, часто уявляю, як приїде до Запоріжжя і зайде в гості на телеканал. Сумує навіть за "Сільпо".

У Нідерландах більш за все пані Дар’ї подобається ставлення людей одне до одного.

"Усі допомагають одне одному просто так, бо можуть. Наприклад, до доньки приходить жінка, Карла, читати їй казки нідерландською, щоб Єва швидше вивчала мову... Карла робить це абсолютно безкоштовно, бо хоче допомогти. Є пенсіонери, які водять маршрутку там, де погане транспортне сполучення. І вони теж роблять це безкоштовно. Нам варто було б повчитися такої взаємопідтримки й взаємовиручки", – ділиться українка.

Питання повернення, відповідь на яке раніше здавалася дуже легкою, стало тепер для молодої жінки складним.

"Повернутися – означає забрати в доньки її звичний світ. Бо для неї Нідерланди вже стали домом, у неї тут друзі і, чесно кажучи, більше можливостей. Тому я ще не знаю, який вибір зроблю, коли прийде час… Ще півтора року тому я б, не замислюючись, сказала б, що повернуся. А зараз я сумніваюся з кількох причин. Припустімо, бойові дії будуть зупинені по лінії розмежування. Наше місто дуже близько до лінії фронту. Де гарантія, що за кілька років бойові дії не почнуться знову? Я б дуже хотіла приїхати додому разом з Євою, нарешті познайомити її з бабусями. Хотіла б побачитися з друзями. Але зроблю це лише тоді, коли буду впевнена в безпеці", – ділиться вона.

У Дар’ї залишається цілою квартира в Запоріжжі, де зараз мешкають родичі, яким вдалося виїхати з окупації. Біженка щодня стежить за новинами із Запоріжжя та України загалом.

"Найстрашніше – дивитися фото після обстрілів. Страшно побачити знайомі будинки, де живе хтось із друзів. Оце я, мабуть, відстежую найбільше. Цікавлюся й політичними новинами, але це радше відлуння минулої роботи – інакше я вже не можу", – закінчує пані Дар’я Лисиця розповідь.

Світлини надані пані Дар’єю Лисицею

Учасники проєкту переважно відповідають на письмові запитання видання "Справжнє"

Не пропустіть

"Маленьке таке, а скільки горя наробило": свідчення запоріжців про атаку БпЛА 30.01.2026, 14:17 Окупанти просунулися біля запорізького Степногірська, – ISW 30.01.2026, 13:35