Із отцем Олександром Богомазом зустрічаємось в його парафії в Запоріжжі – храмі Святого рівноапостольного Володимира Великого Української греко-католицької церкви Донецького екзархату. Храм розташований за кілька десятків метрів від колишнього будинку культури ім. Кірова та неподалік від уже демонтованого пам’ятника цьому діячеві. Неабиякий символізм: згадки про комуністичного богоборця щезли з запорізької мапи. А храм – ось.

Храм Святого рівноапостольного Володимира Великого

Поряд ведуться якісь будівельні роботи. Невже і тут був "приліт"? Отець Олександр заспокоює: кількість вірян у парафії збільшується, тож доводиться розширюватися.

Храм Святого рівноапостольного Володимира Великого

Панотцю 36 років. До того як присвятити себе церкві, він був учителем історії. Більшу частину життя провів у Мелітополі, звідки був змушений виїхати за деякий час після окупації міста російськими військами. Тож "Справжнє" розпитало отця Олександра про життя в Мелітополі до і після повномасштабної війни, стосунки між церквами, сьогоднішню діяльність, війну, віру, вірян та ставлення до священників.

Отче, питання, яке ставлять вам, певно, дуже часто: як ви вирішили стати священником?

– У 2016 році я прийняв свячення в Мелітополі. До того, у 2015 році, було дияконське свячення. У мене віруючі мама та бабуся, і мене, і мого молодшого брата виховували у вірі. Ми не були ідеальними. Я, дійсно, намагався ходити до церкви, я вірив, що Бог є, але жив так, як потрібно мені, а не Богові. Взимку 2011 року я познайомився зі греко-католицьким священником у нас, в Мелітополі. Його звали Петро Криницький. Біля нього сформувалася невеличка спільнота молоді, п’ять чи шість хлопців.

На той час я ще був студентом Мелітопольського педагогічного університету, але вже працював у школі. Саме зустріч з отцем Петром стала дороговказом до Київської Трьохсвятительської духовної семінарії. У 2016 році, закінчуючи навчання, вихідними вже вів служби в Мелітополі. Від самого початку – виключно українською.

Олександр Богомаз у храмі

Як до української мови ставилася ваша паства та взагалі мелітопольська громада?

– У Мелітополі бути українцем, сказати просто "я українець" до 2014 року було непопулярно, говорити в побуті українською мовою було непопулярно. Вдягнувши вишиванку, можна було почути десь схвальні вигуки, а десь образливі. Але "русская весна", яка, слава Богові, тоді не вдалася в Мелітополі, змінила місто. З 2014 року почався новий відлік в його історії.

Можна припустити, що ці зміни торкнулися не всіх і не всіх потішили. Як відбувалось ваше спілкування з "колегами" московської церкви? Яким було їхнє ставлення до інших конфесій?

– Вони завжди були зверхніми… Наприклад, у нас була міжконфесійна рада, яка об’єднувала представників різних конфесій. До неї, зокрема, входив і священник УПЦ МП. Якось він запросив нас на якусь конференцію... Захід відбувався у 2021 році в мелітопольській бібліотеці. Із міжконфесійної ради ніхто не захотів туди йти, а я вирішив, що піду, подивлюся. В результаті мені навіть не дали місця, де сісти, – так і простояв у кутку весь час. Потім на мене накричали, що я, мовляв, зайняв місце для паркування одного з "мажорних" батюшок, хоча воно не було підписане.

І так у всьому… Наша міжконфесійна рада намагалася з ними спілкуватися, а у відповідь – зверхність та лицемірство. На жаль, так було.

Але якісь зміни у стосунках між різними релігійними спільнотами та московською церквою відбувалися?

– Вони (УПЦ МП, – ред.) були сильні, коли їх підтримувала місцева влада. Коли вони почали втрачати свої позиції при владі, це з 2014 року потихеньку починалося, то вже нагору виходила міжконфесійна рада. Наприклад, раніше було якесь свято в місті, і там стояли одні московські попи. Потім прийшов час, коли на таких святах стояли представники міжконфесійної ради, греко-католики, римо-католики, ПЦУ, протестанти. Але московський патріархат на ці заходи не ходив.

Міжконфесійна рада християнських церков Мелітополя. Фото: facebook.com

Чи велика кількість людей до 2022 року були дійсно віддані московській церкві в Мелітополі? Чи багато підтримували її наративи, які можна було почути під час служб?

– До них (УПЦ МП, – ред.) людей багато не ходило, але ті, хто ходив, то були жорстко прозомбовані люди. Чи мали вони вплив у місті серед християн? Ну, якщо брати християн, то найбільше було протестантів. Саме вони формували моральний образ міста. А якщо взяти "православних атеїстів", то їх, звичайно, була більшість.

Наскільки сильно, на вашу думку, погляди людей змінило повномасштабне вторгнення Росії, та у чому саме проявлялися ці зміни?

– Багато людей після початку повномасштабної війни та окупації приходили до парафії та казали: "Ми в шоці, що коїться?". До мене прийшов один чоловік, який усе життя займався запчастинами, мав бізнес із росіянами, говорив російською. Після початку великої війни в нього наче очі відкрилися, він почав говорити українською, почав ходити до нашої церкви, сповідатися. І це не поодинокий випадок, приходили навіть сім’ями. Зауважте, що все це вже було в окупації, і подекуди говорити українською було навіть небезпечно, але люди починали нею говорити.

За понад пів року після окупації, 21 вересня 2022 року, я вінчав одну пару. Їм було приблизно по 55 років. Вони прожили все життя невінчані, хотіли сповідатися, проте невінчані, згідно з канонами, не можуть сповідатися. Тож пара вирішила повінчатися. Коли я їх повінчав, то це було свято для цілої парафії, особливо на фоні війни. Тоді при церкві ми зробили невеличке застілля, співали українських пісень…

А чи не думали ви стати до лав українського війська як капелан?

– Кожен військовий дає присягу, також це роблять священники. Я також давав присягу. У мене є єпископ, якому я підпорядковуюся. Як і військовий не може щось робити без команди, так і я не можу приймати деякі рішення без схвалення єпископа. Так само я не можу залишити свою парафію. Якщо я це зроблю, і, знову ж таки, якщо порівнювати цей вчинок з військовою службою, то це буде щось схоже на СЗЧ (самовільне залишення частини). Тож я поки залишаюся в парафії. Але це питання для мене завжди відкрите.

Олександр Богомаз у храмі

Зараз чимало священників у той чи інший спосіб допомагають фронту. А ви?

– Я намагаюся максимально весь свій вільний час присвятити військовим. Так, я не є штатним військовим капеланом, але я буваю в таких місцях, де про капеланів навіть не знали і не чули, де вони не бувають.

Бачу в багатьох наших захисників велику втому, але водночас я бачу в них прагнення за щось зачепитися в цьому житті. Мені здається, що на сьогоднішній час військові – це категорія, яка найбільше страждає в Україні. Вони, безумовно, потребують особливої уваги.

Один з військових мені каже: "Ви бачили коли-небудь кардіограму?". Я кажу: "Звичайно, бачив". Він питає далі: "А що ви там бачили?". Я відповідаю: "Звичайні лінії, імпульси, вгору-вниз". А потім він сказав дещо, що мене зачепило: "Так от знайте, ви – це той імпульс, коли ви сюди приїздите. А тепер подумайте, що буде, коли цього імпульсу не стане".

Бували якісь непорозуміння з військовими?

– Я стикався з таким, що мене матюкали, ледве не хотіли бити, а потім ми разом пили каву, та хлопці мені сповідалися. Розповім одну з таких ситуацій.

Я намагаюся завжди ходити в одязі священника, не в цивільному одязі, щоб було видно, що я священник. Дехто може сприйняти це як подразник або навіть провокацію. І дехто починає: "А батюшка іде, "почьом опіум для народу?" або щось подібне. Починаються розповіді, що, мовляв, знаємо ми цих батюшок, їм аби грошей заробити та горілки випити. Дехто навіть пропонував побитися. Я завжди відповідаю: "Ви знаєте, я цілком із вами згоден, це все, що ви кажете, – це є велика біда для церкви".

Я завжди проваджу думку серед наших військових, що ви захищаєте не тільки людей та землю, а й церкву, і не тільки в окопі, а й коли не приймаєте зловживання духовенства, яке в житті зустрічали.

На жаль, образ священника подекуди спотворили самі священники, але не всі такі. Я кажу нашим захисникам: "Ісус Христос віддав своє життя, щоб ми мали життя вічне. Ви ризикуєте своїм життям, щоб ми могли жити в Запоріжжі, і ми дуже вам вдячні". Практично завжди після цього ставлення змінюється.

А чи доводилось вам робити щось нестандартне, аби підтримати захисників?

– Психологи попросили мене приїхати в один підрозділ в одне з сіл, воно, до речі, вже в окупації. Мене одразу почали лаяти бійці, мовляв, я приїхав для того, аби відспівувати їх як майбутніх "двохсотих".

Хлопці, до яких я приїхав, нещодавно відійшли з позиції. Відійшли дуже важко, один з їхніх побратимів не зміг вчасно відійти та фактично стікав кров'ю на позиції. Вони не могли забрати його через обстріли.

Зрозуміло, що в хлопців був дуже високий рівень агресії та розчарування. І я просто був разом з ними, іноді говорив, іноді просто мовчав.

Згодом ми помолилися, а потім вперше в житті зробив загальне відпущення гріхів та причастив хлопців…

Ситуація повністю змінилася. Початок був один, і якби я відреагував як звичайна людина, то нічого гарного не сталося б. Але я намагався показати, що є Бог. Показати хлопцям, що я розумію, що наступного разу ми можемо не побачитися не тому, що нас розведе доля, а тому, що будь-хто з нас може загинути… Але я прийшов до вас сказати, що й смерть – то не кінець.

Храм Святого рівноапостольного Володимира Великого

Отче, церква завжди була могутнім інструментом впливу на людей. Як ви вважаєте, чи має влада використовувати церкву у власних інтересах, якщо це принесе користь суспільству?

– Якщо в Україні церква, будь-яка, стає інструментом держави або політиків, це буде та сама історія, як і в Росії. Церква має бути незалежною, церква – це голос сумління. Це не інструмент. Щойно церква починає займатися політикою, втручається в державні справи, у неї з’являються свої політичні інтереси.

Чи має церква виховувати політиків? Так. Бо церква має виховувати всіх громадян, усе суспільство. Бо церква – то є громадяни, це не будівля і не структура.

Відповідно, на мою думку, наскільки люди є справжніми християнами, настільки в нас добре громадянське суспільство, настільки в нас добрі політики. У католицькій церкві, не тільки в греко-католицькій, а взагалі в католицизмі, є соціальна доктрина, і там досить великий розділ присвячений політиці. В ній говориться, що політик має служити не власним інтересам, а дбати про добробут суспільства. Тобто наскільки політик буде справжнім християнином, настільки він буде дбати про людей. Звичайно, він не може сподобатися всім, але він намагатиметься принести якнайбільше добра.

Як це – бути священником, особливо в такий важкий для всього народу час?

– Бути священником, військовим чи цивільним, це означає – вміти тримати удар. Це означає бути в чомусь схожим на смітник, куди людина може вилити свій негатив. Але я не маю потім сам виливати цей негатив далі, я віддам його Богові в молитві.

І коли людина виливає свою зневіру і зло – це круто. Це означає, що людина ще шукає Бога, але якщо людина просто відвертається та йде… Треба молитися за цю людину.

З мого досвіду, навіть ті люди, які втрачали віру, просто доходили до межі, до певної стелі своєї віри на даний час. І тут або ти проб’єш цю стелю та зміцнишся у вірі, або зупинишся та згодом підеш донизу.

Якщо ти переходиш на новий ступінь віри, то ти одразу бачиш: "То ось воно як, Бог – інший, не такий, як я уявляв, Він чує мене, любить мене і моїх". І це трапляється щоразу.

Не пропустить

Зневіра не є відмовою від Бога: бесіда зі священником УГКЦ у Запоріжжі 07.08.2025, 18:01 Наслідки пожежі показали на запорізькій Хортиці 07.08.2025, 17:53