Ланцюжок із трьох селищ – Балабине, Кушугум, Малокатеринівка – розтягнувся вздовж берега бувшого Каховського моря. Колись один з наймальовничіших куточків Запорізької області, з омріяними земельними ділянками біля заток, більше ніколи не буде таким, як раніше. Зовнішній вигляд, екологія, демографія, економічне спрямування, уклад життя – те, що не знищено війною, геть нею перекроєне.

Якщо хочете – це така собі модель України, яка зараз проходить глобальну трансформацію. Навіть якщо її не всі помічають. Але тут, у Кушугумській громаді, всі зміни кидаються у вічі через їхню концентрацію на невеликій території.

Звісно, з поправкою на те, що це ще й прифронтова зона. У Малокатеринівці, яка з трьох селищ найближча до лінії фронту, немає вже чверті будинків і жодного приватного підприємства.

Очільник об’єднаної громади, попри це, намагається тримати удар. Як і належить у боксі, якому він віддає перевагу перед іншими видами спорту. Пояснює: настрій влади жителі вловлять миттєво, якщо відчують невпевненість – поїдуть. А донори зменшать підтримку. Тож голова одночасно і розв’язує теперішні проблеми, і презентує міжнародним партнерам проєкти майбутнього.

Але гіркота все одно проривається: "Якби не ця клята війна, наша громада була б у топі", – каже він. Але швидко виправляється: "Вона і так є в топі…".

Про те, у чому саме громада попереду, які зміни її спіткали, як пристосовуються до них мешканці, чи очікують на погіршення ситуації, "Справжнє" розпитало голову Кушугумської громади Володимира Сосуновського.

Усі підприємства розбиті

Пане Володимире, почну з головного. Яка безпекова ситуація в громаді та як вона змінилася за останні три роки?

– Краще не стає. FPV-дрони, "баби-яги", інші безпілотники – усе це прилітає регулярно. Наприклад, у Малокатеринівці "баби-яги" розбили три будинки. Але й не патова ситуація. Не гірше, ніж у Запоріжжі – хіба що туди FPV не долітають.

Навесні росіяни знищили трансформаторну підстанцію, яка забезпечувала електроенергією Балабине, Кушугум, Малокатеринівку та частину Веселянки. Довелося повністю відновлювати роботу. Тепер працюємо на двох нових підстанціях. Натягнули антидронові сітки, зробили мінімальний захист – дві "ефпівішки" вже там застрягли. Повторення березневого відключення світла й води вдалося уникнути.

Наслідки обстрілів. Фото: facebook.com/volodimir.sosunovs.kij

Тобто наслідки весняних обстрілів уже ліквідували?

– Так. Велика подяка Запоріжжяобленерго й місцевому РЕМу, особливо керівнику Олексію Мазному. Люди працюють без страху – навіть після того, як у сусідній громаді поранили їхнього колегу.

Звісно, Малокатеринівка залишається вразливою, але РЕБи допомагають. Якби не вони – половина селища вже була б зруйнована. Зараз там пошкоджено 25% житлового фонду і 560 будинків по всій громаді – це десь 7% від загальної кількості.

А щодо підприємств?

– Постраждало багато. "Прилітало" по майонезному й оцтовому заводах. Знищені кінноспортивна школа, картонна фабрика, м’ясопереробний завод, СТО для великовантажної техніки – в останню влучив "Іскандер". Усе це – робочі місця, розвиток. Підприємець, який вкладав кредитні гроші, усе втратив.

Проблем додає й мобілізація. Наприклад, закрився "Діабаз" – одне з найбільших підприємств із виробництва пам’ятників, бо більшість працівників мобілізовані, а сам об’єкт зазнав обстрілів.

Втім, є й ті, хто тримаються. Оцтовий завод працює, забезпечує роботою понад 100 людей. Це важливо.

Як воєнна ситуація позначається на настроях у громаді?

– Ми добре розуміємо: якщо влада почне панікувати, то це швидко передасться людям. А далі – хаос. Тому навіть коли навесні сім FPV-дронів прилетіли зовсім поруч, ми не припиняли роботу. Казав своїм: щойно ми поїдемо – люди це помітять. І почнуть тікати. Ми цього не можемо допустити.

Хоча я часто у відрядженнях – усе має працювати.

Їздив у Польщу – залучили допомогу для пожежників. У Чехії підписуємо меморандум про співпрацю. Європейські партнери дуже підтримують, особливо "U-LEAD з Європою": завдяки ним отримали техніки на понад 800 тисяч доларів – трактори, навантажувачі, соціальне таксі, мікроавтобуси.

Техніка дуже потрібна для ліквідації наслідків обстрілів. Якщо будинок зруйновано – привозимо мобільний контейнер ("човник"), куди люди складають усе вціліле. Потім техніка централізовано вивозить уламки й сміття.

Маємо показувати людям: тримаємо ситуацію під контролем. Це допомагає залучати й нову міжнародну допомогу.

Я впевнений: ми – серед лідерів за обсягом міжнародної допомоги в області. Лише від Фонду Говарда Баффета за три роки нам передали 200 тисяч продуктових наборів. Але працюємо з багатьма фондами. Бігаємо, шукаємо, залучаємо – говоримо: "У нас усе гарно, усе спокійно".

Як визначають, хто отримує допомогу?

– Це вирішує донор. Наприклад, організація каже: хочемо допомогти людям з інвалідністю першої групи. Ми надаємо їм списки – вони самі зв’язуються, перевіряють і видають.

Допомога потрібна через погіршення добробуту?

– Із громади виїхало до 30% людей. Натомість приїхали переселенці – з Василівки, Приморського, Кам’янського. Вони потребують підтримки, і ми намагаємося її забезпечити.

Чи не боїтеся подальшого погіршення безпекової ситуації та нового відтоку людей?

– Я оптиміст. Тим паче, що відтік дітей із батьками значно зменшився після відкриття нашого укриття-школи. Це об’єкт подвійного призначення, розрахований на тисячу учнів у дві зміни. Цього року в кожній зміні навчалися по 370 дітей. Конструкція витримає навіть "Іскандер" чи КАБ.

У Кушугумській школі облаштували ще одне укриття – там щодня навчалися понад 150 дітей. Маємо план евакуації, закупили один шкільний автобус, готуємося придбати ще один у співфінансуванні з державою.

Зараз у громаді є два постійно відкриті укриття – у Кушугумській та Балабинській гімназіях. У Малокатеринівці укриттів практично немає, лише в садочку – максимум для 50 осіб. Загалом наші укриття можуть прийняти до 2000 людей.

Маємо добровільне формування цивільного захисту. Фонд "Ротарі Запоріжжя" і Червоний Хрест передали реанімобіль, ми його дообладнали. Місцевий фонд "Довгаль" організовує чергування й евакуацію – зокрема з Малокатеринівки. Вони ж забирають ветеранів війни, які повертаються з фронту, зі шпиталів. Нещодавно зустрічали хлопця без обох ніг – привезли його з вокзалу "Запоріжжя-1". Ми забезпечуємо пальне, решту – вони самі. Люди працюють цілодобово, навчені, відповідальні.

Ми більше не сільська територія

Розумію, що наступне питання вам ставлять приблизно всі, але… Що змінилося для громади зі зникненням Каховського водосховища?

– Це трагедія. Для розуміння її масштабу треба тут жити. Приїжджали до нас італійці, журналісти, науковці, – казали: "У вас тепер ландшафтний парк на 100 тисяч гектарів!" А хто ним гулятиме? Це все треба розмінувати. Снаряди всоталися в ґрунт ще тоді, коли була жижа. Це, як після Другої світової: копнеш погріб – а там ракета.

Вербовий ліс на місці Каховського моря. Фото: Ганна Куземко

Втрати величезні. Найперше – туристична привабливість: зникли Балабинські, Кушугумські плавні, Малокатеринівська затока. Це були унікальні місця для відпочинку й риболовлі. І – економіка. 32 дачні кооперативи, 5 000 будиночків. Люди купували, вирощували, продавали – гроші лишалися тут. У 2021-му бюджет виріс на 23%.

Другий удар – рибна галузь. Сотні людей займалися промислом, сімейна справа з покоління в покоління. Багато хто виїхав на Київське водосховище, бо нічого іншого не вміють. А сушена рибка була нашою візитівкою – я сам її по всій Україні возив. Тепер цього немає.

Третє – полив. Малокатеринівка й дачі повністю забезпечувалися водою з водосховища. Люди вирощували городину, продавали її на "Запоріжжі-1". Зараз – друге літо без поливу. Хтось ще тримає парники, але все менше. Корів майже не лишилося – з 35 у Балабиному лишилось три на всю громаду.

Фактично, ми вже не сільська територія. Та й ніколи не були нею до кінця: 90% мешканців працювали на запорізьких заводах. Якби ПДФО залишався за місцем прописки, ми б мали не 40 мільйонів власних доходів, а всі 120. Могли б будувати, як у Дубаї.

Зараз ми вчимося жити по-іншому. Ми стали однією з чотирьох громад, які Мінрегіон відібрав до кластеру URC. Реалізуємо чотири проєкти: тепличний комплекс (шість теплиць по 500 м²), переробка відходів, безпечна громада (укриття, інклюзивні простори), рекреаційна зона на Косі (реалізацію поки відклали через обстріли).

Від редакції: Інтерв’ю відбувалося ще до нашестя сарани на Кушугумську громаду, яке сміливо можна додавати до переліку негативних наслідків підриву Каховської ГЕС та зникнення водосховища. Позаяк саранові розплодилися саме на його території).

Але це ж не під час війни?

– Ми працюємо на 2026 рік – залучаємо партнерів, подаємося на всі доступні платформи: як міжнародні, так і державні. Нам допомагають професійні організації – U-LEAD, USAID, GIZ, VFP, OOH інші донори.

Місяць тому ми затвердили оновлену стратегію розвитку Кушугумської громади до 2030 року. Вона вже визнана однією з найкращих в Україні – особливо в частині планування відбудови. Документ справді якісний, з реалістичним баченням і точними пріоритетами.

Що зараз відновлюєте? І що вже точно не будете?

– Перший удар громада пережила 22 червня 2022-го – по Балабиному випустили понад 37 "Ураганів". Постраждали 74 будинки. Тоді не було ані фонду відновлення, ані інструкцій, що робити. Люди самі шукали плівку, шифер. Ми створили місцевий фонд, закупили шиферу на мільйон гривень – бо саме його "Урагани" найбільше нищать.

Потім удари повторювалися – знову Балабине, Кушугум, де ракети С-300 забрали життя жінки. Потім – Малокатеринівка: розбиті всі підприємницькі об’єкти. Але найбільший удар – підрив Каховської ГЕС.

У нас було 14 насосних станцій – у Малокатеринівці залишилося нуль. У Кушугумі з шести працюють лише дві. Вони біля Дніпра. Ми кожні пів року вивозимо техніку, прориваємо по 30-50 метрів каналів. Але воду не можемо втримати – вона йде, йде, йде...

Повертати ці системи вже немає сенсу. Це втрачено назавжди. Потрібна нова логіка, нова система.

А що з житлом?

– Це наш безумовний пріоритет. Створили комісію з обстеження, залучили юриста й архітектора – супроводжують людей із документами. Через "Дію" уже оформлюють компенсації.

На сьогодні повністю зруйновано 18 будинків. Їхні власники отримали виплати. Купують житло в Запоріжжі, переважно ближче до громади. Але держава не повертає ділянки в комунальну власність – земля лишається у людей. І дехто повертається, ремонтує, садить городи, бурить свердловини. Бо це їхня земля. І вони не хочуть її залишати.

А централізовано можна громаду водою забезпечити зі свердловин?

– Ні, бо у нас немає таких підземних озер, аби забезпечити потреби цілої громади.

Як за ці три роки змінилася ваша взаємодія з обласною владою?

– Я завжди вмів будувати співпрацю. За мої три каденції змінилося вісім очільників ОДА — і з кожним знаходив спільну мову.

Після об’єднання в громаду в 2020 році стало ефективніше. Шкода, що не зробили цього раніше – реалізували б ще більше. Але частина колег затягувала, щоб досидіти термін. А ми в Балабиному працювали. Зокрема, в межах "Великого будівництва" спроєктували дорогу на 18 км – від в’їзду в Балабине до виїзду на трасу "Харків – Сімферополь". Перший етап реалізували – 58 мільйонів.

Люди це побачили. На виборах 2020 року я отримав 83% підтримки в Балабиному, 44% – у Кушугумі, загалом по громаді – 58%.

Уперше став головою (в Балабиному, – ред.) у 29 років – був наймолодшим. Один із досвідчених колег тоді сказав: "Зрозумієш усе, коли сам щось створиш, бо це – творчість". І це правда. Керівництво громадою – це не про "виконати вказівку", а про створення. Потрібно планувати, рахувати, думати, як зробити реально.

Освіта завжди була в пріоритеті. Я не бачив ніде таких шкіл і садочків, як у нашій громаді. До нас приїжджали навіть із Запоріжжя подивитися, як ми це зробили.

Я дуже вдячний реформі децентралізації. Саме вона дала змогу вперше сформувати реальний бюджет – понад мільйон. Я тоді сидів і думав: із чого почати? Але як почали – пішло. Щоправда, щойно щось робиш – одразу перевірка, кримінальна справа. У нас між собою жарт: якщо в голови немає "криміналу" – значить, нічого не робить.

Найбільше пишаюся тим, що відновили будинок культури й спорту в Балабиному. Коли я став головою, він стояв зачиненим понад 25 років. Ми його відбудували – і зараз там тренуються діти. Приїдьте о 16:00 – побачите самі: бокс, боротьба, тхеквондо, танці, фітнес, шейпінг. Усе працює.

Хіба це безпечно?

– Я вважаю, що діти мають жити, рости, розвиватися. Тим більше, що ми не допустили на цивільну інфраструктуру військових. І я цю позицію не змінював. Ні школи, ні садки, ні будинки культури ми не віддавали. Хоча просилися – і військові, і командування.

Дехто ображався. Але ми й так допомагали: розміщували, годували, забезпечували. Просто цивільна інфраструктура має бути цивільною.

Але ж це не гарантія, що не "прилетить"?

– Наведу приклад. Якось пустив хлопців на добу переночувати в школу. Уночі – "приліт" С-300. За 10 метрів від школи знесло будинок. Дах школи зірвало. Вікна, двері – усе. І ті ж хлопці вранці тікали в шортах. Я їх попереджав.

Щойно військові з’являються на цивільному об’єкті – це видно. Дрон, спостереження, злив – і "привіт".

Але ми допомагаємо щиро. У нас був справжній рух: люди плели сітки, шили, приносили. 700 осіб із ТРО копали укріплення. Ми викладалися з усіх сторін.

Співробітники Кушугумської селищної ради зі своїх заробітних плат зібрали кошти на ремонт військових автівок. Фото: facebook.com/volodimir.sosunovs.kij

Із ким "товаришуєте" у рамках проєкту "Пліч-о-пліч"?

– Нас підтримують шість громад із Дніпропетровщини, Закарпаття, Львівщини, Полтавщини, Кіровоградщини, Черкащини. Але варто зазначити, що активна співпраця з різними регіонами України почалася ще 2021 року через ГО "Наші діти", що надає освітні продукти. Вони періодично збирали керівників територій для обміну досвідом, зазвичай – східні і західні регіони разом. І це був цікавий досвід…

Скажу так: якби така програма років на 10 раніше запрацювала, це б вирівняло Україну з погляду українізації.

Зараз так чи інакше вирівнялося.

– Але ж якою ціною?! Якими втратами?! Це ж ми, місцева влада, громаду за собою ведемо.

Після повномасштабного вторгнення, у 2022-2023 роках, я щомісяця, що два тижні збирав керівників громад окупованих: Василівської, Благовіщенської, Енергодарської, Бердянської, Павлогівської, Токмацької, Молочанської тощо. По 40 людей. Ми збиралися, спілкувалися на природі. Плакали. Реально чоловіки плакали. Василівський голова Сергій Каліман плакав. Розповідав його староста, як його катували.

Кожного ранку звітував людям: "Ми вільні".

А як ви зустріли повномасштабне вторгнення? Була думка: оце я "вляпався"?

– Я сидів тут (у будівлі селищної ради, – ред.) добами, жив тут. У нас були ліжка, пістолети, автомати – я хлопцям із ТРО видавав.

Звісно, думка була, як у кожного: а що буде, якщо вони зайдуть?

Перший мій колега, якому я зателефонував 24 лютого, об 11-й, може о 12-й, був мер Генічеська (Олександр Тулупов, – ред.). Я питаю: "Брате, як у вас справи?". Він відповідає: "Стою, у вікно дивлюсь, уже сім годин без зупину йдуть БТРи, танки". Потім додає: "Зачекай, БТР під’їхав до порогу… Під прапором Росії". Його посадили, увезли. Питання: "Чи будеш співпрацювати? Тоді пиши, що будеш" – "А чого я буду писати, якщо ви мене не обирали?". Більшість так відповідала. Тоді – погрози розстрілом, приклади в голову. Але вони самі ще трохи боялися наших людей.

Володимир Сосуновський. Фото: "Справжнє"

Переломним моментом стало Дніпрорудне, коли мер (Євгеній Матвєєв, – ред.) вийшов із людьми і сказав: "Ми не відійдемо". У перший день росіяни розвернулися, поїхали. На другий – відкрили вогонь на ураження. Відірвало кільком людям ноги, вони розбіглися, а його забрали. Потім принесли жінці рештки…

Мого товариша, із Залізного Порту, досі немає. Жінка чекає. Наші хлопці, що виходять по обмінах, кажуть, що сиділи з ним у Красноярську.

Тож загрози ми тоді, звісно, вже розуміли. Кожен вечір чуємо автівку – одразу питання: наші чи, може, ворожа ДРГ? Закриємося – і за телефони.

Але головне – я був 24/7 онлайн і кожного ранку звітував людям: "Ми вільні".

Відчуваєте вдячність мешканців?

– Із 2011 року не відчуваю. Та й не святі ми.

А хто як себе проявив у ці перші тижні з вашої команди?

– Я лишився тут сам. Заступник утік, бухгалтерка виїхала з ключами – два місяці не могли платити людям зарплату. Вона повернулася лише за пів року, ніби нічого не сталося. А були й інші. Звичайна касирка, без профільної освіти, щодня приходила, приносила хлопцям борщ, підтримувала нас. Потім я зробив її бухгалтеркою. Бо в критичні моменти видно, хто є хто.

Сім’я виїжджала?

– Так. Виїхали 3 березня. Півтора року не бачив. Повернулися нещодавно. Хвилююсь, бо зараз знову неспокійно, вибухи. Але й там, під Києвом, не набагато легше.

Якщо війна триватиме ще кілька років – витримаєте?

– Гарне запитання. Думаю, так. У мене сильна команда. Хоч емоції в усіх на межі, особливо у жінок. Іноді підвищую голос – сльози, заява на звільнення. А наступного дня приходять на роботу, тримаються. У когось будинок розбило, у когось вікна вилетіли. Але тримаються.

Після перемоги плануєте йти на вибори?

– Не скажу на сто відсотків. У політиці залишуся – це точно. Але не заради статусу, а щоб мати важелі для реальних змін. Я пройшов цю 15-річну історію з громадою і хочу, коли все закінчиться, звітувати перед людьми: що зробив, як витримали. Це великий шмат життя.

Не пропустить

"Не сподіваємось – добиваємось": Запоріжжя вийшло на перший за 3,5 року політпротест 23.07.2025, 21:20 Краще не стає, але не патова ситуація, – голова Кушугумської громади на Запоріжжі 23.07.2025, 13:31