Живе, творить, добре розуміє мову, насолоджується мальовничим містом Констанчін-Єзьорна на околицях Варшави. І розривається між ним і Запоріжжям. Для проєкту "На зв’язку" Анна Кулькова розповіла свою історію біженства і трохи її відрефлексувала.

На вокзалі грав "Козацький марш" – хотілося, аби він не замовкав

На евакуації родини навесні 2022 року наполіг чоловік Анни. Вона, як могла, відтягувала це рішення.

"Але коли "прилетіло" на наш район... І після того, як під час моєї роботи у місті лунали вибухи неподалік роботи, зрозуміли, що вже не можна чекати. Однак, ще місяць я звикла до цієї думки, сподівалася, що все скінчиться", – згадує пані Анна.

У дорогу із сином вирушили 31 травня 2022 року. Єдині з усієї родини. Чоловік Анни, мама, сестра, брат і їхні родини залишилися вдома. А деякі родичі взагалі перебувають в окупації, зв'язку з ними майже немає.

"Я досі пам'ятаю, як чоловік проводжав до вокзалу, стояв під потягом, махав рукою, намагався стримувати свої емоції. А я плакала. Досі пам’ятаю те відчуття безсилля та печалі, коли обіймалися перед нашим виїздом. Тоді була тривога, і потяг поїхав не одразу. Пам'ятаю, поки ми стояли, грав "Козацький марш", я тоді дуже хотіла, аби він не замовкав, і ця мить тривала, бо я не хотіла їхати… В потязі були лише жінки, діти та військові, всі дуже тихі, з кількома валізами, в яких ніби везли все своє життя", – розповідає біженка.

Ці відчуття згодом вилилися в есе і вірш, в якому є такі рядки:

Найстрашніша мить:

Козацький марш…

Потяг рушає вперед,

За вікном коливається очерет…

За вікном дим заводів,

Крамниці, доми

І не разом, не разом ми…

Потягом дісталися Львова. Місце для ночівлі надав Львівський медіафорум, який допомагав журналістам з прифронтових міст.

"Ми переночували у них в хабі у Львові, де були спеціально облаштовані кімнати, кухня та всі зручності", – згадує пані Анна.

Страх, розгубленість та відчай всіх висіли у повітрі

А вже наступного дня, 2 червня, вона була в Польщі, до якої всі біженці дісталися в переповненому евакуаційному автобусі. У ньому, потім – у центрі для біженців пані Анну наздогнали не менш болісні відчуття, ніж на вокзалі в Запоріжжі.

"Коли ми приїхали до центру біженців, відчула, що ось я одна з мільйонів... Я біженка... Чужа... Відірвана від свого народу, свого коріння… Страх, розгубленість та відчай всіх просто "висів у повітрі". Я не могла повірити, що це дійсно відбувається зі мною. Морально було дуже важко серед такого натовпу розгублених людей", – пояснює вона.

Попри це із теплотою згадує польських волонтерів.

"Мене дуже вразило, що після проходження кордону на одній з запланованих зупинок на нас чекало ціле наметове містечко з польськими волонтерами. Нас годували, можна було взяти одяг, ліки, іграшки для дітей, мобільні картки", –– перелічує запоріжанка.

Повернення до коренів

Та і власне Польща не була геть чужиною для "Повітряної А". Їхала дівчина туди свідомо. І справа навіть не у тому, що раніше неодноразово бувала в Польщі, цікавилася її культурою, вчила мову, а запорізька театр-студія "Пігмаліон", де грає Анна, ставила українсько-польську виставу про Тараса Шевченка. Зв’язки набагато міцніші.

"Бо маю польське коріння по маминій лінії… Моя прабабуся родом з Польщі. Коли вона була зовсім маленька, її батьки переїхали до Запорізької області, були дворянами втікали від переслідувань. На Запоріжжі 10 польських родин заснували село Вовківка наприкінці ХІХ століття. Згодом їм довелося всіма силами приховувати своє польське походження, прийняти православ’я, стати селянами. Я дізналася про це від мами, коли вчилася в університеті. На жаль, немає жодних документів. Тільки кілька фотографій прабабусі, а також її дівоче прізвище. З 2022 року Вовківка в окупації", – розповідає пані Анна.

Анна Кулькова

Біженка завчасно знайшла організацію, яка допомагала в Польщі українським митцям і їхнім родинам. І аж на п’ять місяців разом із сином оселилася в Будинку творчості з гарними умовами: мали свою кімнату з ванною на двох, балкончик.

"Була дуже сильна підтримка, а головне – ми отримали трохи часу на адаптацію. На той момент там проживало декілька родин з України, ми спілкувалися, влаштовували спільні заходи. З однією дівчиною з Харкова ми дружимо досі", – розповіла запоріжанка.

Вона була вражена підтримкою і місцевих жителів, і влади.

"Було багато різних ініціатив, гуманітарної та державної допомоги, різні заняття для дітей і дорослих, курси польської. Зараз теж є допомога, але її стало значно менше, хоча деякі, особливо вразливі категорії, досі її потребують", – додає пані Анна.

Польську дівчина після відвідування курсів знає на рівні А2-В1, при розмові з поляками розуміє 95-98% слів, читає польською, дивиться фільми і серіали.

"Спокійно спілкуюся польською на роботі, не будуючи в голові завчасно фрази. Я вважаю, що потрібно вивчати мову країни, в якій живеш. Це допомагає краще зрозуміти народ, менталітет, культуру, допомагає соціалізуватися, знайти гарну роботу, в також показує повагу до країни, яка тебе прийняла. В майбутньому хочу ще піти на курси, аби покращити свій рівень. Мені дуже подобається польська мова, вона мені значно легше дається, ніж, скажімо, англійська", – зауважує "Повітряна А".

З музею – на знімальний майданчик

За час перебування у Польщі запорізька перформерка змінила кілька місць роботи: працювала у друкарні, піцерії, в магазині. А також – костюмером на зйомках польського серіалу Biedziemy mieszkać razem. Тепер поєднує музей і зйомки.

"Зараз я працюю в приватному музеї Villa ła Fleur, зніміюся в серіалах, фільмах, рекламі та кліпах. Мене навіть можна побачити у рекламі Old Spice, в кліпі польських артистів, в серіалах Teściowie, Ojciec Mateusz, Spojrzenie інших. В також у фільмах, наприклад Listy do M, Światłoczuła, Furioza тощо. Найбільше мені подобаються саме дві останні роботи. В музеї можна перебувати серед краси та історії, покращувати свою вимову, спілкуватися з людьми та брати участь у різних заходах. А робота на знімальних майданчиках – моє натхнення та можливість займатися акторською майстерністю, творчістю, бути у мистецькому середовищі", – поділилася "Повітряна А".

Робота в рекламі

Зйомки, за її словами, це справжня пригода.

"Бо у більшості випадків, коли їдеш на план, не знаєш, кого саме будеш грати сьогодні і де опинишся. І ця робота подарувала мені чудових подруг… Але, якщо бути чесною із собою, я дуже сумую за драйвом журналістики і відображенням реальності саме очима журналіста. І надто сильно сумую за нашим театром, часто згадую виступи, передивлялася фото і відео, мрію про сцену і нові творчі проекти", – зізналася дівчина.

Робота в рекламі

Життя-буття в Констанчін-Єзьорна

Анні дуже подобається містечко Констанчін-Єзьорна, де вони з сином знайшли прихисток. Бо воно зелене, спокійне, з гарною архітектурою, старовинними маєтками, чудовим парком. Якщо ж захочеться міської метушні, шуму, концертів та різних заходів, то завжди можна поїхати в Варшаву.

Житло, уже четверте за час перебування в Польщі, також комфортне.

"У нас були часи поневірянь: жили в хостелі зі страшними умовами, в малесенькій кімнатці в квартирі з власниками. Останні 10 місяців живемо у будинку, теж з власником, але маємо свою кімнату, кухню, ванну та власний вхід до будинок. Навколо є велика ділянка з квітами та високими соснами, можна відпочивати, слухати спів птахів та насолоджуватися тишею. Родина власників дуже привітна, ми навіть разом проводимо час, святкуємо свята", – розповіла біженка.

Її коло спілкування у Польщі складається переважно з краянок із різних куточків України з власними важкими історіями вимушеної міграції. Жінки підтримують одна одну, гуляють, влаштовують спільні заходи.

"Звісно, на роботі я часто спілкуюся з поляками, але не думаю, що я б дружила з кимось з них. Хоча в нас схожий менталітет, але все ж таки в нас різне світосприйняття, життєвий і історичний контекст", – додає пані Анна.

У Польщі їй найбільше подобається її зелень – парки, ліси. Жінка хотіла б бачити це в Україні, як і дбайливе ставлення до природи, здоров’я, свідоме споживання, чистоту на вулицях. Також вона відзначає більшу, ніж в українців, толерантність та відкритість поляків: "Тут можна мати будь-який вигляд, майже ніхто не буде на тебе витріщатися".

Анна Кулькова

Окрім того, бачить плюси у польській освіті.

"Для дітей проводять багато цікавих заходів, часто школярів водять на прогулянки до лісу чи на льодовий каток. Діти не мусять носити важкі підручники, можуть залишати їх у своїй шкільній шафі. Мені подобається, що на вулицях багато поліцейських та камер відеоспостереження, це дарує відчуття більшої безпеки", – розповіла Ганна.

Я втратила відчуття дому і не знаю, як його повернути

Її серце, здається, розірвано між Україною та Польщею. І зібрати його до купи наразі майже неможливо.

"Я дуже сумую за своїм коханим чоловіком, родиною, часто згадую різні моменти життя до повномасштабного вторгнення. Ностальгую за театром, нашими репетиціями і виступами... Ностальгую за спекотним степовим літом, ковилом Хортиці, краєвидами Каховського водосховища, нашим проспектом, новорічною атмосферою, родинними святами, деякою їжею... Насправді дуже багато речей, які приємно згадувати, але водночас ця ностальгія дуже ранить, бо я розумію, що як було раніше, вже ніколи не буде. Світ став іншим, а ті рани, яких нам завдали, назавжди залишаться рубцями на наших душах", – говорить "Повітряна А".

Бажання бути дома супроводжує її щодня. Дівчина вже кілька разів відвідувала Україну, плакала на кордоні, коли бачила українські прапори та напис "Вітаємо вас в Україні". Але не може відповісти на питання, чи є куди повертатися. Не в фізичному і просторовому сенсах, а в ментальному.

"Три роки тому все змінилося, мені довелося поїхати і починати все спочатку, пройти важкий шлях адаптації, боротися з депресією, відбудовувати наново себе та своє життя. До того ж, мій син вже вчиться в польській школі, має тут свої захоплення, теж важко адаптувався... Я б хотіла, аби він отримав шанс жити своє краще життя у безпеці. Але при тому я дуже сумую за домом, рідними. Я втомилася жити у розлуці з чоловіком і бачитися лише по кілька разів на рік. Це важко, час спливає, родинні свята проходять повз. Часто відчуваю самотність. Я втратила відчуття дому і не знаю, як його повернути", – зізнається "Повітряна А".

Анна Кулькова

Коли вона приїздить до Запоріжжя, то вже не відчуває себе вдома, їй здається, що люди на улицях дивляться на неї ніби вона інопланетянка, але домом не стала і Польща. Вважає, що зрозуміти мігранта може тільки мігрант.

Запоріжанка мріє святкувати перемогу в Україні зі своїм народом і водночас боїться упередженого ставлення до вимушених мігрантів.

"В інтернеті існує упередження, що ми не маємо на це права, бо поїхали. Але ми рятували своє та життя дітей. Ми залишили все і будували наново. Я читала, психологи кажуть, що вимушена міграція дорівнює втраті близької людини. Погоджуюся з цим", – каже вона.

Пані Анна стежить за подіями рідного міста і країни. Але зізнається: робить це дозовано, "бо це дуже сильно впливає на психіку".

"Слідкую за тим, що відбувається у Запоріжжі чи все спокійно та безпечно, читаю про наслідки обстрілів, про благоустрій міста та культурні заходи. Слідкую за повітряними тривогами. Я читаю про те, що відбувається на фронті та загалом в нашій країні, як тривають перемовини про мир. Вірю в нашу перемогу, мір і те, що наша країна була процвітати", – закінчує розповідь Анна Кулькова.

Світлини надані Анною Кульковою

Учасники проєкту переважно відповідають на письмові запитання видання "Справжнє"

Не пропустить

Є загиблий і троє поранених: росіяни обстріляли Запорізький район 01.08.2025, 07:00 Понад 20 посадовців і депутатів на Запоріжжі підозрюють у розтраті бюджету 31.07.2025, 18:52