Після чергового масованого удару російських терористів по Запоріжжю 14 червня серед інших об’єктів постраждала пам’ятка архітектури національного значення – "Садиба родини Бадовських" на проспекті Соборному.

Очевидно, що місцеві ЗМІ не могли обійти цю новину стороною, щобільше, цей гожий будинок відомий ледь не кожному запоріжцю. Однак, з цих публікацій з’ясувалося, що в публічному просторі ця будівля досі фігурує у двох позиціях: як власне будинок родини промисловця Бадовського (тут без питань), так і… "Будинок Ревкому та штабу Червоної гвардії".

Декомунізація? Ні, не чули. Хоча, проблема не лише в передруку журналістом інформації про цей будинок з якогось джерела. Можливо, навіть офіційного. Зокрема, саме така інформація про цей будинок подана на сайті Туристичного інформаційного центру Запоріжжя.

Ось що повідомляє Турцентр про пам’ятку: про українське військо – жодного слова. Скріншот: zaporizhzhia.city

Навіть якщо зважати на те, що переосмислювати історичні події совєтського минулого в Україні "офіційно" розпочали лише 10 років тому, це має дивний вигляд. Невже нікому зараз, у 2025-му, коли війна з росіянами триває далеко не один рік, не різонуло вухо "Будинок Ревкому та штабу Червоної гвардії"?! Не виникло жодних асоціацій з органами окупаційної російської влади, чи "народних республік", чи терористами з російської армії? Згадується тут Шевченкове "Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя".

Насправді ж, цей будинок пов'язаний саме з подіями українського державотворення початку ХХ століття. І ці епізоди бурхливого життя нашого міста у 1917-1920-х роках куди більш цікаві та повчальні, аніж якісь там комуняцькі (російські) наброди, ідейні спадкоємці яких щоденно бомблять Запоріжжя, як й інші українські міста й села.

Хочеться нагалати лише дві яскраві сторінки української історії будинку: одну – з початків боротьби за незалежну демократичну Україну 1917-го, а іншу – вже її фінальний акорд.

Перше серйозне випробування для української демократії

Наприкінці грудня 1917 року українській демократії у Запоріжжі випало витримати перше серйозне випробування. Тоді, після захоплення Харкова більшовиками, їхній 1-й Чорноморський революційний загін чисельністю до 1,5 тисячі бійців вирушив на південь – до Криму.

Уже 23 грудня чотири ешелони чорноморців наблизилися до Запоріжжя. Але поблизу станції Софіївка (сучасний Вільнянськ) були змушені зупинитися через пошкодження залізничної колії, яка була розібрана за наказом начальника Олександрівської залоги капітана Рудницького. Він погоджувався пропустити моряків до Криму, але без зупинки у місті.

Все, можливо, минуло б безконфліктно, якби не втрутилися прихильники російського більшовизму з Олександрівська, а їхні сили були значніші. Бо вдалося загітувати до 300 місцевих прихильників комунізму. Та й більшість вояків (вихідців з російських губерній) розташованого в Олександрівську 8-го автопанцерного дивізіону підтримували більшовиків.

Проти них було чотири десятки вільних козаків, 13 вояків-українців та з десяток старшин.

За великим рахунком, від нищівної поразки українську залогу міста врятувала поява в Олександрівську ввечері 23 грудня гайдамацького куреня (250 осіб) на чолі з отаманом Куделею. Цей військовий підрозділ було сформовано у Сімферополі. Складався він з українців 34-го полку.

У Олександрівську місцем постою куреня було визначено будинок заводчика Бадовського. Самого власника садиби це вже не обходило, німецько підданий Бадовський під час Першої світової війни виїхав до історичної батьківщини.

Будинок Бадовського – штаб українських сил

Гайдамаки, тверезо оцінюючи ситуацію у місті, готувалися до бою. Зокрема, скрізь на рогах заводу Бадовського, де розміщувалися автомайстерні, чатували вартові з кулеметами, а напроти воріт стояли напоготові панцерники. Окрім гайдамаків, тут також була розквартирована військова команда міста. Тож будинок Бадовських разом із територією заводу стали фактично центром української військової влади в сучасному Запоріжжі.

Гайдамаки, безперечно, вчасно прибули до міста, бо матроси-більшовики вчергове доказали, що москалям вірити не можна. Вони порушили домовленості з комендантом Рудницьким і захопили Південний вокзал (Запоріжжя-1) та через Шенвізський міст удерлися до центральної частини Олександрівська.

Тут ними було захоплено пошту, телеграф, електростанцію, приміщення Ради робітничих і солдатських депутатів, кілька квартир напроти Ради. На балконах встановили кулемети і почали підбиратися до скарбниці. У місті до них приєдналися червоногвардійці та солдати автомайстерень.

Центрами опору українських сил став Катеринівський вокзал (Запоріжжя-2), Катерининські залізничні майстерні (Запорізький електровозоремонтний завод) та територія будинку та заводу Бадовського.

Хоч бої в Олександрівську тоді тривали "лише" півтори доби, були досить динамічними й не одразу виявили сторону-переможця. Зрештою, опівдні 26 грудня українським збройним силам вдалося оточити червоних.

Між протиборчими сторонами було укладене перемир’я, місто залишалося під українською владою. Червоногвардійці, солдати та матроси були роззброєні. Тієї ж ночі загін чорноморських матросів від’їхав до Севастополя.

Карта вуличних боїв у Олександрівську. З книги Ковальчук М. Битва двох революцій. Перша війна Української Народної Республіки з Радянської Росією. 1917-1918 pp. Видавничий дім "Стилос", 2015 рік

У цій історії присутня й повчальна мораль. На превеликий жаль, перемога українських національних сил була досить нетривкою.

Як згадував голова Повітової ради Юрій Магалевський: "Рада взяла верх, але не почувала себе певною".

Невдала спроба захоплення міста примусила більшовиків на кілька днів причаїтися. Однак, українська влада не переслідувала заколотників. Відповідно, за Магалевським, "ворожі елементи, які були притихли після баталії 13 грудня (за старим стилем, – ред.), побачивши, що українська влада не вжила ніяких репресій супроти їх ватажків, почали підносити голову".

Юрій Магалевський

Така ситуація дивувала й нещодавніх тріумфаторів – гайдамаків, які й далі перебували на території будинку та заводу Бадовського. Один з їхніх старшин, А. Орел, згадував пізніше, що "влада в місті немов би й українська, але матрос Мокроусов з місцевими активістами щодня провадить мітинги, серед розгнузданих мас, ганьбить українську владу, нацьковує проти неї маси, закликає до повстання проти Центральної Ради".

Самі ж гайдамаки, окрилені перемогою у вуличних боях, поступово втрачали боєздатність. Перш за все, це було пов’язано із незрозумілою та нерозважливою політикою вищого командування у Києві.

Зрештою, із Сімферополя у перших днях січня 1918 року надійшла команда про демобілізацію військового підрозділу. Курінь перестав існувати, як на папері, так і за фактом. Після того, вже до кінця місяця, місто знову зазнало нападу росіян й було окуповане.

Врангелівська українізація

Остання спроба створити регулярні (не партизанські) українські військові підрозділи на території Запорізького краю в роки Української революції 1917-1921 років пов’язана із наступом армії генерала Петра Врангеля. Врахувавши помилки своїх попередників, останній дозволив формувати у складі своєї армії українські підрозділи. Політичною поступкою було й те, що знаменом українських частин був визнаний жовто-блакитний прапор.

Відозва Врангеля

У Олександрівську було створено Український повстанський Хортицький курінь, до якого записувалися колишні гайдамаки, вільні козаки, бійці Самокатної сотні з Лисогорського повстанського партизанського куреня та новобранці. Отаманом було призначено Івана Марківа ("Чорну Хмару"), комендантом першої бойової сотні – оріхівця Івана Горобця, а бунчужним – Гаврила Гордієнка з Калантирівки. Останній у своїх спогадах й описав в подробицях, як формувався цей підрозділ і його бойовий шлях.

Посвідка за підписом Івана Марківа

Для постою новосформованого Хортицького куреня командування врангелівських військ виділило саме будинок Бадовського. За окремими даними, після 1917 року він ще раз використовувався українськими військами під час антигетьманського повстання й урядування Директорії УНР.

Гаврило Гордієнко

Як писав сам Гордієнко про цей будинок:

"Це був дім Бадовського на Соборній вулиці, який традиційно був пов'язаний з українським військом ще з 1917 року. Як тільки рознеслася вістка, що в домі Бадовського організується українське військо, так і повалили туди хлопці з усіх кінців міста й околиць його".

Саме з будинку Бадовського перша сотня українського підрозділу вирушила виконувати бойове завдання. Вони мали разом із визначеними підрозділами врангелівської армії форсувати Дніпро в районі села Біленьке (сучасного Запорізького району), вибити червоних й допомогти основній групі військ Врангеля просуватися у південному напрямку.

Докладно перебіг того бою та його результати описані у спогадах Гаврила Гордієнка "Під щитом Марса", які давно вже є оцифровані й перебувають у безкоштовному доступі в мережі інтернет.

Варто згадати лише, що за підсумками бійці українського підрозділу розділили долю інших, які приєдналися до армії барона Врангеля. Багато хто із них вирушив із Криму у далекий світ, рятуючись від наступу червоних та махновців.

І на завершення. Будинок Бадовського – безперечно одна з найгарніших будівель "старого Олександрівська". Має дійсно багату історію, пов’язану як з його першим власником, так і з іншими віхами в розвитку Запоріжжя. Зокрема, з середини 1950-х до 1977-го тут була виставкова зала обласного краєзнавчого музею. Потім тривалий час функціонувала відома багатьом містянам студентська поліклініка. На превеликий жаль, останні роки – будинок "на паузі"…

Дуже хочеться, щоб він мав "друге життя", а в історії та пам’яті залишився як об’єкт, пов'язаний із борцями за волю України, а не з її катами й вбивцями.

Колишні бійці Хортицького куреня біля памятника борцям за волю України в Румунії, 1923 рік.

Не пропустить

Запорізькі лікарі виконали дві надскладні кардіооперації – деталі 17.07.2025, 15:09 Мор риби поблизу Кушугума на Запоріжжі: що показав аналіз води 17.07.2025, 13:46