Бридким жорстоким сном, який ніяк не може закінчитися, називає пані Ольга неспровоковану повномасштабну агресію РФ проти України. "Абсурдом, явищем, що просто не могло мати місце в двадцять першому столітті, стали ракети, які розбили аеропорт в Запоріжжі вранці 24 лютого 2022 року. Я того дня збиралася в обласну бібліотеку на свій черговий виступ і, навіть почувши обпікаючу новину, продовжувала автоматично прасувати сукню. Незважаючи на тривожну ситуацію на наших кордонах напередодні, наполоханий мозок не хотів погоджуватися з такою дикою реальністю", – згадує письменниця.

Ще одним жахіттям першого дня повномасштабної війни стала смерть її мами та неможливість гідно провести її в останню путь в рідному Степногірську, що вже перебував під обстрілами. Маму ховали без труни. "Мало не на колінах умовляли місцевих пиячок викопати під обстрілами яму на цвинтарі. Труну вже не було де купити, тому зняли в хаті двері, положили на них маму і так дотягнули до цвинтаря, під тими ж обстрілами. Хіба таке хоч коли-небудь забудеться??? Минуло три роки, а я й досі не можу примиритися з тим, що землю кидали просто на маму, прикриту простирадлом", – ділиться болем пані Ольга.

Дорога назад в Запоріжжя була, за її спогадами, не менш жахливою. "Кадрами поганого фантастичного фільму здавалася дорога з розбитими машинами, якою я тікала з батьківського села в Запоріжжя, кожної миті очікуючи влучання в ту машину", – пригадує жінка.

Вона одразу вирушила далі. Шлях до Польщі теж став випробуванням. За словами пані Ольги, якби вона десь прочитала подібне, то "вирішила б, що в автора хвора уява". "До Львова добиралася трьома електричками. В перших двох сиділа, в третій, набитій битком, чотири години стояла в тамбурі. Потім стояла 11 годин на морозі біля вокзалу у Львові, чекаючи в злій галасливій черзі на потяг до Пшемишля. І в потязі стояла ще вісім годин, теж в набитому тамбурі. Не знаю, як назвати стан, в якому я тоді перебувала: отупіння, ступор чи півсвідомість? Той шлях був довжиною у вічність… Виявляється, людина може простояти майже добу", – ділиться письменниця.

Запоріжанка припускає, що витримала усе це завдяки волонтерам. "Між Львовом і кордоном потяг зупинився, і біля нього волонтери розгорнули цілу рятівну поляну: гарячі обіди, чай-кава, різні смаколики, зарядки для телефонів… Але першим, до чого я кинулася й не хотіла випускати з рук, був складний стілець. Я майже впала на нього й мало не плакала від можливості хоч трохи посидіти", – розповідає пані Ольга.

В українських волонтерів естафету перехопили польські, які, як пригадує жінка, роздавали, окрім їжі, предмети першої необхідності, одяг, карточки мобільних операторів.

Діставшись Пшемишля, запоріжанка сіла, за її словами, в перший-ліпший потяг, задрімала в теплі й прокинулася в Кракові. "Потім була безсонна ніч на вокзалі, в очікуванні в мовчазній змученій черзі на розподілення. Підходили волонтери, забирали по 30-40 людей на автобуси. Я уявлення не мала, куди поїде автобус, в якому опинилась під ранок. Але він привіз мене в маленьке гарне містечко, в охайний гуртожиток", – тішиться пані Ольга.

Майже одразу жінка захворіла, кілька днів трималася висока температура, а як одужила, то, за її словами, поповзли дні, схожі один на одного, мов близнюки.

Утім, згодом пані Ольга записалася на курси польської мови, знайшла Центр культури, познайомилася з дівчатами-активістками, навчилася робити окопні свічки, почала готувати свої авторські програми.

Диплом-відзнаку 70-го загальнопольського конкурсу співаної поезії і декламації вручає Ользі Ліщук голова жюрі Януш Міхалік, м. Стари Сонч

Дні, за її словами, заповнилися діяльністю. "А рік тому побачила в інтернеті фотографії з моїм будинком і зрозуміла, що то значить – померти… Це коли ти залишаєш все, що було тобі дороге, назавжди, без можливості до нього доторкнутися ще хоча б раз. Не йдеться про холодильник-пралку-телевізор чи улюблений одяг. Я про інше: бабусину хустку, улюблені дитячі книжки, мої перші саморобні книжечки, мою золоту шкільну медаль, безліч фотографій… Ці дрібні речі складають основу спогадів, а значить – і життя. І цю основу в мене вибили з-під ніг", – ділиться жінка.

Вона порівняє себе з листочком, який зірвали з рідного дерева й кинули зловтішним вітрам – гратися. "Війна не просто вигнала мене з дому, вона закінчила моє щасливе й налагоджене життя", – зізнається письменниця.

Авторський вечір Ольги Ліщук для українців міста Криниці-Здруй

За її словами, вона відчуває і підтримку, і співчуття поляків, за що їм дуже вдячна. Вже склала державний іспит з польської мови на рівень В1. Працює майже за фахом, винаймає окрему квартирку на околицях повятового (районного) містечка. Але живе від новин до новин з Батьківщини. "Молюся і чекаю на той день, коли зможу повернутись якщо й не в свій дім, то хоча б у Запоріжжя", – закінчує розповідь запорізька письменниця Ольга Ліщук.

Від редакції: учасники проєкту переваажно відповідають на письмові питання видання "Справжнє"

Не пропустить

Посмертно нагородили орденами "За мужність" двох бійців із Запорізької області 21.04.2025, 17:16 Памʼятник Дмитру Вишневецькому у Запоріжжі "заговорив" з перехожими 21.04.2025, 14:15