Коли знайомі пані Анни з перших днів повномасштабного вторгнення почали залишати домівки, вона була впевнена, що ніколи не зможе виїхати з рідного дому. "Але все змінилось для мене в ніч на 4 березня 2022 року, коли кадирівські війська зайшли на Запорізьку АЕС. Зранку зібрала речі і з дітьми вирушили в дорогу до Польщі", — каже Анна Рубель.

У Польщі працювала сестра її чоловіка, і вона знайшла для Анни і її дітей тимчасове житло. Але запоріжанка виїжджала у впевненості, що повернеться максимум за два тижні. "Дорогою до Львова дзвонила чоловіку і питала, чим скінчились перемовини у Мінську. Мала надію, що не доведеться перетинати кордон, що високопосадовці домовляться і ми з дітьми одразу повернемось додому", — згадує ті дні Анна Рубель.

Запоріжанка їхала разом з двома дітьми та двома подругами: одна жінка з дочкою, друга – з сином і собакою. "Тобто троє жінок і четверо дітей, а в купе евакуаційного потягу нас було 14 людей... Чоловік з котом залишився вдома", — зітхає пані Анна.

Запоріжанка з жахом згадує дорогу до Польщі. "Те, що відбувалось на пероні, не забуду ніколи. На перший евакуаційний потяг ми не потрапили, бо була страшна штовханина. Коли прийшов другий, змогли зайти до вагону. Але я досі не розумію, як така кількість людей змогла вміститися до вагону", — дивується пані Анна.

У дорозі біженки були більше ніж 30 годин. Без їжі, без води. А коли вони прибули до вокзалу у Львові, дуже вразила тамтешня "гостинність". "Бутерброди – по 100 гривень. Вода – приблизно в такій же ціновій категорії. Водій автобуса, який взявся довести нас до кордону, взяв гроші і висадив за 3 кілометри від пропускного пункту. Десять годин очікування на кордоні, а потім "доблесні" прикордонники гнали нас, жінок і дітей, як стадо: з матами і приниженнями", — зітхає запоріжанка.

За словами біженки, їй було дуже болісно, що так поводились представники рідної країни. "Я не хочу ідеалізувати поляків, але на польському кордоні контраст був разючий. Польські стражі зустрічали жінок з маленькими дітьми пляшечками з теплим молоком і розчиненою кашкою, старшим дітям давали шоколадки Kinder, мамам – чай і каву", — згадує запоріжанка ті моторошні дні.

Містечко Лович. Фото Анни Рубель

Згадує, як щиро приймали українських біженців у Польщі. "З першого дня відчували підтримку і бажання допомогти. Люди зупиняли на вулицях, заводили розмови в магазинах. Власник хостелу, де ми мешкали перший час, кожного ранку приходив і питав: Путін вже здох?", — посміхається Анна Рубель.

За словами запоріжанки, вона опанувала нову для себе мову та більш-менш нормально вбудувалась у незнайоме середовище. "Офіційно маю В1. Вільно читаю, пишу, розмовляю не так добре, як хотілося б. Працюю у невеликій приватній фірмі з виготовлення і продажу святкових прикрас, іграшок. Така собі індустрія подарунків. Не можу сказати, що це робота моєї мрії, але працюю в гарному колективі, маю стабільний дохід", — каже пані Анна.

Крім того, запоріжанка, яка мала непоганий досвід у журналістиці, ще паралельно працює у місцевій газеті – перекладає матеріали і пише для українців.

Містечко Лович. Фото Анни Рубель

Своєю оселею у містечку Лович пані Анна майже задоволена. "Ми з дітьми живемо в орендованій квартирі. Дуже зелений і інфраструктурно розвинений житловий квартал. Умови нас влаштовують, але орендна плата і комунальні послуги дуже високі", – каже запоріжанка. Місто Лович розташоване у 80 кілометрах від Варшави, і більшість населення працює в столиці. Тож, ціни на житло орієнтуються на тих, хто має столичні зарплати.

Пані Анні не надто бракує спілкування. "Я спілкуюсь не тільки з дітьми та дітьми сестри, які теж приїхали до нашого містечка і живуть недалеко. Це й українки, з якими познайомились під час відвідування курсів з польської мови, з якими перетинались на заняттях йогою, на майстер-класах, на дитячих майданчиках. І колеги по роботі", – перелічує Анна Рубель.

Але сум та хвилювання за близьких та друзів не полишають жительку Запоріжжя. "Сумую у першу чергу, за рідними, друзями, кумами. Сумую за рідним містом. Як це не парадоксально, навіть за його повітрям. За брудним заводським повітрям. За живим містом, яке працювало, святкувало, жило", – ледь стримується, щоб не плакати, пані Анна.

За словами колишній держслужбовиці, у Польщі дуже багато майданчиків для занять спортом, велодоріжок, зелених місць відпочинку. "Вони на кожному кроці. Було б варто запозичити й Запоріжжю. А також тут добре відпрацьована система поводження з відходами", – відповідає запоріжанка на питання про те, щоб не погано було б перейняти Запоріжжю та Україні в цілому у Польщі.

Пані Анна безумовно мріє повернутися у рідне місто та рідний будинок. "На щастя, наша квартира не пошкоджена. Не зважаючи на кілька "прильотів" біля нашого будинку. На жаль, у сусідів по під’їзду є вибиті вікна, але дім тримається!" – каже запоріжанка.

Каже, що планує повернутися, щойно діти стануть на ноги. Минулого року вони закінчили середню школу. Успішно склали іспити на атестат зрілості. "Зараз син навчається у технікумі, донька – в ліцеї. Для мене головне – дати освіту дітям. На жаль, у Запоріжжі немає можливості навчатись офлайн. Діти продовжують здобувати освіту у Запорізькому ліцеї "Логос", навчаються на екстернаті", – ділиться приємним мама двох дітей.

Але, за словами запоріжанки, все ж таки "живе" навчання у польських закладах освіти дає дітям більше знань і навичок. Насамперед – комунікаційних. Крім того, її діти займаються танцями, спортом, а дочка ще й "хворіє" театром.

За словами вимушеної переселенки, вона щодня стежить за тим, що відбувається у Запорізькій області та місті. "Не стежити просто не можу. День починається і закінчується читанням новин із Запоріжжя. В основному, це перевірені Telegram-канали. "Кожна "тривога", кожне повідомлення про загибель запорізького захисника на фронті болісно відлунюють в серці", — знову ледь стримується пані Анна.

Але, за словами Анни Рубель, вона намагається вишукувати позитивні новини з життя рідного міста. Інформаційний простір дуже змінився з початком повномасштабного вторгнення, але новини про відкриття нового бізнесу, про покращення інфраструктури міста гріють їй душу.

Не пропустить

До 14 років позбавлення волі засудили окупанти мешканку Енергодара – подробиці 15.04.2025, 15:26 Моя ціль – допомогти доці залишитися в Німеччині, чи повернуся сам, не знаю, – запорізький письменник з острова Фьор 15.04.2025, 12:11