Перші вибухи й перші звуки повітряної тривоги. Черги за продуктами в крамницях, за грошима в банкомати й підвищена тривожність людей. Разом з тим, і потужний волонтерський рух, збори на фронт й тисячі добровольців, які пішли захищати країну.

Так почався перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

У кожного свої спогади про цей день. У четверті роковини повномасштабного вторгнення російських окупантів "Справжнє" питає у запорожців, що було найстрашнішим 24 лютого 2022 року.

Літературна блогерка, багатодітна мати Ольга Фанагей-Баранова:

– Я боялася і продовжую боятися окупації. Ще на початку дуже напружували звуки повітряної тривоги. Здавалося, що кожне завивання має закінчитися вибухом і я їх ніби чекала: аби тільки завивання припинилося. Боялася, що не буде що їсти і що зникнуть можливості заробляти.

Психологиня Олена Філь:

– Я в перший день взагалі не боялася! Думала, день-два пересидимо, і все стабілізується. А потім найбільшим був страх окупації. І ще, як не дивно, боялася блокпостів, проїздила максимально повільно, вдивляючись в очі військових.

Депутат Степногірської селищної ради, пекар Владислав Куріпко:

– Було дуже лячно й тривожно від самої звістки, що почалася повномасштабна війна. Лячно було, коли серед повного ступору й тиші, десь у далині пролунав перший вибух. Серед населення були паніка та хаос. Люди не зрозуміли, що відбувається. Знов таки, через страх всі продукти в магазинах викупили.

Ще страшніше стало, коли я включив телевізор, і в новинах повідомили, що російські війська вже біля Василівки. А ми – у Степногірську, то самі розумієте, через що страх посилився. Була повна розгубленість: я не знав, що робити далі й куди рухатися.

Але попри все я твердо вирішив залишитися у своєму рідному містечку, допомагати людям й бути поруч з літніми людьми. І до останнього залишався.

Культурологиня Льона Радченко:

– У мене було три основних страхи: що Запоріжжя зітруть, як Маріуполь. Ми всі пам'ятаємо, як маріупольці евакуювалися в Запоріжжя й через Запоріжжя їхали. Всі чули ці страшні історії. Тому також боялася, що ворог скидатиме бомби з літаків. І, звісно, дуже тривожно було за греблю, щоб її не підірвали.

Фотограф, військовослужбовець Ігор Лавров:

– Боялися перших вибухів. Було дуже тривожно за батьків і родину. А пізніше вже працював на місцях обстрілів. У позаминулому році, коли обстрілювали греблю Дніпрогесу, я виїхав на зйомку, ще коли летіло.

Психологиня, багатодітна мати Юлія Павлова:

– Найстрашнішим усвідомленням було те, що "почалось", а ми з синами в різних місцях: я з чоловіком і молодшими дітьми вдома в селі – у Василівці, а старші сини – у Запоріжжі: один в нашій квартирі, інший – в обласній лікарні. Мені необхідно було терміново бути поруч з ними. Тому ми дуже швидко виїхали з дому, щоб бути разом. Як виявилось дім наш ми покинули назавжди.

Не пропустіть

Між підтримкою і втомою: що сьогодні відчувають біженці з Запоріжжя за кордоном 24.02.2026, 18:01 Потрощені квартири, вибиті вікна: який вигляд має Запоріжжя після атаки 24.02.2026, 14:17