Коротке сиве волосся, втомлене обличчя. Про такі іноді кажуть "з залишками колишньої краси", але воно, насправді, красиве й зараз. Просто пані Валентина не робить анічогісінько, аби цю красу підсвітити. Це її обітниця. З того часу, як старший син Станіслав опинився в російському полоні, мама намагається хоча б в чомусь розділити його долю. Четвертий рік…

На акціях-нагадуваннях у Запоріжжі жінка несамовито вигукує "Не мовчи – полон вбиває", "Поверніть Героїв додому" та інші слогани цих щотижневих мітингів. Зізнається, хоче викричати свій біль.

"Я його поховала декілька разів"

Одне одного вони з мамою бачили ще до повномасштабної війни. У грудні 2021 року 29-річний нацгвардієць Станіслав із побратимами відправився з Запоріжжя на чергову ротацію в Маріуполь. Там його і застало російське вторгнення.

"А далі були важкі бойові дії в місті Маріуполь… Я взагалі нічого не знала про нього, я його поховала декілька разів, думала: все. Зв'язку ніякого не було. Командування військової частини мовчало. Дуже дивувалася, коли потім читала в інтерв’ю багатьох людей, котрі вже повернулися з полону, що вони мали можливість 16-го чи то навіть 18 травня повідомити матерів, близьких, що вони виходять у полон… У мене нічого такого не було. 9 березня мені дзвонив якийсь хлопчина, який виїхав з Маріуполя, і сказав, що син дуже просив передати, що він ще живий. А 18 квітня син зателефонував з чужого номеру, дуже короткий був відеодзвінок. Я бачила напівпідвальне приміщення. Колони підпирають стелю, і хлопці покатом лежать. І він трохи поговорив зі мною. Потім обличчя зникло, і ми розмовляли звичайним зв’язком", – розповідає мама.

Станіслав виходив в полон з Азовсталі. Пані Валентина побачила його на пропагандистських відео. Точніше, якоюсь мірою побачила, а більше відчула, що це саме син. Бо відео поганої якості, а Станіслав у кадрі здалеку, секунди, не у фокусі.

"У кожного там своя історія. Хтось попав у полон з заводу Ілліча, хтось десь на ВОПах (взводний опорний пункт, – ред.), а мій хлопець виходив з Азовсталі. І я це бачила – пощастило. Але важкість була в тому, що обличчя розмите. Я навіть не могла зробити експертизу, бо спеціалісти казали, що для порівняння потрібна фотографія подібного ракурсу і щоб вона була чітка... Але я бачила, що то він. Рух, як він йде. Я просто розуміла, що то він", – каже пані Валентина.

"Мій хлопець дзвенить під металошукачами тюремників"

Про те, що Станіслав був двічі поранений мама дізналася вже від хлопців, які виходили з полону. Але відчувала: у травні 2022-го щось із її хлопцем трапилося.

"Я розуміла, відчувала, що щось у травні сталося. Потім я роздобула інформацію, що він був поранений. Коли почали хлопців обмінювати, то вже вони мені сказали, що поранений двічі. Перше поранення було не надто складне, а друге – так. Вони кажуть, що на тих зонах під час повірок чи як воно там називається, вони (тюремники, – ред.) з металошукачами підходили до наших дітей, і мій хлопець дзвенить, постійно дзвенить. А оці росіяни, які за ними спостерігають, вони з нього постійно глузують", – переповідає мама слова колишніх бранців.

Зіставляючи події, пані Валентина вирахувала, що поранення Станіслав дістав незадовго до виходу в полон.

"Тобто сталося то у травні. Я побачила відео з ним 19 травня, вирахувала, що 16-17-го він, мабуть, виходив. І десь перед цим це (поранення, – ред.) й сталося", – припускає мама.

Вихід сина з Азовсталі викликав вибух суперечливих відчуттів, зізнається жінка. Тут і секундне полегшення: живий, і переживання: поранений, і рій думок: що з ним буде далі.

"Мати, мабуть, повинна тримати під контролем своїх дітей, особливо в такій ситуації. Тобто, коли ти розумієш ситуацію, що з ним було, як було, тоді і тобі легше. А тут, знаючи, що поранений, думаєш, наскільки серйозно, як він там виживе", – каже мама.

Наприкінці червня-початку липня 2022 року – незадовго до теракту в Оленівці, що стався у ніч на 29 липня – Червоний Хрест офіційно підтвердив, що Станіслав у полоні. Про те, що син саме в Оленівці, пані Валентині ніхто не повідомляв, вона сама знала.

"І почалася паніка на кораблі: чи вижила твоя дитина, чи ні. Взагалі ж, незрозуміло. Їх всіх туди відправляли, там же фільтрувальний табір був. Усіх – туди: ті, хто поранені, не поранені, всіх туди, в Оленівку. Що він там, було зрозуміло", – каже вона.

"Знайомі часто не впізнають мене"

Перший рік полону сина був для пані Валентини особливо важким, хоча словосполучення "особливо важкий" геть нічого не передає.

"Ви розумієте, ми найперші, так вийшло, із батьків, які починали розшукувати своїх дітей. Маріупольський гарнізон одним із перших опинився в полоні. І тоді ще не було чіткого алгоритму, як шукати, що робити, куди бігти. У чаті пишуть, дзвоніть туди – і починаєш. Потім створили Координаційний штаб – давайте туди, СБУ, ТЦК, Червоний Хрест, дзвоніть або пишіть, а потім ти сидиш і чекаєш. Потім – дівчата, їдемо до Києва, потім – дівчата, виходимо на мітинг", – згадує пані Валентина.

Від стресу жінка почала заїкатися.

"У 2022 році, я не знаю, що це було, я розмовляти взагалі не могла, тому що на цьому високому стресі я дуже сильно заїкаюся. І зараз буває проскакує, але я вже себе контролюю і плюс таблетки, само собою. У травні 2022-го я дала собі обітницю, вирішила для себе так: раз він там, весь лисий, напевно, то і я відбуваю полон разом із ним. Просто взяла машинку – і все: я без волосся. Я дуже постаріла, дуже змінилася. Мені важко про це говорити, але люди, яких я багато років знаю, часто не впізнають мене. Дуже часто", – каже вона.

Пані Валентина, як і майже всі українські жінки, які чекають, панічно боїться дзвінків із незнайомих номерів. Нещодавно представник однієї офіційної структури зателефонував їй, щоб повідомити про обміняного хлопця, який передав звістку від Станіслава. Але посадовець надто затягнув зі з’ясуванням, чи дійсно вона мама, чи дійсно її син в полоні. Коли дійшло до суті, у жінки вже пливла перед очима кімната.

"Я останнім часом дуже боюсь чужих номерів телефонів. Дуже сильно. Мене трусить так, що і не розкажеш. Я сто разів перепитую людину, яка дзвонить, хто вона, бо я навіть не можу запам'ятати. Це просто шок. А потім, коли я зрозумію, хто, що від мене хоче, тоді я вже спокійно починаю розмовляти", – пояснює мама.

Переживання за старшого сина відбиваються на молодшому. Він, як каже мама, пізня дитина, ще навчається у школі. Попри все, на відмінно закінчив сьомий клас.

"Теж є свої складнощі, бо тепер другого взагалі боюся втратити з поля зору. У школу я його не віддаю (на очне навчання, – ред.). Ми навчаємось вдома: вчителя свою роботу роблять, ми свою роботу робимо. Батько у нас дуже добре знає математику, я – гуманітарні науки. Намагаємось йому допомагати, штовхнути на те, що все життя попереду, що ми на нього робимо високі ставки… Він більше наляканий. Особливо був у 2022 році. Він же ще малий був, я його з собою скрізь брала. А де я з’являлася, починалися конфлікти з усіма. Я всіх "виносила" в різних установах, правоохоронних зокрема. І він боявся, що мене заберуть кудись у тюрму. Чомусь він так думав, якщо я на всіх довкола кричу, то мене покарають. А як же він без мами. Було таке", – пригадує пані Валентина.

Два листи з полону

Упродовж понад двох років пані Валентина мала про сина лише непевні звістки від побратимів, які поверталися під час обмінів. Перший лист від Станіслава прийшов у серпні 2024-го.

"Прийшов на "електронку". А десь за місяць, мабуть, я його отримала в паперовому варіанті. Дуже короткий, чотири-п’ять речень лише: живий, в Російській Федерації, а ще – питання про дітей знайомих. Мені здається, більше для того, щоб я розуміла, що то він пише… У мене, ясна річ, руки трусяться, сльози. І полегшення, і страшно все одно. Тому що ми бачили, як навіть з полону хлопці повертаються не живі", – каже запорізька мама.

Другий лист виявився більш розлогим. Пані Валентина носить його з собою. У ньому багато туги Станіслава за домом і мало віри в повернення. Лист не містить ніякого фактажу, але будь-яка людина, не позбавлена крихти співчуття, зрозуміє: він просякнутий болем.

"Ви розумієте, що найстрашніше в цій ситуації? Найстрашніше, що наші діти втрачають віру в те, що вони повернуться додому. Оце настільки страшне і настільки воно б'є, що я вам не можу розповісти", – ділиться пані Валентина.

У липні Станіславу виповниться 33 роки. Перед кожним обміном мама не знаходить собі місця.

"Чесно вам сказати, я дуже втомилася битися… Був обмін тисяча на тисячу. Перед ним було два чи три обміни, і там були прізвища, схожі на прізвище мого сина. В одному обміні їх було два однакові, а в наступних – одне. І поки дочитаєш до кінця… Прізвища прочитав – це надія, а далі – ім'я, по батькові, і ти розумієш, що то не твоя дитина, то інша людина взагалі. Це б’є дуже сильно", – каже мама.

Попри втому, яка помітна навіть сторонньому, пані Валентина не збирається припиняти боротьби.

"Мабуть, я все ж таки самиця, вовчиця, мабуть. Я не з тих, що будуть сидіти, чекати, що хтось щось за мене зробить, хтось кудись піде… А ці мітинги (акції-нагадування про військовополонених, – ред.) для мене ще якийсь випуск себе. Бо по-іншому ніяк. Ти весь час в собі це носиш. Суспільство у нас дуже байдуже, багатьох ця проблема війни або полону не торкається. Вони живуть своїм життям… З військовополонених Маріупольського гарнізону одиниці виходять, дуже-дуже мало, дуже потроху. І всі ці акції, всі мітинги, всі батьки, які стоять, то для того, щоб цих дітей не забули. Війна йде, я розумію, і на Запорізькому, і на Донецькому, і на Харківському напрямках. І на Сумщині. І є нові полонені. Але ж ті з 2022 року, четвертий рік йде. Діти наші втрачають там і здоров'я, і себе як чоловіки. То потрібно вже щось робити", – каже пані Валентина.

Побратими переповідають їй, що Станіслав – справжній воїн і тримається в російських катівнях. Мама тримає свою обітницю й не припиняє боротьби.

Не пропустить

Викриття у Запоріжжі схеми поборів з родин загиблих військових: деталі від СБУ 14.07.2025, 14:20 Рибалок-порушників виявили на Хортиці у Запоріжжі 14.07.2025, 10:36