Пані Валерія, 31-річна запоріжанка, мати-одиначка, – одна з тих, хто у перші дні війни рятувал себе і близьких. Для проєкту "На зв’язку" вона розповіла про свій досвід біженства, рефлексії, ностальгію та про те, що втримує від повернення додому.

Пані Валерія

Запоріжжя Валерія полишала 2 березня 2022 року з сином, мамою, сестрою, кумою та двома її дітьми. Відправлялися з вокзалу "Запоріжжя-1". У купе на чотирьох було не менше за 16 людей. Жодної уяви, куди саме хоче потрапити, Валерія не мала.

"Ми просто запхались в евакуаційний потяг і їхали туди, куди привезуть. Я вже не пам’ятаю, повз які міста ми їхали, але добре пам’ятаю паніку та хвилю неймовірного страху навколо всіх... В одному з міст до всіх підходили провідниці та казали, аби мовчали та зачинили вікна, бо вони мають зупинитись, але більше не можуть взяти жодної людини: потяг занадто переповнений. Ми, як могли, заспокоювали дітей, але все було марно, бо чоловіки, які хотіли посадити в цей потяг своїх дружин, почали його розгойдувати. У якийсь момент ми думали: вони його все ж таки перевернуть. Діти голосно кричали, собаки гавкали, коти нявкали не своїми голосами, це був жах. Ми просто притискали до себе дітей та тварин, молились і намагались заспокоїтись", – згадує молода жінка.

Зрештою потяг рушив далі, але це не принесло Валерії полегшення, певним чином – навпаки.

"Усередині мене було неприємне відчуття, я гадаю, що то була совість. Мені було сумно за тих, кого не пустили в потяг, хоча я розуміла, що ніхто з нас в цьому не винен. Але неприємне стискання в грудях не відходило. Далі ми їхали мовчки", – описує запоріжанка.

Пані Валерія з сином

Шляхи родини на кордоні мали розійтися. Мама з сестрою збиралися їхати до тітки в одну з країн (пані Валерія не уточнює, в яку саме), де біженцям з України надавали захист на два роки за умови, що вони не виїжджатимуть в цей час. Пані Валерія ж гадала, що за місяць зможе повернутися до України. До того ж, не хотіла полишати куму з її двома дітьми.

Евакуаційний потяг мав привезти біженців до закарпатського Рахова, але змінив маршрут і всі опинилися у Львові, звідки вже діставалися Ужгорода. Там родину зустрів друг дідуся Валерії, допоміг дістатись кордону зі Словаччиною.

"У Словаччині ми опинились в селі Малі Селменці, де був організований пункт допомоги біженцям. Боже, я це зараз пишу, їдучи в автобусі, згадую і аж сльози течуть, хоча вже три з половиною року пройшло… Ми були вражені такою підготовкою та приязним ставленням до нас. Ще на митниці нас зустріли волонтери, дали гарячого чаю, аби ми могли зігрітися, привели в цей пункт. Там була велика палатка з ліжками, нас розмістили в ній, дали подушки та ковдри", – згадує учасниця проєкту "На зв'язку".

Прибулим повідомили, що ночувати, скоріше за все, доведеться в наметі, запропонували обрати ліжка, попоїсти, взяти якісь необхідні на перший час речі, засоби гігієни, вручили всім картки мобільного зв’язку, аби кожен міг зателефонувати рідним. Однак ночувати в наметі Валерії з сином не довелося, бо невдовзі приїхала місцеві рятувальники і забрали біженців у те, що назвали гуртожитком.

"Там були кімнати зі старими балконами і ванною кімнатою. Позаяк їхали ми майже два дні, побачивши ванну, я мало не заплакала, бо мені здавалось, що до мене скоро мухи почнуть злітатися. Про нас дуже піклувалися, але, на жаль, у перший день в кімнатах було надто холодно, син спав під чотирма ковдрами, але це не рятувало, він все одно замерзав. На ранок я з малим прокинулись вже хворими. До нас покликали якогось чоловіка, який трошки розумів нашу мову, аби ми могли пояснити, які нам треба ліки. Було не просто, але деякі ліки знайшли", – розповідає біженка.

Це допомогло. Уже наступного дня Валерія почала роздивлятися, де опинилася.

"На першому поверсі була завжди відкрита кімната з різними смаколиками та кавою, чаєм. На другому – в одній кімнаті розташували такий собі секондхенд, в який можеш прийти і взяти все що потрібно, починаючи зі шкарпеток, закінчуючи подушками", – описує молода жінка.

Пані Валерія

Шляхи родини розійшлися саме тут: мама з сестрою Валерії поїхали до тітки, а вона з кумою та дітьми залишились у Словаччині. Згодом однокласник куми запропонував забрати жінок до Праги, пояснивши, що там більше перспектив щодо працевлаштування, багато українців, кращі умови, суттєвіша допомога. Біженки погодилися і невдовзі були в Чехії.

Прага

"Нас зустріли вночі 7 березня, розселили у дві квартири, в кожній були підготовлені нові піжами для нас за розміром, нижня білизна нам і дітям, засоби гігієни, фрукти, сир, ковбаса, йогурти та солодощі. Нам надали можливість відпочити від усього кілька днів, а потім – людину, яка допомагала нам із бюрократичними питаннями", – розповіла Валерія.

На роботі

На роботі

Жінки працевлаштувалися у сфері логістики – на складі. Пані Валерія працювала там півтора року, потім були роботи в ресторані, на кухню школи, де навчається син Валерії, знову в ресторані. Як поясняє жінка, до цієї роботи довелося повернутися, бо життя у Празі доволі дороге, принаймні для матері-одиначки з сином і кішкою. Свою домашню улюбленицю Валерія отримала згодом – кішку доставили їй із Запоріжжя до Львова, де її і забрала господарка.

Син із кішкою у Празі

Пані Валерія з кішкою у Празі

Чеську мову достатньою мірою Валерія ще не опанувала, але частково розуміє, частково й говорить.

За Батьківщиною сумує, насамперед – за Хортицею.

"А якщо по незначних моментах, то це ванна, кров’янка, базари по суботах, де можна купити чудове м’ясо, молоко, творіг та мою улюблену вершкову сметану", – додає Валерія.

Пані Валерія з сином у Празі

На чужині найбільше їй подобається організація руху громадського транспорту.

"Усе вчасно, усе відстежується і за будь-яких змін заздалегідь або оперативно врегульовується", – зауважує вона.

Великдень у Празі

Валерії є, куди повертатися, але вона невпевнена, чи готова до цього.

"Спілкуючись з друзями, що залишились, я розумію, що рівень життя і зарплатні сильно різняться (з тими, що є в Чехії, – ред.), до того ж є складнощі з житловими моментами, типу світла немає чи проблеми зі зв’язком, які можуть сильно ускладнити моє з дитиною перебування. Я зараз не можу собі уявити, що я сиджу на роботі в одній частині міста, а дитина – вдома в іншій, і тут "приліт". Я просто збожеволію", – пояснює молода жінка.

За новинами України та рідного міста вона, звісно ж, стежить, тож вважає, що обізнана в тому, що відбувається.

Світлини надані Валерією

Учасники проєкту переважно відповідають на письмові запитання видання "Справжнє" та залишають за собою право не називати прізвищ чи представлятися псевдонімами

Не пропустить

Повна мілітаризація освіти: РФ відкриє 100 кадетських класів на окупованому Запоріжжі 02.10.2025, 11:33 Совість і вдячність: як мати-одиначка з Запоріжжя почала життя в Чехії 02.10.2025, 11:01