До вересня 2022 року Ірина Заваруєва продовжувала лікувати краян. Але на тлі дедалі більших руйнувань у місті й потоків біженців з нього жінка погодилася на вмовляння сина поїхати. Для проєкту "На зв’язку" біженка розповіла про від’їзд, нове життя на чужині та умови, за яких мріє повернутися до України.

"Якщо не скинули бомби, то – наші"

Повномасштабну війну 59-річна лікарка зустріла в рідному Запоріжжі. Продовжувала працювати. У перші дні зберігала внутрішній спокій і загалом не могла повірити у те, що сталося.

"Але згодом зіткнулася з голою правдою. Коли всі масово виїжджали в евакуаційних потягах, стояли черги у банкоматів і саме місто наче вимерло, відчула панічно-істеричний настрій. Потім – все як у кіно: низько над дахом пролетіли два важкі літаки, наче придавили до землі. Бомбардувальники, мабуть, наші, раз не скинули бомби, подумалось мені", – згадує пані Ірина.

На тлі усе більш жахливих новин, продовжує пригадувати запоріжанка, мікрорайон, в якому вона мешкала, жив мирним життям: "наче це не з нами".

Вона дивилася репортажі у Facebook, на Youtube, у випусках новин – про окупацію, виїзд переселенців з окупованих територій: "Енергодар, Херсон, Бердянськ, Мелітополь, страшні події – Буча, Ірпінь, Маріуполь і все це криваве дійство на захоплених територіях".

Почала жити, як саме визначає, "на автопілоті".

Життя "на автопілоті"

"Уже не пам’ятаю, коли почалися "прильоти" по інфраструктурі і потім – по колонах з переселенцями, потім – по житлових будинках, коли в дев’ятиповерхівці повністю зруйновано під’їзд і далі – більше", – продовжує розповідь лікарка.

Її неймовірно дивували одразу два виміри, в яких опинилося Запоріжжя: переплелися мир і війна.

"Така локальна війна, наче місто живе своїм життям: мир і "прильоти". І до всього звикаєш. До бомбосховища не ходила, спали з кішкою вдома, просинались під час "прильотів", їх було два-три, гучні, аж здригалися будівлі з 0:30 до 1:30 майже щодня. Потім – затишшя", – згадує пані Ірина.

Але "прильотів" ставало дедалі більше – більше жертв, більше руйнувань.

"Але я їздила на роботу, робила манікюр, ходила до магазину, все як завжди, але "на автопілоті". Страх не відчувала, бо зі смертю зустрічалась в силу професійних особливостей, а відчай був, наче якась втраченість себе і притрушеність у голові. Хотілось кудись бігти, але куди?! Усі кудись бігли, пропонували до Польщі, але треба було вже зараз... Потім – до Румунії, потім – до Угорщини. Але я ще все працювала, і кішка, кішка!!!" – додає вона.

Шлях до Клайпеди

Зрештою на від’їзді наполіг син. І пані Ірина вирушила до Аурелії – тітки синових друзів – до Клайпеди.

"Зробила всі необхідні заходи для кішки для перетину кордону, знайшла перевізника, 36 годин "польоту". І ось – Литва", – згадує лікарка.

Прийняли її дуже добре.

"З обіймами, вечерею, місцем для мене і кішки. Аурелія грошей ні за що не брала. Взнала про виплати литовцям, які надають житло, – оформили. І ще оформили для мене безплатний проїзд у міському транспорті і харчовий пайок на місяць", – поділилася жінка.

Запоріжанка зазначає: це все, що могла запропонувати Литва жінці її віку. "Дякую і за це!" – додає пані Ірина.

"Робота проклала мені нові нейронні зв'язки у мізках"

Лікарка вивчає литовську мову, вже багато чого розуміє і говорить. Литва надала їй ліцензію для роботи за фахом. Але до цього жінка встигла випробувати себе у новій галузі.

Пані Ірина

"По приїзду поки не було дозволу і за психофізичним станом пішла працювати на завод "Маверсон", навчилася збирати схеми з дротів на машини Scania та трактори. Як на мене, – цікава робота. Проклала мені нові нейронні зв'язки у мізках, і вивела з забуття", – зауважує запоріжанка.

Мешкає вона разом із колежанкою, знайшли недороге житло на двох.

"Від Аурелії я з’їхала через рік, і щиро їй вдячна по сьогодні і назавжди. На зараз мене влаштовує житло: тихе, чисте, тепле, дуже скромне, але все є. Звичайний совдепівський дев'ятиповерховий дім, панелька, як в Запоріжжя", – пояснює пані Ірина.

Литовське коло спілкування запоріжанки складається, за її ж словами, із неї самої та її кішки.

"Врешті я навчилась любити себе, дружити з собою, жити з собою тут і зараз і цінувати своє життя. Відбулась велика трансформація. Я щаслива", – додає вона.

З України треба вимісти бруд

За словами лікарки, її почуття, пов’язані з Україною, навряд чи можна назвати ностальгією, бо, як вона каже, їй пощастило "прийти в цей Світ на чудовій планеті Земля – вона прекрасна".

"Але Україна – місце мого народження, це любов і вдячність моєму роду, родині, степам і ланам, природі, волі і талановитості, доброті, працелюбності справжніх людей, українців. Мабуть, скучаю за Запоріжжям, Хортицею, Азовським морем, Дніпром, за хатою батьків у місті Василівка. Та це не ностальгія, а почуття щастя і радості, що наповнюють моє існування", – наголошує жінка.

Пані Ірина

Щоб хотіла запозичити у Литви для України, пані Ірині складно відповісти. Бо, за її словами, Литва залишається країною "пострадянського простору з елементами європеїзації".

"Що варто було б узяти, складно відповісти, бо як писав свого часу Григорій Сковорода: "Всякому городу нрав і права, всяка імієт свой ум голова". Україна сама по собі надзвичайна країна, і все у неї чудове-казкове, та нею заволоділи сеньйори-помідори, не дають їй розквітати. То, мабуть, я б запровадила захід – вимести бруд з хати і перетворить його на космічний пил", – зауважує запорізька лікарка.

Умова повернення – участь у відродженні країни

Її квартира в Запоріжжі ціла та чекає на поверненні господарки. Яке пані Ірина називає питанням часу. Але у жінки є умова, за якої вона хотіла б повернутися.

"За умови – що я прийму участь у народженні і відродженні країни без зовнішніх і внутрішніх ворогів… Щось має бути винайдено для знищення паразитів – скільки вже віків терпить ненька кровососів", – зазначає пані Ірина.

Жінка, утім, продовжує перейматися болем України та стежити за її новинами.

"Стежу, вболіваю, донейчу, передаю на бездомних котів і собак у приюти... Дивлюся новини щодо руйнівних ударів по місту і людям, про утримання кордону військовими. Відчуваю суцільний біль за хлопців і дівчат, що на фронті, і огиду щодо влади, яка жирує під час цієї трагедії і наживається на війні: від тих, хто сидить високо, до тих, хто нижче – крадіїв та їхніх пособників", – закінчує розповідь запорізька лікарка Ірина Заваруєва.

Світлини надані Іриною Заваруєвою

Учасники проєкту переважно відповідають на письмові питання видання "Справжнє"

Не пропустить

На продажі гранат і набоїв затримані четверо чоловіків на Запоріжжі 28.06.2025, 12:29 Хочу повернутися в Україну без кровососів, – запорізька лікарка з Литви 28.06.2025, 11:01