До вересня 2022 року Ірина Заваруєва продовжувала лікувати краян. Але на тлі дедалі більших руйнувань у місті й потоків біженців з нього жінка погодилася на вмовляння сина поїхати. Для проєкту "На зв’язку" біженка розповіла про від’їзд, нове життя на чужині та умови, за яких мріє повернутися до України.
Повномасштабну війну 59-річна лікарка зустріла в рідному Запоріжжі. Продовжувала працювати. У перші дні зберігала внутрішній спокій і загалом не могла повірити у те, що сталося.
"Але згодом зіткнулася з голою правдою. Коли всі масово виїжджали в евакуаційних потягах, стояли черги у банкоматів і саме місто наче вимерло, відчула панічно-істеричний настрій. Потім – все як у кіно: низько над дахом пролетіли два важкі літаки, наче придавили до землі. Бомбардувальники, мабуть, наші, раз не скинули бомби, подумалось мені", – згадує пані Ірина.
На тлі усе більш жахливих новин, продовжує пригадувати запоріжанка, мікрорайон, в якому вона мешкала, жив мирним життям: "наче це не з нами".
Вона дивилася репортажі у Facebook, на Youtube, у випусках новин – про окупацію, виїзд переселенців з окупованих територій: "Енергодар, Херсон, Бердянськ, Мелітополь, страшні події – Буча, Ірпінь, Маріуполь і все це криваве дійство на захоплених територіях".
Почала жити, як саме визначає, "на автопілоті".
"Уже не пам’ятаю, коли почалися "прильоти" по інфраструктурі і потім – по колонах з переселенцями, потім – по житлових будинках, коли в дев’ятиповерхівці повністю зруйновано під’їзд і далі – більше", – продовжує розповідь лікарка.
Її неймовірно дивували одразу два виміри, в яких опинилося Запоріжжя: переплелися мир і війна.
"Така локальна війна, наче місто живе своїм життям: мир і "прильоти". І до всього звикаєш. До бомбосховища не ходила, спали з кішкою вдома, просинались під час "прильотів", їх було два-три, гучні, аж здригалися будівлі з 0:30 до 1:30 майже щодня. Потім – затишшя", – згадує пані Ірина.
Але "прильотів" ставало дедалі більше – більше жертв, більше руйнувань.
"Але я їздила на роботу, робила манікюр, ходила до магазину, все як завжди, але "на автопілоті". Страх не відчувала, бо зі смертю зустрічалась в силу професійних особливостей, а відчай був, наче якась втраченість себе і притрушеність у голові. Хотілось кудись бігти, але куди?! Усі кудись бігли, пропонували до Польщі, але треба було вже зараз... Потім – до Румунії, потім – до Угорщини. Але я ще все працювала, і кішка, кішка!!!" – додає вона.
Зрештою на від’їзді наполіг син. І пані Ірина вирушила до Аурелії – тітки синових друзів – до Клайпеди.
"Зробила всі необхідні заходи для кішки для перетину кордону, знайшла перевізника, 36 годин "польоту". І ось – Литва", – згадує лікарка.
Прийняли її дуже добре.
"З обіймами, вечерею, місцем для мене і кішки. Аурелія грошей ні за що не брала. Взнала про виплати литовцям, які надають житло, – оформили. І ще оформили для мене безплатний проїзд у міському транспорті і харчовий пайок на місяць", – поділилася жінка.
Запоріжанка зазначає: це все, що могла запропонувати Литва жінці її віку. "Дякую і за це!" – додає пані Ірина.
Лікарка вивчає литовську мову, вже багато чого розуміє і говорить. Литва надала їй ліцензію для роботи за фахом. Але до цього жінка встигла випробувати себе у новій галузі.
Пані Ірина
"По приїзду поки не було дозволу і за психофізичним станом пішла працювати на завод "Маверсон", навчилася збирати схеми з дротів на машини Scania та трактори. Як на мене, – цікава робота. Проклала мені нові нейронні зв'язки у мізках, і вивела з забуття", – зауважує запоріжанка.
Мешкає вона разом із колежанкою, знайшли недороге житло на двох.
"Від Аурелії я з’їхала через рік, і щиро їй вдячна по сьогодні і назавжди. На зараз мене влаштовує житло: тихе, чисте, тепле, дуже скромне, але все є. Звичайний совдепівський дев'ятиповерховий дім, панелька, як в Запоріжжя", – пояснює пані Ірина.
Литовське коло спілкування запоріжанки складається, за її ж словами, із неї самої та її кішки.
"Врешті я навчилась любити себе, дружити з собою, жити з собою тут і зараз і цінувати своє життя. Відбулась велика трансформація. Я щаслива", – додає вона.
За словами лікарки, її почуття, пов’язані з Україною, навряд чи можна назвати ностальгією, бо, як вона каже, їй пощастило "прийти в цей Світ на чудовій планеті Земля – вона прекрасна".
"Але Україна – місце мого народження, це любов і вдячність моєму роду, родині, степам і ланам, природі, волі і талановитості, доброті, працелюбності справжніх людей, українців. Мабуть, скучаю за Запоріжжям, Хортицею, Азовським морем, Дніпром, за хатою батьків у місті Василівка. Та це не ностальгія, а почуття щастя і радості, що наповнюють моє існування", – наголошує жінка.
Пані Ірина
Щоб хотіла запозичити у Литви для України, пані Ірині складно відповісти. Бо, за її словами, Литва залишається країною "пострадянського простору з елементами європеїзації".
"Що варто було б узяти, складно відповісти, бо як писав свого часу Григорій Сковорода: "Всякому городу нрав і права, всяка імієт свой ум голова". Україна сама по собі надзвичайна країна, і все у неї чудове-казкове, та нею заволоділи сеньйори-помідори, не дають їй розквітати. То, мабуть, я б запровадила захід – вимести бруд з хати і перетворить його на космічний пил", – зауважує запорізька лікарка.
Її квартира в Запоріжжі ціла та чекає на поверненні господарки. Яке пані Ірина називає питанням часу. Але у жінки є умова, за якої вона хотіла б повернутися.
"За умови – що я прийму участь у народженні і відродженні країни без зовнішніх і внутрішніх ворогів… Щось має бути винайдено для знищення паразитів – скільки вже віків терпить ненька кровососів", – зазначає пані Ірина.
Жінка, утім, продовжує перейматися болем України та стежити за її новинами.
"Стежу, вболіваю, донейчу, передаю на бездомних котів і собак у приюти... Дивлюся новини щодо руйнівних ударів по місту і людям, про утримання кордону військовими. Відчуваю суцільний біль за хлопців і дівчат, що на фронті, і огиду щодо влади, яка жирує під час цієї трагедії і наживається на війні: від тих, хто сидить високо, до тих, хто нижче – крадіїв та їхніх пособників", – закінчує розповідь запорізька лікарка Ірина Заваруєва.
Світлини надані Іриною Заваруєвою
Учасники проєкту переважно відповідають на письмові питання видання "Справжнє"