Про унікальну архітектуру та особливу атмосферу запорізького соцміста ніхто не розповість краще, ніж дизайнерка та урбаністка Наталія Лобач. Вона роками популяризує цей історичний район, проводячи екскурсії навіть під час повномасштабної війни.

"Справжнє" поспілкувалося з Наталією не тільки про цінність соцміста й підтримку архітектури попри ворожі обстріли, але й про нові сенси людиноцентричності, які в розвиток міста привнесла велика війна.

"Справжнє": Наталю, ти багато досліджуєш міжвоєнний модернізм у Запоріжжі. Чому Шосте селище є унікальним не лише для України, а й для світового контексту архітектури?

Наталія Лобач: Бо це архітектурний і соціальний експеримент. Архітектурний, оскільки модернізм для того часу був стилем новим, прогресивним. У Запоріжжі, як ніде, не боялися експериментувати, робити радикально незвичне для 1920-х років. Модернізм після Першої світової маніфестував все мінімалістичне, функційне, ніяких прикрас, бунт проти золотого перетину й класичного ордеру. У нас в цьому стилі побудовані не один-два будинки, а цілий комплекс: міні-місто зі школою, лікарнею, клубом-їдальнею та жилими блоками. З роками вигляд будинків дуже змінився, і чистий стиль хіба що на картинках можна побачити, але роздивлятися трансформації – теж цікаво.

Це перша складова унікальності – архітектурна. Друга – соціальна. Тут теж не боялися експериментувати, тільки вже не з матеріалами, а з життями людей. Усі разом живуть, ходять в одну їдальню, потім – на завод. Всі мають жити щасливе життя безособового гвинтика, вправно працювати і не вибиватися з шаблону. Для таких "людей майбутнього” будували соцмісто Запоріжжя.

"Справжнє": Як пересічному запоріжцю навчитися "читати" архітектуру рідного міста та бачити цінність у будинках, які часто вважають "просто радянськими"?

Наталія Лобач: Для мене соцмісто – це абетка, яка дозволяє читати архітектуру в інших містах і країнах. Я бачу модерністські контури у Львові, Києві, Луцьку, Дніпрі, Кракові, Берліні, Осло – і згадую Запоріжжя. Ніби щось рідне є. Розумію, коли це приблизно було побудовано, і можу заглиблюватися в історію конкретної локації. Це один із способів, як можна навчитися читати архітектуру рідного міста, – через паралелі. Але можна у звичний спосіб – почитати, що пише Павло Кравчук, приміром, чи сходити на екскурсію.

"Справжнє": Які найбільші міфи про архітектурне минуле Запоріжжя тобі доводиться руйнувати під час своїх екскурсій та лекцій?

Наталія Лобач: Про "круглий будинок”: нібито він у формі літери "С” – першою у слові "Сталін”. Будинок такий гарний, з витонченими деталями, цікавим розташуванням і галереєю, а ніби ця легенда про слід диктатора перетягує увагу на себе. А насправді це просто композиційний хід. Це вісь, яка йде від будинків Яфи, і завершується заокругленням. Хоча міф про Сталіна за останні п’ять років менше чую.

"Справжнє": Які об'єкти модернізму в Запоріжжі сьогодні перебувають під найбільшою загрозою зникнення через обстріли чи невдалу реконструкцію?

Наталія Лобач: Я більше 15-ти років займаюсь популяризацією соцміста, але коли загроза обстрілів, я думаю про те, щоб люди залишилися живими, про архітектуру – потім. Невдала реконструкція – це все, що відбувалося з архітектурою соцміста останні 100 років. Були локальні зміни, які не робили загальний вигляд кращим. Але є вдала реконструкція – колишня бібліотека, яка наразі є Молодіжним центром. І це місце живе активним життям, це радує.

"Справжнє": Дизайн, плакати та візуальна мова міста. Окрім урбаністики, ти займаєшся дизайном і створила серію патріотичних плакатів. Як візуальне мистецтво допомагає комунікувати складні урбаністичні чи історичні теми?

Наталія Лобач: Плакати я робила у 2022-му. Це був мій спротив страху, який русня намагалася нагнати на нас. Прості хуліганські образи давали мені можливість комунікувати і з людьми, і з історією міст і сіл нашого регіону.

"Справжнє": Як би ти описала візуальну ДНК сучасного Запоріжжя?

Наталія Лобач: Не можу сказати про єдиний код. Навіть у мене він різний, відповідно до настрою, чи задач, чи того, де хочу провести час. Круто, що у нас багато різних за наповненням і сенсами візуальних якорів.

"Справжнє": Чого місту критично бракує у плані візуальної культури?

Наталія Лобач: Мені вистачає візуальної культури в місті. Вже під час повномасштабного вторгнення відкрилися три галереї з дійсно класними, сучасними проєктами. У нас проходять вуличні виставки, проходять фестивалі. Місто живе. Я вважаю, показувати недоліки і критикувати треба, але і говорити, що є щось достойне – теж важливо. Зараз я бачу гарну афішу з книжковим фестивалем і радію. Сучасна українська культура розвивається, тут, у прифронтовому місті, зараз – під час повномасштабного вторгнення. Я показую гостям Дерево пам’яті – інсталяцію, яка дуже вражає, яка доречна, глибока і до якої хочеться приходити. Щодо того, чого бракує, – раніше я б сказала, що піклування про своє місто на рівні жителів – це про балкони, про фасади, які іноді вводять в шок. Але я перестала так критично на це реагувати.

"Справжнє": Чи може графічний дизайн та якісний брендинг територій змінити ставлення самих містян до промислового Запоріжжя?

Наталія Лобач: Війна так змінює сприйняття. Я дуже переймалася тим, як заводи забруднюють довкілля. А зараз бачу, що звичні труби комбінату не випускають різнокольорові хмари, бо наші потворні сусіди запустили по заводу ракети, і я хочу, щоб він знову працював. Якийсь час тому ми марили ревіталізацією, ребрендингом і прикладами Сходу Німеччини, де брудні виробництва перетворили на мультимедійні центри сучасного мистецтва. А зараз тверезіше ставлюся до таких мрій.

"Справжнє": Запоріжжя – прифронтове місто, яке щодня стикається з руйнуваннями від російських обстрілів. Як змінилися пріоритети урбаніста в таких реаліях?

Наталія Лобач: Я не вважаю себе глобально урбаністкою, яка щодня впливає на розвиток міста, чи щось таке. Мої особисті пріоритети повернулися у бік людей, у бік чогось спільного, яке я відчуваю з 2022-го року. Я радію, коли відкриваються нові кафе чи магазини, коли бачу рекламу запорізького бізнесу. Я радію, що можу сама організовувати заходи, проводити лекції, екскурсії. Коли до нас приїжджають цікаві люди – це і можливість розкрити їм місто і трохи закохати. Змінився пріоритет у бік безпеки, звісно. Спочатку думаєш про ймовірну загрозу від наших жахливих сусідів, а потім, як продовжувати жити в часи цієї загрози.

"Справжнє": Чи на часі, по-твоєму, підтримка та відновлення архітектурних памʼяток? Зокрема соцміста.

Наталія Лобач: На часі. Ми часто в заручниках оцього "не на часі”. Наша культура і наша спроможність розвивати її, як ніколи важливі. Так, навколо нас архітектура не доби козацької звитяги. І так, більшість побудовані в радянській або російській імперії. Але вони наші, це наша складна, часом трагічна історія, і ми достатньо дорослі, аби з нею працювати.

"Справжнє": Які обʼєкти запорізького соцміста твої улюблені? Розкажи про них трішки.

Наталія Лобач: Мабуть, будинки-комуни Ольги Яфи. Це гуртожитки – не надто романтична для нас сьогодні історія. Але мене зачаровує ця архітектура. З архітектурою, як з живописом. Щось можна пояснити стилем, новаторським мистецьким мисленням, а щось не можна – це подобається і все. Ось так із міжвоєнним модернізмом у мене в соцмісті.

"Справжнє": Якщо архітектура – це ілюстрація життя, то що руйнування архітектури та тимчасові захисні споруди сьогодні "говорять" про наше теперішнє життя?

Наталія Лобач: Говорять про наше вміння жити попри це, і розвиватися, і розвивати інфраструктуру навколо. Про те, що ми боремося з ворогом, який віками намагається нас знищити. І вперше ми воюємо на його території.

"Справжнє": Був скандал зі знесенням Глінки біля філармонії. При цьому на початку повномасштабки його захищали спеціальними спорудами. Що ти про це думаєш?

Наталія Лобач: Не маю ніжних почуттів до пам'ятників радянської доби. Це завжди щось максимальне недоречне і патерналістське. Як і з Глінкою. Ось наша велика міська філармонія, а ось композитор російської імперії, який стоїть перед філармонією і дивиться на нас зверху вниз. І для чого він тут? Який стосунок має до нас? Єдине, що є в цьому пам’ятнику цікавого – це авторство дніпрянина Адольфа Страхова. У Страхова були класні модерніські ілюстрації, коли це ще можна було робити. А потім він змушений був ліпити те, що хоче партія.

"Справжнє": Чи варто повністю відтворювати зруйноване, чи привносити нові сенси?

Наталія Лобач: Думаю, залежить від кожного окремого будинку. І тут же багато чинників, це не будинки в вакуумі, там живуть люди, і часто це єдине, що в них є.

"Справжнє": З якими викликами доступності та інклюзивності Запоріжжя має працювати вже зараз, зважаючи на велику кількість поранених військових та цивільних?

Наталія Лобач: От тут питання про людиноцентричність. У нас багато будинків, які називають "сталінками” і "хрущовка” – це і п’ять, і шість поверхів без ліфту, бо СРСР потрібні були здорові одиниці, які можуть працювати. Люди з інвалідністю, батьки з візочками, люди на кріслах колісних, люди похилого віку не були цінними для радянської індустріальної машини. І з такими цінностями будувалися міста. І цю систему, звісно, треба змінювати.

"Справжнє": Яким ти бачиш Запоріжжя через 10 років після нашої перемоги? Які три головні зміни, крім завершення війни, мають відбутися, щоб місто стало комфортним для життя?

Наталія Лобач: Не малюю собі картинок майбутнього. Я люблю теперішнє, люблю Запоріжжя, люблю наших людей. І я бачу вже хороші зміни.

Не пропустіть

Запоріжці: Незалежність – це свобода, право вибору й відповідальність 24.08.2026, 16:34 У День Незалежності запоріжці вшанували загиблих за Україну 24.08.2026, 09:38