Актора Арабаджийського глядачі насамперед пам’ятають по ролі Ігоря Шумейка в серіалі "Екстрасенс", а також по акторських роботах в інших серіалах та рекламі. Військовослужбовця Арабаджийського побратими знають як вірного товариша, досвідченого воїна і командира.

Майбутній актор і воїн Євген Арабаджийський народився 4 серпня 1983 року у Запорізькій області. Закінчив школу. Деякий час жив в обласному центрі. Навчався у Мелітопольському училищі культури. Звідти вступив одразу на третій курс Київського національного університету культури і мистецтв. При чому – "на бюджет", попри обмежену кількість міст. Отримував стипендію, жив у гуртожитку. Про свій шлях у мистецтві, життя на війні та головну мрію Євген Арабаджийський розказав у відвертому інтерв’ю для видання "Справжнє”.

Євген Арабаджийський. Фото: з особистого архіву

Євген у вас дуже цікаве прізвище. Воно має якесь східне коріння?

– Ні, це прізвище має болгарське коріння. У мене мама – українка. Вона родом з Хмельницької області. А тато – болгарин. На жаль, ні тата ні мами вже немає в живих, вони поховані в Запорізькій області на тимчасово окупованій території.

Розкажіть трохи про свій шлях у мистецтві.

– Завершив навчання у 2006 році і почав працювати актором у дитячому театрі. Знімався в рекламі, в епізодах в кіно та серіалах, брав участь в антрепризних виставах. Потім з’явились і лінійні ролі в кіно. Наприклад, у мене була досить велика лінійна роль у серіалі "Екстрасенс" на телеканалі НЛО TV. Я грав брата головного героя, розлученого чоловіка, на ім'я Ігор, який сам виховує 13-річного сина. Це досить відомий проєкт. Наскільки мені відомо, його і зараз люди дивляться на Youtube.

Одного часу мене запрошував до себе до студії при театрі ім. Лесі Українки Михайло Резнікович. Але "студійці" тоді отримували дуже маленькі зарплатні й цих грошей на життя не вистачало. Я поміркував, порахував, все прикинув і відмовився. Бо не від кого ніякої допомоги не отримував. Навіть посилку з "гостинцями" мені не було кому передати. Тому я пішов іншим шляхом. Почав грати в антрепризних театрах і потроху займатися бізнесом. Проте я завжди знаходив чим себе зайняти як актор. В останні приблизно п’ять років перед повномасштабним вторгненням здебільшого працював з театром "Егоїст". Ми постійно грали на різних театральних майданчиках у Києві та їздили з гастролями в інші міста.

Євген Арабаджийський в серіалі "Екстрасенс". Фото: НЛО TV

Чому вибрали саме акторську професію?

– Це сталося, можна сказати, що випадково. Коли я закінчував навчання у школі мені бабуся виділила кошти, щоб я підготувався до вступу до вищого навчального закладу. Але я, оскільки був молодий та "гарячий", витратив ці гроші. Але все одно потрібно було кудись вступати. Я все думав: куди ж мені подати документи на вступ? І якось зустрічаю свою однокласницю, яка розказала, що вступила до Мелітопольського училища культури. Я питаю її: "А що там треба робити, щоб вступити?". Вона все розповіла, і мені здалося, що все це легко і просто. І дійсно, я вступив з першого разу без проблем. Ось так сталося, що я випадково потрапив до сфери мистецтва, і поступово все це мене так захопило, що надалі я не уявляв свого життя без акторської професії.

Тобто до цього у вас взагалі не було ніяких думок, щоб пов’язати своє життя з мистецтвом?

– Ніколи! Я займався спортом, грав у футбол. Але я з дитинства був упевнений, що буду відомою публічною особою (посміхається). Я думав, що буду грати у футбол і мене будуть знати й упізнавати багато людей. Але, що саме театр стане моїм захопленням, що я буду у захваті від акторської професії, я навіть і уявити собі не міг.

Ви згадали, що ваш герой у серіалі "Екстрасенс" сам виховував сина. А у вас є дружина, діти?

– Так, я був одружений. Але ми розлучилися з дружиною вже під час війни. У мене є син Ліонельчік, якого я дуже люблю – то сенс мого життя, і він дуже чекає на моє повернення з війни. Коли є можливість, зразу з ним на зв’язку: і уроки вчимо, і граємо, і сваримось, і ділимось кожен своїми щасливими моментами.

Євген Арабаджийський в серіалі "Екстрасенс". Фото: НЛО TV

А як ви з Києва потрапили в батальйон "Запоріжжя", де зараз проходите службу? Це тому, що ви родом з Запорізької області?

– Ні, це ніяк не пов’язано. Щоб потрапити сюди, я пройшов довгий шлях. Для мене війна почалася близько 4-ї годині ранку 24 лютого. Мені зателефонував мій колега, актор і режисер Володимир Хохлов і каже: "Жека, почалося! Почалась війна". Я йому відповідаю: "Вовко, не жени, яка війна?". А він відповідає: "Визирни у вікно".

Він жив у Броварах, і росіяни одразу почали обстрілювати військову частину, яка там була розташована. А я живу на Борщагівці. Дивлюсь у вікно і бачу на самому обрії яскраві спалахи. Розбудив дружину і сина. Ми зібрали речі, і я вивіз їх у Житомирську область. А сам повернувся до Києва і пішов до військкомату.

Це зараз під ТЦК порожньо, а тоді, у перший день, нас там стояло ніяк не менше трьох сотень. Військком виходив і запитував: хто служив, хто воював, у кого яка військова спеціальність. І забирав людей групами по 5-7 чоловіків. А я не служив. Тому мене не брали. І так я ходив три дні поспіль. На четвертий день мене військком питає: "Ви тут скільки отак збираєтесь стояти?". Я відповідаю: "До останнього. Я хочу воювати, хочу захищати Батьківщину". Він мені тоді запропонував піти до Київської ТРО. Я погодився. В ТРО мені дали автомат, три ріжки до нього і так почався мій шлях у війську. Коли у березні п*дарів відігнали від Києва, стало питання, що робити далі?

Я тоді розірвав контракт з ТРО і пішов у ЗСУ . Нас одразу без будь-якої попередньої підготовки кинули на "бойові". Почав воювати простим солдатом, не маючи ніякої військової підготовки. Згодом мені дали звання молодшого сержанта і поставили командувати відділенням. Воював у Запорізькій, Харківській та Донецькій областях, Серебрянському лісі, де отримав тяжке поранення. Після лікування повернувся назад в частину, і наш батальйон вже готували до штурмових дій, а оскільки мені вже було майже 40 років сказали: "Ти вже не штурмовик" (посміхається), то перевели у 56-ту бригаду. А вже тут мені дали призначення у 37-й батальйон "Запоріжжя".

Євген Арабаджийський. Фото: з особистого архіву

Тобто, можна сказати, що повернулися на батьківщину?

– Можна сказати, що й так, завжди сумую за Запоріжжям… Проте батальйон виконує завдання наразі на іншому напрямку. Спочатку мене знову направили в піхоту, знову окопи, штурми… Потім було переведення в інший підрозділ, в якому знову все з початку – від командира відділення. Того року отримав офіцерське звання!

Звідки у вас такий цікавий позивний "Барса"?

– Це тому, що я дуже люблю футбол, особливо клуб "Барселона", і обожнюю Ліонеля Мессі. Я навіть свого улюбленого синочка назвав на його честь – Ліонель. Цей позивний мені дали мої побратими, бо я тоді постійно у вільну хвилину щось розказував про футбол і "Барселону". Так мене поступово й стали звати "Барса".

А дружина не була проти такого незвичного імені для вашого сина?

– Ні, ми з нею домовились, що якщо народиться дівчинка, то вона дає їй будь-яке ім’я, яке їй подобається, і я це приймаю без заперечень. А якщо народиться хлопчик, то ім’я йому даю я, і вона також це приймає.

Ви прийшли до війська простим солдатом без будь-якого армійського досвіду і зараз вже командуєте підрозділом. Важко керувати?

– Ні. Я з підлеглими намагаюсь поводитись не як кадровий військовий, а в першу чергу, як людина. У мене в підрозділі є багато хлопців з Києва, наприклад Євген Москальчук, який воює зі мною разом з першого дня. Це людина, яка нічого не боїться, він завжди впевнено йде за мною, а я, своєю чергою, завжди готовий повністю довіритись йому. Тобто ми дійсно побратими, однодумці, усвідомлено робимо одну спільну справу, тому і взаємовідносини "командир – підлеглі" у нас не такі, як у класичній кадровій армії. Ми виконуємо свій громадянський обов’язок, ми захищаємо батьківщину, це наша спільна справа.

Євген Арабаджийський. Фото: з особистого архіву

Ви звикли перебувати на війні, до армійського життя?

– Я належу до тієї когорти людей, які впевненні, що у нас просто немає іншого вибору: ми або будемо рабами, або – вільними людьми. Тому я залишаюсь на війні, і, звичайно, що за ці три роки звик до такого життя. Я наразі почуваю себе на своєму місці. Я там, де повинен бути… Але, коли закінчиться війна і буде закон про демобілізацію, я одразу відкладу зброю, потисну руки своїм побратимам, обійму їх, і повернусь додому, повернусь до театру і буду займатись своєю улюбленою справою. У мирному житті, я жодного зайвого дня не залишусь в армії. А так… Всяке було. І по два тижні на позиції проводили, і "двохсотих" та "трьохсотих" виносили. Та й у самого поранення було.

Напевне найважчими були бої у славнозвісному Серебрянському лісі?

– Так, ми тримали лінію, і не втратили жодного метра своїх позицій… Але… Важко скрізь, це – війна. Проте попри все, я намагаюсь залишатись людиною і зберігати нормальне людське ставлення і до солдатів, і до волонтерів, і до простих людей…

Доводилось вам брати у полон російських військових?

– Особисто мені – ні. Але у складі підрозділу – так.

До полоненого ворога також зберігаєте людське відношення?

– (пауза) Якби у мене була б можливість застрелити його на місці, то я б це зробив. Я б зробив це без докорів сумління, й у мене б не здригнулася рука. Але оскільки я знаю, що Україна та ЗСУ дотримуються вимог Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими, то я цього звісно не зробив і не зроблю у майбутньому, якщо ще когось з росіян візьмемо у полон. Тому того полоненого ми допитати й передали відповідним структурам.

І що казав той полонений, чому і за що він воює в Україні?

– Стандартна "картинка". Каже, що не знав, куди його везуть. Мовляв, їх обіцяли відправити в "учебку", а потрапив на фронт, тож змушений був відстрілюватись, бо не мав вибору. Він не заперечував, що знав, що може потрапити на війну. Проте, коли вони перебували у Донецькій області, їм сказали, що їх спочатку відправлять на полігон для навчання, а привезли і кинули одразу на передову.

А яке у вас було поранення?

– У мене була мінно-вибухова травма. Уламками посікло, з рукою проблеми були і дуже тяжка контузія. Я після цього десь пів року, а то й більше, дуже сильно заїкався. Тому навіть дуже сильно обмежив коло свого спілкування. Особливо по телефону. Мені було важко говорити з людьми. Але мене підтримували друзі, які й досі чекають, пив заспокійливі, і з часом, на щастя, у мене все минулося. Зараз спілкуюсь нормально.

Бачив у вас на сторінці у Facebook фото з відзнакою "За сумлінну службу" від головнокомандувача Збройних сил України Олександра Сирського. Чи маєте ще якісь нагороди і як до них ставитеся?

– Так, трохи маю. Відзнаку командувача ОК "Північ" "За сумлінну службу", медаль "За поранення" від міністра оборони Рустема Умєрова, медаль "Честь. Слава. Держава" від Київської міської ради, нагороду від головнокомандуючого, бригадні нагороди та "Хрест хоробрих". До нагород ставлюся нейтрально, дали і добре. Головне, що державу не втратили і захистили суверенітет!

Я не женусь за нагородами, званням, посадам… Мій обов’язок як справжнього чоловіка і батька своєї дитини в тяжку хвилину встати й захищати сім’ю, місто, державу. Можна багато розказувати, які ми всі класні, але в період війни всі все побачили хто чого вартий! Якщо чесно, то якомога швидше хочеться забути все те, через що пройшов і досі проходжу: стерти з пам’яті, навіки забути побачене і пережите! (пауза). Ще хочу додати, що за те, що я зараз живий і продовжую воювати, я вдячний своїм друзям і побратимам. Це Андрій "Кум", Володимир Хохлов, "Жмен", "Батя", "Гоца", "Серп", "Лисий", "Лоцман", "Вася", "Фєн" … і саме тим, хто зараз це читає!

Відзнака "За сумлінну службу". Фото: з особистого архіву Євгена

Згадуючи вашу роль у серіалі "Екстрасенс" – чи вірите ви у магію, містику і потойбічне і чи були на фронті якісь випадки, які можна назвати містичними?

– Знаєте, бувало сидиш на позиції два тижні й більше під постійними обстрілами і наступом ворога, коли навкруги викошені дерева і живого місця від землі немає, а сморід такий стоїть від пороху, трупного запаху і спаленої землі, що не розумієш який місяць і число, то ні в яку магію чи містику не віриш, а сподіваєшся лише на Бога! До війни теж не вірив, а зараз – тим паче.

Я не поєдную війну з кіно чи театром, не переймаю досвід або спостереження для майбутніх ролей… Ми всі виживаємо кожного дня, кожної години, кожної хвилини… Ми виживаємо і нищимо ворога, захищаючи нашу державу від пі*арасів! Але я дуже хочу повернутись живим назад до Києва, до синочка, до тих людей, які мене підтримували і підтримують до цього часу, завдяки кому я живий. І знову вийти на сцену, зайти в кадр… Забути все це… Забути і просто жити… Так, просто жити!

Євген Арабаджийський. Фото: з особистого архіву

Не пропустить

Дезертирував з грошами: майже 2,5 млн грн помилково отримав запорізький боєць від держави 13.05.2025, 13:49 Війна не досвід для майбутніх ролей, – актор і воїн Євген Арабаджийський 13.05.2025, 12:01