Окуповане росіянами запорізьке Гуляйполе, до кінця 2025-го року було повністю знищене ворогом. В місті на момент окупації майже не залишалось мирних жителів. Більшість гуляйпільців евакуювалися до Запоріжжя. "Справжнє" поспілкувалося з уродженкою героїчного міста, якій, разом із родиною, довелося повністю змінити своє життя – від дому до професії.

"Російські окупанти десь 2-го березня були вже в місті Пологи, а 3-го були на підході до Гуляйполя. Час тоді тягнувся безкінечно довго. Було дуже страшно, бо не було уявлення й усвідомлення, що це все дійсно відбувається насправді. Ми чули автоматні черги, звук гелікоптерів, вибухи близько. Були гради, були ворожі танки. І майже це все одночасно", – розповідає Юлія Ведмідь.

На той момент в місті вже не було ані світла, ані було води і практично не було зв'язку, каже Юлія. В підвалі, де ховалася родина, відчувався суцільний вакуум, який періодично переривався пострілами.

"Ми практично весь час були в підвалі. Вилазили тільки щось перехопити поїсти, і знов ховалися. Ночували там з дітьми, бо ззовні було дуже страшно. Коли підіймалися в дім, то, судячи зі звуків, мені здавалося, що все-все навкруги буде знищене. Й не дарма так здавалося… Вже тоді буди перші повідомлення про "приліт" по місцевому ринку, руйнування вибухами адмінбудівель тощо".

Юлія з чоловіком мають двох доньок, яким на момент початку повномасштабної війни було 5 та 9 років. Жінка каже, окрім страху від обстрілів та окупації, до евакуації спонукало погіршення психологічного стану молодшої доньки.

"У меншої, на фоні стресу, з'явився астматичний кашель: вона почала задихатися, тому що були дуже-дуже гучні звуки. Плюс вже тоді були закриті всі супермаркети, всі аптеки. Словом, було дуже страшно й тривожно. Але діти не дуже розуміли взагалі, що відбувається, позаяк і ми – дорослі – були в шоці", – говорить уродженка Гуляйполя.

До виїзду з рідного Гуляйполя спонукали знайомі, які приїхали в Гуляйполе на обстріляний автівці. Дорогою до міста вони потрапили під ворожий вогонь.

"Вони сказали, що росіяни вже заходять звідусіль. І тоді ми прийняли рішення виїжджати на свій страх і ризик. Просто хапали перше, що підпадає в руки й складали похапцем до сумки. Все це відбувалося в паніці. Більше речей взяти не вдалося, тому що ми ховалися в підвалі батьків, бо в нашому будинку його не було", – каже Юлія.

Тож родина виїхала до Запоріжжя фактично з одним наплічником, все ще сподіваючись повернутися. Без найменшого розуміння, що на них чекає в Запоріжжі.

"Тоді вже не було ж зв`язку, не працював GPS. Просто якось по пам'яті намагалися вибиратися. Ну і стрес був не кращим помічником на той момент, але пощастило не потрапити під обстріл й приїхати цілими до Запоріжжя. А тут було світло, десь гучно грала музика. А ми ще довго присідали від звуку закритих дверей", – ділиться Юлія Ведмідь.

На короткий період жінка з доньками виїхала до Німеччини, бо боялась, що росіяни швидко просунуться в бік обласного центру. Але через декілька місяців повернулася назад до України.

"Моя старша донька – дитина з особливими освітніми потребами, з нейротиповою нервовою системою. В Німеччині у доньки стався нервовий зрив, тому ми повернулися ближче до дому – до Запоріжжя".

Юлія розповідає про свій спосіб пережити втрату дому й невідомість попереду. Про те, як впоратись з тривогою.

"Я втратила всі орієнтири, бо не бачила майбутнього. Саме тоді я почала читати, що відчувають такі люди, як ми. Дізналась про синдром біженця, про інші такі стани. Тому що якщо ти знаєш, що з тобою відбувається, ти вже можеш якось цьому зарадити. Я була одна з дітьми, мені треба було бути опорою для них. Я розуміла, що мені потрібно стабілізувати свій стан, тому, коли ми повернулися до Запоріжжя, я почала звертатися за допомогою до фахівців й до різних фондів, в державні установи, в центри інклюзії для допомоги дитині", – говорить жінка.

Через деякий час родина пристосувалась до життя в Запоріжжі. Юлія, навіть, наважилася змінити кваліфікацію.

"Раніше в Гуляйполі я працювала продавцем-консультантом, а потім три роки працювала консультантом у банку. Зараз я знову повернулася до питання "А хто ж я?". Не тільки мама, не тільки дружина і переселенка. То чим саме займатися? Тому я почала вивчати курс по маркетингу і комунікації для некомерційних громадських організацій. Такі саме комунікаційники допомогли мені, то тепер і я хочу бути корисною іншим людям", – говорить жінка.

Втім, і досі родина згадує рідне місто й сподівається повернутися, попри руйнації там. Особливо сумує за домом старша донька.

"Легше було найменшій дочці, старшій важко, бо вона пам'ятає своє місто, пам'ятає свою школу, вулиці, свій дім. І мені це найбільше болить, що в неї забрали все це. Втім гуляйпільці підтримують один одного в інтерактивних спільнотах. У Запоріжжі працює наша громада, яка теж підтримує. Мені хочеться, щоб всі знали, що гуляйпільці – це не тільки люди, які потребують допомоги, але це дуже сильні, працьовиті й талановиті люди".

Читайте також: Виїхали з окупації: запорізька багатодітна мати не хотіла, щоб діти вчилися російською мовою

Не пропустіть

Ворожий авіаудар зруйнував ще одне підприємство в Запоріжжі: поранений працівник 08.07.2026, 07:39 Росіяни атакували транспортне підприємство в Запоріжжі – наслідки 08.07.2026, 07:16