
Захист країни, як честь та жертва. За 12 років війни Україна має десятки тисяч захисників, які повертаються в родини з пораненнями й ампутаціями. Дружини ветеранів, на яких лягає основна відповідальність в частині догляду, й досі не отримують реалістичної державної підтримки.
Подружжя ветерана – Микола та Катерина Граднови-Савицькі відстоюють права ветеранів, акцентуючи увагу на ролі дружин, які нерідко вимушені покидати роботу, щоб доглядати за чоловіками після поранення.
"Справжнє" поспілкувалися з подружжям про складну реабілітацію й потреби родин ветеранів.
Актор та режисер театру Микола Граднов-Савицький пристав до лав Сил оборони України на самому початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. З 23-го рокі перевівся та воював у складі 12-ої бригади спеціального призначення "Азов" НГУ.
Два роки тому, під час виконання бойового завдання на Донеччині отримав важке поранення, внаслідок якого захиснику ампутували ноги.

"Раніше це вважалося дуже важким пораненням. Зараз я знаю вже дуже багатьох бійців і бійчинь, які зазнали набагато складніших поранень. В цілому в мене з моменту поранення до виписки з Центру воєнної травми Superhumans пройшло приблизно 13-14 місяців", – розповідає Микола.
Весь цей час Миколу підтримувала й продовжує підтримувати дружина Катерина – в минулому продюсерка театру та кіно, а нині фандрейзингова менеджерка центру воєнної травми Superhumans.
"Коли Микола доєднався до війська, в мене не було якихось там "рожевих окулярів" на те, що з війни можна повернутися цілим, живим і ще не потрапити в полон. Тобто я розуміла, що якийсь з цих розкладів можливий і вже морально готова була включатися. Пізніше підтвердилося найлегше серед цих трьох можливих розкладів "рускої рулєтки", і я одразу включилася. І на цьому адреналіні насправді, дуже багато чого вивезла", – говорить Катерина Граднова-Савицька.
Дружина ветерана додає: важливо було одразу домовитись ділитися почуттями та відчуттями.
"Я одразу окреслила цю рамку: "Будь ласка, тобі болить, я бачу, що тобі болить, але як саме тобі болить, де тобі болить, чим я можу тобі допомогти, я не знаю. Тобто, ми цей шлях проходимо вперше. Будь ласка, ділися зі мною, говори зі мною, чим більше ти будеш говорити, чим більше ти будеш пояснювати, тим більш корисною я тобі зможу бути". І це класно працювало перші 3-4 місяці".

Два роки тривала реабілітація ветерана. Втім, як каже Катерина, у їхньому випадку реабілітація може тривати протягом усього життя.
"Нема просто такої точки, умовно, ось точка А, поранення і якась там точка, коли ми завершили. Немає фінішної прямої. Для розуміння, Микола провів рік в Superhumans і зараз він заходить на місяць реабілітації, він буде тестувати бігові коліна. І кожен новий місяць – це нова реабілітація, це нова спроба зробити щось, неважливо, де – вдома, в побуті, на роботі і так далі. Повернення на роботу – це теж реабілітація по суті", – каже Катерина.
"Після ампутації ніг реабілітація триває все життя. Тому що тут дуже багато факторів існує. Наскільки ти набираєш чи скидаєш вагу? Наскільки ти є активним на протезах і дійсно можеш ними користуватися? Наскільки у тебе є, в принципі, можливість відвідувати реабілітацію? Тому що так у нас прописано, що ти можеш раз на рік виділяти час, і роботодавець має це покривати, але насправді будемо відверті, що роботодавець зацікавлений, щоб ти працював", – додає Микола.
Наразі ветеран працює в громадській організації "Принцип". Це правозахисний центр для військовослужбовців, ветеранів та їхніх сімей.
"Один з напрямів діяльності – адвокація рішень гострих питань державної політики щодо ветеранів, ветаранок та чинних військовослужбовців. Ми маємо надію на майбутню плідну співпрацю з нинішнім міністерством ветеранської політики", – каже ветеран.
Одне з найважливіших питань ветеранів після поранень – знайти людину, яка буде доглядати за нею й допомагати. У ветеранських родинах цю функцію, як правило, виконують дружини. Зазвичай за таких обставин дружина ветерана має покинути роботу, або мати дистанційну зайнятість.
"Коли дружини ветеранів сидять в супроводі перші тижні всі дуже співчувають. Через місяць питають, ти як ти будеш працювати далі? Ти звільняєшся чи що ти робити будеш? І ти сидиш просто цілими днями зі своєю коханою людиною, думаючи, чи я маю право на офіційну якусь відпустку, лікарняний і так далі?
Тобто цього всього немає абсолютно. Це такий невидимий "плюс один", який інтегрований в цю систему догляду, тобто він взаємодіє з цією системою, але в системі він ніяк юридично, фізично взагалі не представлений. Це те питання, яке має бути, яке має бути врегульовано на рівні законодавства", – зазначає Катерина.

"В цьому плані нам пощастило, тому що роботодавці Катерини увійшли в положення і у Катерини така робота, де вона може працювати віддалено. Вони сказали, що, в принципі, ти можеш працювати стільки, скільки ти можеш, і знаходитися поряд з Миколою стільки, скільки тобі потрібно. Тому це великий плюс. Але більшість сімей ветеранів не мають таких умов", – говорить Микола.
За умов оформлення догляду, дружина має офіційно більше ніде не працювати. Однак місячна оплата догляду складає від 2,5 до 12 тисяч гривень. Подружжя Граднових-Савицьких зазначає, що, як правило, держава платить мінімальну ставку – 2-3 тисячі гривень на місяць.
"З іншого боку, мені не треба ці 2,5 тисяч чи 3 тисячі, скільки я можу отримати, якщо я стану доглядальницею для Миколи. Якщо питання того, щоб за рахунок цих грошей підняти рівень виплати для родин тих родин, яким ще складніше абсолютно повністю недієздатних людей або родин поранених ветеранів ветеранів з дітьми, – то давайте так зробимо, у нас цієї потреби немає", – каже Катерина.

Микола говорить, що, попри соціально важливу роботу й турботу дружини, він досі не вийшов з війни:
"Я переживаю за побратимів, їхню роботу та безпеку, їхні родини. І добре, що в нас є така соціальна здатність з Катериною, де ми намагаємося триматися також інших сімей ветеранів, створюючи своє соціальне коло".
Після поранення Миколи подружжя Граднових-Савицьких повністю змінило своє життя, переорієнтувавшись в професійній діяльності на допомогу ветеранам та їхнім родинам.
"Врегулювання питань ветеранів та їхніх сімей частково впливає на питання мобілізації. Коли бути дружиною військовослужбовця, бути родиною військовослужбовця, це престижно. Тому важливо зробити, по-перше, якісну й реалістичну ветеранську політику. Ми прекрасно розуміємо, що держава не може забезпечити всіх і всім, чим треба. Але ми можемо починати з того, що найбільше болить в цілому".
Читайте також: Бізнес після фронту. Історія запорізького ветерана