Життя "на нулі” й втрата чоловіка. Дружина загиблого запорізького воїна Оксана Храпач пройшла усі випробування війни. Пані Оксана розповіла для "Справжнє”, як трималися під щильними обстрілами та в окупації в рідному селі Роботине півтора року від початку повномасштабної війни.

Оксана Храпач чекала свого безвісти зниклого чоловіка два роки, сподіваючись, що він живий. Микола пішов захищати країну від російських загарбників у жовтні 2023 року.

"В першому ж бою під Авдіївкою мій Микола загинув, але його тіло не знайшли одразу. Тому я до останнього сподівалася, що він вижив. Може, перебуває десь у російському полоні й повернеться. Тільки в 2025 році, після чергового обміну тілами, мені повідомили, що є співпадіння ДНК, що знайшли рештки”, – розповідає дружина загиблого воїна.

До цієї трагедії, разом з чоловіком та мамою, вона більше року залишалася в рідному Роботиному, окупованому російськими військовими.

"Нас залишалось десь сім людей на все село. Ми чекали звільнення нашими захисниками – чекали наступ ЗСУ. І ми пересиджували фактично на руїнах власних будинків. Пізніше ми стали свідками, як звільняли наше Роботине. Бачили, як йшов бій за село й були активними учасниками, бо хлопці в нас у дворі відбивалися через вулицю. У нас сиділи московити і стріляли з кулемета”, – розповідає пані Оксана.

Жінка каже, що з самого початку повномасштабної війни, ба більше, від початку ворожого наступу на їхнє село вирішили залишатися вдома. Попри відсутність води, газу та електрики.

"Це було дуже страшно. Сьогодні я навіть не розумію, як ми там вижили, але пам`ятаю, що ми одностайно з чоловіком вирішили, що ми залишаємося. Навіть в окупації. На ту сторону не поїдемо, хоча мої батьки, сестра й племінник були й залишаються в Токмаку. Але ми вирішили, що ми з дому нікуди не поїдемо. Навіть якщо стінка одна залишиться, ми будемо за тією стіною, а ми з дому нікуди. Ми вірили, що нас звільнять”, – ділиться Оксана Храпач.

Родина бачила, як окупанти заходили й обстрілювати позиції українських військових. Жінка каже, що за півтора роки навчилися відрізняти звуки різних боєприпасів за траєкторію падіння.

"Як тільки росіяни увійшли в наше село, я одразу принципово перейшла повністю на українську мову. Коли вони вступали з нами в контакт, то намагалися нам розказувати, що вони нациків-бандерівців прийшли бити. Ми говорили, що ми не бачили за все життя ні одного бандерівця чи нацика. Вони нам там розказували, як гарно було жити при "совєтському союзі”. Один молодик приходив, все мізки виносив. Кажу йому: "Сухай, скільки тобі років? 35? Що ти знаєш про "совєтський союз”? Мені 54. Кому ти розповідаєш? Кому було добре? Моїй мамі? Ось вона сидить, зовсім не було добре”, – ділиться жінка.

Говорить, що коли окупанти бачили стійкість позиції місцевих жителів, то вмикали більш агресивну риторику.

"Вони намагалися агітувати, а потім більш агресивно говорили. Один раз прийшли і кажуть нам: "Ми знаєм в какую сторону ви дишите, но диханіє может остановіться”. Бувало й таке, що опівночі виводили з хати, ставили під стінку й тримали під дулами автоматів. А в цей час обшукували будинок й забирали, що хотіли. Щодня телефони перевіряли”, – згадує Оксана.

Від будинку родини Храпач майже нічого не залишилося. Багато разів розривалися поруч ворожі боєприпаси. Одного дня снаряд влучив у будинок.

"Я тільки почула свист поруч, і встигла вибігти в іншу кімнату. Так, була поранена – уламок застряг в нозі, але залишилася жива. У нас даху майже не було на хаті, стіни побиті. Як перші дощі пройшли, то все протікало. Стеля на нас падала вночі”, – розповідає жінка.

Жила родина практично повністю з того, що виростили під обстрілами на власному городі. Воду брали зі свердловини.

"На початку окупації ще була можливість їздити до Токмака за продуктами, але пізніше вже дорога була повністю розбита та й небезпечно стало. А от овочі всі під обстрілами саджали на городі. Так, почекаю, поки відстріляються та біжу по картоплю. У городі було багато нерозірваних снарядів – небезпечно. Але якось вижили. Чотири місяці ми хліба не бачили, але від російської гуманітарки принципово відмовлялися. Коли вони (росіяни, – авт.) питали, чому ми не беремо їхньої допомоги, я казала: "Ми ваше не беремо й ви нашого не чіпайте”, – каже пані Оксана.

24 серпня 2023 року Роботине було повністю звільнене від російської окупації. В цьому ж місяці родину Храпач та ще чотири людини, які безстрашно залишалися в центрі бойових дій, військові ЗСУ вивезли до Запоріжжя.

"Нас вивезли хлопці військові якраз перед тим, як вивісили наш прапор в Роботине. Дали 20 хвилин на збори. Ми вхопили документи й все найнеобхідніше. Потім нас посадили в "Бредлі” й вивезли в обласний центр. Деякі дні до евакуації ми пересижували в погребі, поки нас атакували з усіх боків. І танки виїхали посеред села й дрони летіли”, – ділиться спогадами жінка.

З пані Оксаною ми познайомились під час акції на підтримку військовополонених та безвісти зниклих воїнів. І після поховання чоловіка, вона щоразу бере участь в цих подіях, щоб підтримати інших жінок.

"Чесно скажу, знову плакала. Я чомусь думала, що я вже не буду так плакати, як минулого разу. Але цей раз теж дуже зачепив. Хочу вам сказати, я дивлюсь на Запоріжжя, й розумію, що тут дуже багато хороших людей. І дуже багато людей, які розуміють, в якому ми зараз стані й скільки чоловіків та дівчат віддали своє життя за нашу свободу”, – говорить Оксана.

Прах полеглого воїна Миколи Храпача транспортували з Житомира до Запоріжжя. Тут з героєм попрощалися близькі люди, а поховали його на військовому кладовищі в Києві.

Пані Оксана мешкає в кімнаті гуртожитку в Запоріжжі й працює за фахом – вчителькою молодших класів.

Читайте також: Обстріли та антидроновий тунель: чим живе запорізьке Біленьке

Не пропустіть

Не менше 20 ударів по інфраструктурі: ворог здійснив масовану атаку на Запоріжжя 02.06.2026, 07:17 Нові тарифи на воду діятимуть у Запоріжжі з 1 червня – рішення 01.06.2026, 13:55