У Запоріжжі майстриня Марія Долгорука відтворює традиційне ткацтво різних реґіонів України – від Наддніпрянщини й Приазов’я до Полісся та Поділля – і навчає цього ремесла інших. Для неї це не просто ремесло, а спосіб зберегти культурну пам’ять і передати її наступним поколінням.

"Справжнє" відвідало Простір збереження ідентичності Надазов’я і степу за Порогами, де нині працює майстриня, щоб дізнатися більше.

Ремесло, що потребує терпіння

Коли Марія Долгорука працює з нитками, час наче змінює ритм. Спочатку – підготовка: довга й терпляча. Скажімо, для створення крайки, треба виміряти кожну нитку, заправити її в бардо (спеціальний вертикальний пристрій для ткацтва), закріпити, вирівняти. І лише потім власне "виплітати" орнамент.

"Саме заправляння ниток займає більшу частину часу. Треба, щоб кожна ниточка була однакової довжини. Потім їх слід заправити, прив’язати. І вже тоді починається сам процес ткацтва. Коли створюєш орнамент, ніби торкаєшся історії", – пояснює майстриня.

Згодом з’явиться крайка – тканий пояс, який колись був невід’ємною частиною українського одягу. Навіть простий, він потребує щонайменше двох тижнів роботи.

Коли орнамент стає розмовою з історією

Марія – запоріжка. Їй 26 років, і любов до рукоділля проявилася ще в ранньому віці.

"З дитинства полюбляла вишивати. Потім був період, коли не було часу. А з 2021 року знову почала займатися – вишиванням, ткацтвом, створюю також різні прикраси", – розповідає вона.

Її шлях у ткацтві почався несподівано – з відео в інтернеті.

"Я побачила на YouTube, як створюють крайку. Мені дуже сподобалося, я закохалася. І подумала: а чому б не спробувати? Почала дивитися відео, читати книжки і вивчати техніки", – каже пані Марія.

Тепер вона не лише створює власні роботи, а й навчає інших. Заняття з ткацтва тривають пів року: раз на тиждень по дві години. Цього часу, стверджує співрозмовниця, зазвичай достатньо, щоб зрозуміти основи. Але все залежить від людини: комусь вистачає менше, комусь потрібно більше практики.

Нинішній, другий за рахунком, курс із ткацтва присвячений створенню крайок у стилі Наддніпрянщини та Надазов’я – як нагадування про частину краю, що нині перебуває під тимчасовою окупацією. Розпочався також новий курс зі створення прикрас.

Загалом Марія працює з традиціями різних куточків України – Наддніпрянщини, Приазов’я, Полісся, Поділля, Слобожанщини, Покуття. У кожного з них – свій характер орнаментів. Наприклад, для Приазов’я традиційними є рослинні та зооморфні мотиви, а для Наддніпрянщини характерні геометричні візерунки або поєднання геометричних і рослинних мотивів.

Але для майстрині важливі не лише техніки.

"Це пам’ять нашого майбутнього, для наступних поколінь. Якщо ми не будемо це відновлювати та відроджувати, то просто нічого буде передати у спадок нашим нащадкам", – каже вона.

Саме тому її заняття – це не просто навчання ремеслу. Це спосіб повернути людям відчуття зв’язку з власною культурою.

Терпіння як головний інструмент

Початківці, каже Марія, проходять через свої труднощі.

"Буває, нитки не туди просунули чи сильно затягують, чи човник неправильно ведуть і нитку перекручують… Доводиться розрізати, починати заново: заправляти по-новому, плести", – розповідає вона.

Та додає, що ткацтво може бути навіть своєрідною терапією, особливо зараз.

"Коли, наприклад, була стрілянина, ти вся перелякана, сіла займатися рукоділлям – і приходить спокій. Це такий релакс. Воно лікує душу", – пояснює майстриня.

Ткацтво – ремесло для терплячих. Буває, що сорочку роблять і по дев’ять років, а вишиті спідниці – по три. Та саме в цій повільності й полягає особлива цінність ремесла, неповторність робіт.

"Приємно вражає, що наша молодь цікавиться своїм минулим, традиціями, спадщиною. І починає створювати стародавні сорочки, відновлює речі зі старовинних орнаментів, повертаючи історію в сучасне життя", – говорить ткаля.

Сама вона створила вже понад десять великих робіт – вишивок і тканих виробів.

Марія показує льолю – сорочку для новонароджених – одну з перших своїх робіт, створену за традиціями Бердянського району. Потім – рушник, вишитий за її авторською схемою, частину майбутньої вишиванки, над якою працює зараз:

"Це майбутня "луганська" сорочка із села Лизине. Правда, деякі елементи я змінила. Тканині більш ніж сто років, це – коноплі. Процес кропіткий, але поступово просувається".

На самій Марії – решетилівська сорочка (Полтавщина), над якою вона працювала в техніці вирізування, вишивала і зшивала вручну.

"Без жодного машинного шва. На роботу пішло півтора року. Але воно того варте", – посміхається вона, демонструючи своє вбрання.

Втім, зізнається, що вдруге такої б не повторила:

"Навіть якщо майстриня повторює той самий орнамент, результат завжди трохи інший, кожна річ – унікальна. Все залежить від матеріалів, приділеного часу і ще багатьох факторів".

І тому, переконана майстриня, ручна робота не може бути дешевою: за нею стоять години праці, матеріали і чимало зусиль. Але найголовніше – у ній є історія.

Коли її учням вдаються якісь елементи, пані Марія щиро радіє можливості народження нового майстра, котрий відроджуватиме українські традиції. Якщо ж з першого разу не виходить, то підтримує, щоб практикували ще, навіть без неї.

"Навіть можна зробити верстат з картонки і практикуватися вдома. Ось так перебираєш нитки – парні, непарні, зараз показую техніку на межову нитку. Це – майбутня підставка для чашки. Візерунок для неї спочатку народився в уяві, а потім виникне з переплетення ниток", – каже Марія Долгорука, швидко й легко проводячи маніпуляції з нитками, натягнутими на невеликому саморобному картонному верстаті.

Мрія Марії

У майбутньому дівчина планує відкрити власну майстерню. Там вона хоче навчати людей не лише ткацтву, а й крою традиційного одягу, вишивці та створенню прикрас.

Її мета проста й водночас велика: щоб давні ремесла та українські традиції жили далі.

"Майбутньому поколінню потрібно знати історію наших країв і зберігати ідентичність. І кожна нитка, вплетена в орнамент, – це маленький крок до цього", – впевнена вона.

Майстриня знову проводить човником між натягнутими нитками. З тонких кольорових ліній поступово вимальовується стародавній наддніпрянський візерунок – ще одна крайка. У ній переплітаються нитки і пам’ять про рідний край.

Довідка

Робота з відновлення традицій важлива ще й тому, що значна частина культурної спадщини Надазов’я сьогодні перебуває на тимчасово окупованих територіях. За словами директора Осипенківського краєзнавчого музею Бердянського району, куратора Простору збереження ідентичності Надазов’я і степу за Порогами Олега Будяка, музейники, дослідники та активісти зараз працюють над створенням банку даних про орнаменти, предмети побуту і традиції реґіону. Мета – зберегти ці знання і повернути їх додому після деокупації.

Не пропустіть

Близько 1000 ударів завдали окупанти по громадах Запоріжжя – деталі 08.03.2026, 07:15 "Ще одна весна в неволі": родичі бранців вийшли на акцію в Запоріжжі 07.03.2026, 18:38