Поки не відступлять морози, не хочеться писати проблематизуючі пости. Але виникла історія, яка, на мій погляд, потребує корекції. А саме: дискусія про баланс "стійкість vs гуманітарна катастрофа".

Посипалися матеріали на тему "українці занадто багато говорять про стійкість, перегинають, не показують масштабу кризи".

Почасти вони виправдані, бо справді є ідіоти (-тки), які метушаться між фуршетними столами в європейських столицях і транслюють про мужнє прийняття українцями "нової норми".

Це – чисте шкідництво. Їх усіх треба переловити й відвезти в Ізюм або Шостку, хай там поживуть і досягнуть просвітлення. Ні, у Харків не можна – Харків треба заслужити.

Бо те, що відбувається, – не норма і за жодних умов не має подаватися / сприйматися як норма. Школи під землею – це не норма, це жах, який треба припинити за першої ж можливості.

Водночас потрібне достатньо точне калібрування розповідей про кризу.

Порівняння з Газою недоречні. Бо ми – не Газа.

Ми – найбільша після Росії країна в Європі і багатомільйонний народ. Який робить ракети, ще пам’ятає, як керувати АЕС, і здатний на акти високої науки й мистецтва.

Це – наші первинні статеві ознаки, які надто випирають. Їх бачать наші контрагенти, як би ми їх не ховали. І оцінюють відповідно.

Якщо вже хочеться аналогій, то ми – суперкурди. Поки що – супер.

Як ідуть справи у звичайних курдів? На очах співчутливого світового співтовариства їх перетворюють на фарш. З усією їхньою самобутністю, свободолюбством, емансипацією тощо. Ось це – наша перспектива, якщо ми допустимо фундаментальні помилки.

Бо за нашого масштабу категорії співчуття, жалю, симпатії працюють виключно на персональному рівні – людина-людина або мала група. А на рівні держав – лише функції, логіка, користь.

От Мальту може бути шкода, так. Андорру там. Естонію трохи. А нас інституційно не шкода – ми надто великі.

Плюс ми претендуємо на певну суб’єктність у визначенні не лише власної долі, а й архітектури всієї Європи.

Мій суб’єктивний мікроскопічний досвід спостереження за обличчями, які справді формують / ухвалюють рішення, а не створюють шумові ефекти, свідчить: у кризовій ситуації треба показувати логіку виходу до спільної користі – тоді можна залучити ресурси.

Із жалю та гуманізму добрі люди (тут без сарказму) пришлють нам ковдри й грілки. А нам потрібні ядерні реактори, НПЗ, ракети і спільні дії флотів із відсікання Кремля від ресурсів. Це – для початку.

Логіка в тому, що Україна – велика. Але Росія – монструозна. І без України у Європи нуль шансів зберегти свій спосіб життя.

Європі кров з носа потрібно упередити конфлікт, бо його початок означатиме димні руїни (не буквально, але по суті) пряничних будиночків, навіть якщо Росія зрештою відкотиться.

Між потенційно димними руїнами Європи (з її свободами, гуманізмом, тріадою "римське право – грецька філософія – юдо-християнська традиція" тощо) і Москвою – лише замерзаючий Київ, багатожильний Дніпро, зухвало прекрасний Харків, інші наші чудові міста і села.

Мало кого цікавить, страждатимемо ми більше чи менше. Але багатьом важливо – чи зможемо ми виконувати функцію відволікання Росії, абсорбування її агресії.

Якщо так – нас має сенс підтримувати. Якщо ні – превентивно говоритимуть із Росією. Це ж очевидно?

Нюанс у тому, що ми ще дуже довго не впадемо, навіть якщо підтримка стане гомеопатичною. Росія не зможе нас повалити в розумні для неї самої строки.

Але вона може завдати нам колосальних страждань, зруйнувати майбутнє і поставити на межу виживання як націю. Щоб ми не жили, а поколіннями боролися за виживання, борсалися в трясовині й животіли. При цьому сама опиниться в ямі й утоне в нашій крові. Зараз війна – саме про це.

Отже.

Україна не впаде. Але Україна може передумати.

Мене постійно сварять за неполіткоректність, але я продовжую наполягати на такій конструкції. Бо вона правильна і чесна.

Або ми отримуємо те, що вирішує наші завдання і водночас – завдання Європи. Або в якийсь момент буде ухвалене вольове рішення передумати. І говорити про рамку співіснування з Росією без Європи. Це непопулярно, але це так.

Це буде трагедія і втрати з ризиком розколу. Вона все переверне для континенту. Але це спосіб вийти з конкурсу на звання "найввічливішої людини на кладовищі". Який прагматичним людям у Європі, США, Туреччині, Китаї тощо абсолютно зрозумілий. Проте підвищує для них ризики й витрати. Значно дешевше підбадьорювати на дистанції, обдаровувати знаками уваги і годувати на фуршетах не надто вибагливу публіку.

Прем’єр Бельгії Барт де Вевер чесно сказав, що в Європи немає аргументів, щоб говорити з Росією з сильної позиції. Єдиний спосіб вийти на сильну позицію – через форсування підтримки України і прийняття ризиків. Якщо цього не відбувається – виникає глухий кут, який усі вже давно прорахували.

Європа робить багато, ми це цінуємо. Але в нинішній ситуації – недостатньо. Це не питання "вдячності". Це питання спільного виживання.

НАТО в поточному вигляді для нас не буде. Від НАТО нам потрібна взаємосумісність. І по факту на "східному фланзі" НАТО зараз менше бар’єрів, ніж десь у центрі Європи.

ЄС за наявності формату з рішеннями консенсусом – теж не буде.

Покажіть, що буде, і як ми реалістично до цього йдемо.

Чи можливий відкритий ринок ЄС уже зараз без вимоги здати три літри крові й внутрішні органи на вході? А розвиток Сил оборони України як частини колективної оборони Європи? А спільні дії з цієї оборони прямо зараз, уже? Не на території України, але на Балтиці, якщо не в Чорному морі, то одразу в Егейському.

Якщо всюди відповідь негативна, то неминуче виникне формула, яку я згадував: Україна гарантує невтручання, коли Росія почне з’ясовувати стосунки з поки що об’єднаною Європою. Неминуче.

Зараз ми ще досить далеко від цього рубежу. Але де ми будемо за пів року – залежить не лише від нас. І гуманітарна катастрофа, в яку Росія заганяє Україну, буде до цього рубежу підштовхувати. Бо заходити ще в одну таку зиму мало хто захоче. Це ж правда, чи не так?

А ще ж треба пройти літо. Потенційно без води, без світла і без холодильника на 9+ поверсі панельки – для багатьох два місяці +30 будуть не набагато легшими, ніж два тижні -20.

Ось вам і горизонт ухвалення рішень. На який з іншого боку тиснуть вибори у США та накопичувані проблеми в РФ.

Тож гуманітарна криза не призведе до того, що Україна впаде. Для порушення цілісності й керованості ворогу знадобиться більше зусиль. А от для відкритої дискусії про зміну вектора – цілком може вистачити. Але цей процес, розпочавшись, від початку важко зворотний.

Якщо попросити більш-менш чесної відповіді від партнерів, у який момент після 2022 року вони б обміняли опір на щось інше, миттєво стає очевидно, що вони чудово усвідомлюють можливість такого варіанту. Вкрай для них небажаного.

Для нас, як уже зазначено, він теж украй поганий. Але щоб його уникнути, треба не просто про гуманітарну катастрофу і страждання розповідати, а чесно говорити про варіанти наслідків. Для всіх.

Ні в Гази, ні в курдів таких аргументів немає. А в нас – є. Поки що.

Джерело: сторінка Олексія Копитька у Facebook

Не пропустіть

Туалет поруч із вернісажем: у міськраді Запоріжжя відреагували на запит митців 27.01.2026, 13:21 Полк Калиновського повідомив про загибель трьох побратимів на Запоріжжі 27.01.2026, 10:48